Волинь
Журналіст, газета "Колос"
15 Грудня 2017

Час безладу і розрухи

Як часто ми задумуємося, в яких умовах живемо? Звикли опустити голову і змиритися з тим, що краще не буде ніколи. На наших очах розбили, розікрали надбання  дідів і прадідів. Практично все, що збудували попередні покоління для щасливого майбутнього – зникло

15 Грудня 2017 Волинь

Люди літнього віку, яким вдалося дожити до сьогодні, діляться своїми спогадами. Вони мають із чим порівнювати, називають свою молодість щасливою. Іваничі попередньої епохи були зовсім не таким селищем, яким знаємо його ми, молодь. Кажуть, воно мало вигляд квітучого, пахучого, яскравого та перспективного містечка. Сюди із задоволенням переїжджали молоді пари в пошуках роботи і влаштування свого життя. На наше теперішнє здивування, з працевлаштуванням проблем тут не було.

– Усе гуділо і шуміло, – розповідає мешканка Іванич, – люди поспішали на роботу. Кожен день проводили в праці: спершу, заробляючи кошти, а потім удома, дбаючи про родину, благоустрій своєї оселі та двору.



Але щось відбулося… Раптово зникла краса, занедбали вулиці, будівлі, дороги. Почали виїжджати, а, може, й утікати, люди. Повна зневіра та апатія в наших обличчях.

Для скількох талановитих і знаменитих Іваничі є малою батьківщиною. Але вони неохоче повертаються сюди, навіть у гості. Кажуть, прикро дивитись, як потопають у багнюці їх хороші спогади. Головне: люди вже не ті…

Втратилася любов до праці, гостинність, радість. Кожен живе, аби вижити. Старається витягнути копійку з кожної можливості. Але, на жаль, ці можливості від нас забирають. Розпочалася дивна політика поступового знищення всього найкращого і перекриття дихання тому, що лише розвивається.

Для прикладу, маємо Іваничівську лікарню. Скільки радості й заспокоєння принесло мешканцям всього району відкриття цього потужного комплексу. Навіть люди, які мали потребу лікуватися в сусідній Польщі, були здивовані тутешнім розмахом і комфортом. Чого не зустрінеш в кожній польській лікарні. Не зважаючи на це, існування установи – вже під загрозою. Де лікуватимуться прості люди і хто забезпечить роботою медсестер і технічний персонал – невідомо.

Лікарня – це яскравий доказ того, що настав жорстокий і антигуманний час. Долі людей, їх турботи і потреби стали байдужими. Найгірше, що й самі люди змінилися до непізнаваності: один одному ногу підставляють. А що стало з колишніми приміщеннями лікарні – іваничівці знають добре. Виною цьому лише людська рука.

Такими нас зробили обставини та умови, в яких ми живемо. Над нами, іваничівцями, просто знущаються і насміхаються. А ми – наче осліпли і оглухли. Щодня тонемо в болотах, оминаємо багнюку і бруд. По яких дорогах нас змушують ходити? Покажіть, де в селищі хоч одна рівна та чиста вулиця! Щось порозривали, десь порозгортали; де були рештки асфальту – знищили. Хіба ж це не знущання?

А ми все прощаємо, звикаємо і тішимося з того мізеру,що маємо. «Всі так живуть!» – стало нашою коронною фразою.

А ще нас заспокоюють, що благоустрій – справа не одного року і не одного мільйона гривень. Коли ж розпочнеться той рік і для добробуту людей вкладеться хоча б гривня? Мабуть, ніхто й не дочекається, бо виїдуть усі в пошуках кращої долі.

Далеко їхати не треба. Досить подивитися, як живуть волиняни в різних куточках області. Чомусь в інших районах будують будинки, відкривають бізнес, чистять узбіччя і підрізають дерева. Міжсільські дороги – асфальтовані, тротуари – прибрані, люди – щасливіші. Вони ставлять на газонах альтанки і гойдалки, бо хочуть задовольнити своїх дітей. Здається, ми – однакові, однаково працюємо. Але різниця в тому, що вони бачать результат роботи, мають віддачу та впевненість у завтрашньому дні.

Найлегше судити, як змінилося життя людини, перед святами. Ще декілька років тому передсвятковий період створював у магазинах черги. Всі поспішали за найкращими продуктами, купували подарунки, бігали і метушилися. Іваничівський ринок перетворювався на мурашник, де перші покупці з’являлися ледь не вдосвіта.

Тепер разом із купівельною спроможністю населення зникло це відчуття хорошої передсвяткової метушні. В будні і в свята магазини пустішають, сильніші підприємці витісняють слабших. Тай харчовий кошик наповнюється далеко не тими товарами, що декілька років тому. Свят тепер не чекають, а бояться. Бо будь-яке святкування тягне за собою величезні витрати. А на ринок ходять, як на прогулянку чи то екскурсію.

Така ситуація турбує кожного – і дітей, і дорослих. Діти, спостерігаючи складнощі в сім’ї через брак бюджету, втрачають ентузіазм до навчання та позакласної роботи. Дорослі перестають дбати про себе, віддаючи всі сили та заощадження на благо своїх дітей.

На «рівному місці» виникають непотрібні сварки і непорозуміння. Бо лаври першості займають щоденні турботи, комунальні послуги та витрати на харчування. Водночас, зникає просте сімейне спілкування, доброта і щирість.

У народі кажуть: хто жив, той і живе. Серед потоплених у болоті сіл виростають ошатні будинки. Серед тих, хто рахує копійки, є такі, які не знають грошам ліку. Світ завжди був несправедливим.

Але пам’ятаймо, що випробовують найсильніших. Тож борімося, живімо, захищаймо своє вголос, не ховаймо обличчя і погляди в підлогу! Любімо ближнього свого – і зроблене добро сторицею нам повернеться.

Залишити відповідь

Будьте першим!

avatar
  Підписатися  
Сповістити про
Популярні блоги
Журналіст
Кого атакує Ігор Гузь?
Нещодавно народний депутат Ігор Гузь оголосив про створення чергового кишенькового політично-громадського проекту із собою на чолі – В ...
Аспірант, член Луцького міського комітетут ВО "Свобода"
У міської влади Луцька зникло відчуття прекрасного?
Занедбаність центральної вулиці міста Луцька вражає. Складається враження, що в місті Луцьку відсутній господарник. Для порівняння доречно в ...