Корецькі – україно-польський князівський рід гербу «Погоня» з династії Гедиміновичів, прізвище яких пов’язане з містом Корець на Волині (нині районний центр Рівненської області), яким родина володіла довгий час. Корецькі належали до головного прошарку найвпливовіших князівських родин. Їх називають «княжатами головними», - йдеться на сайті Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир".
Це особливе становище в державі, дозволяло Корецьким не підлягати юрисдикції місцевої адміністрації, оскільки вони мали право особистої підсудності виключно великому князеві. Корецькі разом з Острозькими мали чи малі татарські корогви, можливо з полонених та їхніх нащадків, що були заселені на княжих землях під умовою збройної служби.
Протягом багатьох століть височіє над річечкою Корчик родове гніздо цієї славнозвісної династії – напівзруйнована твердиня Корецький замок. Непорушну б здавалося на ті віки гордість почав будувати ще у 1386 році князь Федір Острозький. З трьох сторін замок був оточений глибоким ровом а із західної сторони протікала річка Корчик. До замку можна було дістатися лише через міст. З XVI ст. замок стає власністю князів Корецький.
Одним з найславетніших представників князівської династії Корецьких був Самійло Корецький. В історії запам’ятався хоробрим воїном і мудрим політичним діячем. Брав участь у кількох грандіозних походах, у війні Речі Посполитої проти Московського царства та війні з турками. Часто на князя Богуша Корецького – волинського воєводу скаржилися сусіди, що він використовує для наїздів на їхні маєтки «невільників поган татар». Лицарська звитяга Самійла Корецького набула розголосу не тільки на сторінках історичної літератури а й оспівана в думах, найвідоміша з яких «Од неділі першого дня». Був у турецькому полоні. Ув’язнений у Семивежному замку (Едикуле) в Стамбулі звідки зумів втекти. Після повернення на батьківщину раптово помирає його молода дружина Катерина, лишається мала донечка Ганна. Під час другого полону ув’язнений у стамбульській Чорній вежі. Самійла Корецького стратили. Похований в місті Корець.
[caption id="attachment_26937" align="aligncenter" width="202"]
Самійло Корецький[/caption]
Богуш Корецький добудував до фортеці нові укріплення. Остаточно найбільшу перебудову здійснили князі Чорторийські, пристосувавши його під житловий палац і оздобили його модним на той час бароковим декором. Саме з цього часу дійшли до нас залишки кам’яних стін, арочний кам’яний міст, частково збереглося підземелля.
Гармонійний краєвид відкривається з замкової гори…Подекуди на поверхню виходять кристалічні породи Українського щита, переважно гранітні відкладення, на основі яких створено заповідник місцевого значення "Корецькі Граніти". Гранітні скелі створюють чудовий пейзаж а куполи церков надають йому ще більшої витонченості. Та головна святиня – це Свято-Тоїцький жіночий монастир заснований близько 1570 року князем Богушем Корецьким як Вознесенський. Після смерті князя обитель залишається у поданні його нащадків - сина Юхима та внуків Самійла та Софії. Софія Юхимівна була ігуменею монастиря (чернече ім’я Серафима).
Пізніше монастирем починають володіти греко-католики. Єпископ Феодосій (Рудинецький) ввів сюди монахинь василіанського ордену. Довгих 42 роки православні монахині мешкали у приватних помешканнях. Лише після указу імператриці Катерини ІІ від 12 квітня 1975 року монастир було віддано православним монахиням. У роки радянської влади Корецький монастир зумів вистояти за умов жорсткої радянської пропаганди проти релігії лише за наполегливості ігумені Людмили. Довгі роки вона терпіла немилість та постійні перевірки з боку влади але таки не здалась, не відступилась. Корецький монастир був одним із дев’яти українських монастирів, що лишився не закритим. У монастирі зберігається ікона Божої матері – Споручниця грішних, подарована монастиреві у 1622 році Яном-Карлом Корецьким. Також у монастирі похована Анна Олексіївна Андро (Оленіна), якій російський поет Олександр Пушкін присвятив низку віршів, а саме знаменитий вірш «Я вас любил». У 1829 року О. С. Пушкин попросив руки Анни, але дістав від її матері рішучу відмову. Після смерті Пушкіна, на 32-му році життя, Анна Олексіївна вийшла заміж за офіцера Лейб-гвардії гусарського полку Ф. А. Андро. Згодом, після смерті чоловіка, вона прийняла постриг в Корецькому Свято-Троїцькому жіночому монастирі. Анна Олексіївна Оленіна була щедрим добродійником монастиря, якому вона свого часу пожертвувала багато орної землі та ліс, а також дарувала свої кошти на утримання школи-притулку дівчаток сиріт, що була в той час при монастирі.
