Волинь у боротьбі. «Сом», «Гарпун» і «Сівко». Формування і загибель першого штабу УПА

16 Травня 2018 Аналітика/статті

Якщо ми не хочемо втратити свій вплив на народ, то боротьбу проти німців повинні повністю взяти у свої руки, в особливості на Волині та Поліссі, де вже стихійно створюються різні отаманські групи, як наприклад, «Бульби» та ін., — заявив на першій військовій конференції ОУН(б) у жовтні 1942 року військовий референт Волині Василь Івахів.

На сході Волинської області десятеро повстанців натрапили на німецьку засідку 13 травня 1943 року. У перестрілці  під селом Чорниж полягли всі. Як виявилося, це були охорона і співробітники діючого штабу Української повстанської армії. Тоді загинули Головний командир Василь Івахів і члени штабу Юліан Ковальський і Семен Снядецький.



Їхні постаті досі перебувають у тіні таких видатних командувачів, як Дмитро Клячківський, Роман Шухевич і Василь Кук. Очевидно, що останні троє були на посадах довше та зробили більший вклад у бойову діяльність УПА. Проте військову машину, яку вони очолювали, зініціювали й запустили саме Івахів зі своїм штабом.

Повідомлення в журналі Головної команди УПА «До зброї» про загибель членів першого штабу УПА в бою з німцями

Василь Івахів народився 18 квітня 1908 року в селі Подусільна, нині Перемишлянського району Львівської області. Походив із бідної родини, мав сестру. Початкову освіту Василь здобув у рідному селі, відтак навчався в Рогатинській гімназії (нині — імені Володимира Великого, місто Рогатин Івано-Франківської області).

Гімназію, в якій також навчалися майбутні підпільники ОУН і командири УПА Богдан Бандера, Петро Олійник, Михайло Грицина і Василь Мізерний, Василь закінчив 1930 року.

Ще тоді Василь долучився до скаутського руху та вступив у підпільну Українську військову організацію (УВО). З червня 1929 року він належав до пластового куреня Ч. 20 імені Пилипа Орлика в Рогатині та менше ніж за рік досяг високого ступеня пластуна-розвідувача. Івахів вів палітурний гурток. Палітурники переплітали книжки громадянам, чим заробляли пожертви для свого куреня. Так покривали витрати на організацію мандрівок і таборів.

 Юний Василь у пластовому однострої

Пластуни виховувалися на українських цінностях і традиціях боротьби за незалежність 1917—1921 років, їхніми наставниками часто були колишні січові стрільці та ветерани Галицької армії.

По закінченню шкільної освіти Івахіва забрали до Війська Польського, де він закінчив офіцерську школу і здобув звання поручника. Демобілізувавшись, він включився у роботу ОУН, в яку встигла трансформуватися УВО.

Йому доручили виховання молоді в націоналістичному дусі в спортивних і громадських організаціях «Сокіл», «Луг», «Просвіта». Як видно буде згодом, досвід організаційної роботи з молоддю стане в пригоді під час розбудови  повстанських відділів, основу яких складали молоді добровольці.

 Портрет Василя Івахова в юнацькі роки

Польська поліція пильно слідкувала за активними націоналістами і намагалася нейтралізовувати поширення впливів ОУН. Так Василя у 1933 році з політичних мотивів запропоторили за ґрати. До січня 1936 року сидів у в’язницях Бережан, Золочева та Львова.

У серпні 1938-го Івахова знову заарештували. Цього разу оунівцю довелося каратися в концентраційному таборі Береза Картузька (нині — село Береза Брестської області Білорусі), який польська влада створила для посилення репресій проти української опозиції. Радикальне крило якої — ОУН — вже почала вдаватися до замахів на високопосадовців Другої Речі Посполитої.

Звільнився Івахів у вересні 1939 року після поразки Польщі у війні з Німеччиною. Недовго вчителював у селі Бачів поруч із рідною Подусільною. Але перейшов на окуповану Німеччиною польську територію (т. зв. Генерал-губернаторство), імовірно рятуючись від нового арешту вже від радянської влади.

Саме там у 1940—1941 роках гуртувалися розконспіровані члени ОУН, чиє перебування під радянською окупацією було небезпечним. Їхнім осередком стало місто Краків. Тут опозиціонери-крайовики на чолі зі Степаном Бандерою 10 лютого 1940 року утворили Революційний провід ОУН, чим поклали початок історії нової організації.

«Боремося проти тиранії!». Перший маніфест бандерівської ОУН

Про розлам в лоні ОУН я довідався дещо перед приїздом до Кракова, — писав Івахів у відкритому листі до Степана Бандери, Голови Проводу українських націоналістів Андрія Мельника і всіх членів ОУН 5 січня 1941 року.

З листа випливає, що до міста він прибув у серпні 1940 року.

 Поліційне фото Василя Івахова, 1939 рік

Певний час Івахів тісно співпрацював із прихильниками Мельника Ярославом Гайвасом і Степаном Сулятицьким, спілкувався з відомими мельниківцями Зиновієм Книшем, Петром Онуфриком, Омеляном Сеником, Ярославом Барановським та іншими. Проте він також намагався самостійно розібратися в причинах розколу в ОУН і контактував з опозиціонерами.

Під впливом цих контактів у «Юрія Сонара» (краківський псевдонім Івахова) склалося таке враження:

Порівнюючи потягнення одних і других, [я] стверджував, що Бандера дійсно потягнув за собою найкращий революційний елемент та дальше йде шляхом революційної боротьби, натомість «мельниківці» перетворюються в модерне УНДО [Українське національно-демократичне об’єднання, легальна партія в міжвоєнній Польщі— І. Б.].

