Червоно-чорне знамено вітатиме апологетів «антибандеризму»

5 Лютого 2018 Аналітика/статті

У Тернополі офіційно вирішили в дні урочистостей піднімати разом із державним прапором червоно-чорне знамено – на виконання рішення міськради і як відповідь польському закону про «бандеризм». Вперше це, ймовірно, відбудеться 20 лютого – в День Героїв «Небесної сотні».

Про це пише у своєму дописі політолог Олексій Голобуцький.

ВО «Свобода» внесла такий самий проект до Київміськради.

Реакція експертів на це рішення різна, але часто несхвальна: «то тільки провокує», «а як це виглядатиме, коли/ якщо вони скасують той свій закон?!» тощо. Не буду розвивати очевидну тезу: це позиція слабкої держави з усіма наслідками.



Однак уже всім мало бути очевидно: кожен наш сусід розуміє тільки і виключно силу.

Тому рішення щодо червоно-чорних прапорів є правильним з усіх точок зору: стратегічної, тактичної, внутрішньополітичної, безпекової, зовнішньополітичної… Ми встановлюємо власні жорсткі межі суверенітету: суверенної історії, культури, героїки, території, освіти, науки…

Це нормальна, стандартна позиція будь-якої держави стосовно решти світу: визнання нашого суверенітету включає визнання його з усією атрибутикою. Бо з «дипломатичністю й толерантністю» доведеться зрештою забороняти книжки Шкляра, згадки Бандери в підручниках, мапи з однозначною приналежністю теренів, обидва прапори й герб…

Ви ж розумієте: насправді не існує жодного атрибуту українського суверенітету, котрий би не подразнював бодай одного сусіда. Так само, як сусідні і більш далекі країни героїзують тих, хто для українців є, м’яко кажучи, негативними персонажами. Не будемо брати геть патологічний приклад РФ.

Але є Польща з державними героями, котрі масово вбивали українців і нищили українськість. Є Угорщина з її минулим, фактично, рабовласників щодо українців – але це минуле в них також героїзоване і навіть винесене в офіційну стратегію правлячих партій. Є Румунія і її герої, на котрих жахливі злочини щодо українців часів обох світових воєн. Є Монголія і Казахстан з Батиєм і Чингізханом (і зі страшними суперечками, кому з них більше належать ці герої). Є інші приклади.

Але Україні якось вдається втримуватись від втручання у внутрішні справи інших держав – ми спокійно дозволяємо кожному народу вшановувати власних героїв, і навіть апетит від того не втрачаємо. То чому настільки нескладне зусилля раптом наші сусіди визнають недосяжним? І всі хором розповідають нам, кого ми можемо вшановувати, а кого ні, як нам потрактовувати власну історію, кому ставити пам’ятники і що розповідати дітям.

Це звичайне випробування на межу прогинання. При тому з нульовою перспективою легітимізації на міжнародному рівні – бо в цілому світі не знайдеться двох держав, котрих влаштовують абсолютно всі герої одна одної. Тому це просто неписане правило, ознака хорошого тону в міждержавних стосунках: приязно ігнорувати всі моменти, пов’язані з історичними розбіжностями й конфліктами. Не заперечувати. Не підтримувати. Не вимагати нічого і не обурюватись. Не ставити ультиматумів. Просто ігнорувати і приязно усміхатись. Бо вигода від теперішніх і майбутніх альянсів очевидна – як і втрати від перенесення в теперішнє і майбутнє минулих конфліктів.

Польській ПіС відкинув це правило. Але це їхні проблеми, а не наші. Використати це як мотиватор для наступного етапу встановлення власної героїки – правильно і адекватно. Неадекватним було би вимагати від Польщі відмовитись від того ж Пілсудського. Бо коли хтось раптом забуває правила хорошого тону і починає шмаркатись в гардини – це не привід робити так само, це нагода перевірити власний запас носовичків.

І загалом: ширення червоно-чорних прапорів УПА Україною і військом – геть непогана тема під час чергової російсько-української війни.





Залишити відповідь

Будьте першим!

avatar
  Підписатися  
Сповістити про