У грудні 1940 року його розбіжності з краківськими діячами ОУН(м) досягли краю. Івахова оголосили провокатором і зірвали з ним усі стосунки. Перехід у табір бандерівців був логічним кроком.

Передчуваючи війну між Німеччиною та Радянським Союзом, Революційний провід розробляв докладні інструкції для повстання та навчав своє членство військовій справі.

 Василь Івахів-«Сонар», «Росс», «Сом» у підпіллі ОУН зажив слави як фаховий військовик

Частина націоналістів пішла служити у «Веркшуц» —  німецьку воєнізовану охорону промислових підприємств чи Дружини українських націоналістів (ДУН) «Нахтігаль» і «Роланд», створені при німецькій армії.  Інші, незалежно від посади в організації, мали проходити вишколи, організовані Проводом.

Тут і став у пригоді досвід військової служби Василя Івахіва. Як дослідив історик Володимир Мороз, протягом січня—квітня 1941 року на одному з таких навчань він викладав внутрішню службу.

18 курсантів відвідували заняття, що відбувалися в Кракові за адресами: вул. Зелена, вул. Шляк, Вжесінська і Вежбова.

Керував вишколом екс-крайовий провідник ОУН Дмитро Мирон, а серед інших лекторів були майбутні очільники ОУН і УПА Микола Арсенич, Олекса Гасин, Дмитро Грицай, Микола Климишин, Василь Кук та інші.

1—4 квітня 1941 року Василь Івахів був присутнім на ІІ Великому зброї ОУН у Кракові, на якому остаточно оформилася окрема ОУН революційна, або ж бандерівська.

Микола Арсенич. Він створив Службу Безпеки ОУН

22 червня 1941 року Третій Райх напав на СРСР. У радянському тилу бандерівці підняли повстання, а з Генерал-губернаторства на схід рушили похідні групи націоналістів, щоби проголосити Українську державу та організувати її органи влади на місцях. На деякий час ОУН вийшла з підпілля, сподіваючись, що німці позитивно поставляться до державницьких і антирадянських прагнень українців.

Тому влітку 1941 року з ініціативи націоналістів повсюдно з’являлися повітові, районні, міські й обласні управи та різноманітні військові формування під загальною назвою «Українська національно-революційна армія».

З початком війни Василя Івахіва призначили військовим референтом Тернопільської області ОУН. Від військового міністерства Українського Державного Правління він у липні одержав завдання організувати підстаршинську школу (близько 300 курсантів) в колишньому замкові графа Потоцького в Поморянах на Львівщині (за організаційним поділом Поморяни відносилися до Тернопільської області ОУН). Шефом школи став Осип Карачевський — «Свобода».

Підрозділ Української національно-революційної армії, яку влітку 1941 року намагався створити тодішній крайовий провідник ОУН(б) Іван Климів 

У 2017 році у Видавництві Українського католицького університету вийшли спогади бургомістра Перемишлян Михайла Шкільника «Як мiг, боронив справедливість… Спогади про пережите під владою Австрії, Польщі, СРСР, Третього Райху».

Кілька разів Шкільник згадує людину на прізвище Івахів як керівника міської міліції, яка, ймовірно, брала участь у єврейському погромі. Наприклад:

Коли нарешті я вийшов з одним німецьким капітаном на ринок, то побачив жахливу картину погромів. Я приступив до молодого хлопці з синьо-жовтою опаскою і запитав, хто він і звідки тут узявся. Той відповів, що він та інші — це «українське військо».

Кажу, щоб найпізніше завтра з’явився в мене. Дійсно, на другий день заходить до мене молодий сильний чоловік на прізвище Івахів і пояснює, що це відділ нашої підпільної організації. А коли я згадав про ганебну поведінку під вчорашнього погрому євреїв, він почав її оправдовувати й переконувати, що на майбутнє буде втримана дисципліна.

Упорядник спогадів о. Богдан Прах зробив припущення, що це міг бути Василь Івахів.

Василь Івахів навіть став героєм одної знайвідоміших повстанських пісень «Там на півночі на Волині». Текст написв член ОУН Микола Дяків-«Микола Галичко», пізніше відомий як о. Василь Прийма

Спогади Шкільника є перевиданням книжки, виданої в 1971 році в Канаді. Відзначимо, що доти він двічі публікував свої спомини (в 1960 і 1963 роках), і ніякого Івахіва в них не було. Хто такий Василь Івахів, канадським українцям у 1971 році мало бути відомо з опублікованої літератури про визвольний рух.

Тож, ніщо не мало заважати екс-бургомістру назвати його повним іменем, якщо це була та сама особа.

Жодного Івахова на чолі міліції не пригадують колишні мешканці Перемишлянщини Андрій Хорват (спогади 1955 року), Остап Прибила (1985),  Володимир Щебрій (1995), Анна Ляхер (1997), Василь Дубасюк (2009) і Леопольд Кляйман-Козловський (2012).

Ба більше, той же Остап Прибила називав комендантом міліції якогось Комара. А львівська газета «Українські щоденні вісті» повідомляла, що 2 липня 1941 року міську поліцію очолив доктор Гузар.

Та й навряд чи військовик, який від самого УДП одержав наказ формувати підстаршинську школу,  проміняв би це призначення на міліцейську посаду в провінційному містечку.

 Замітка в газеті «Українські щоденні вісті» (Ч. 34 від 14 серпня 1941 року) повідомляла про призначення Михайла Шкільника міським головою («посадником») Перемишлян, а д-ра Гузара комендантом міської міліції 

Зрештою, навіть сьогодні в Україні проживає 1181 людина з прізвищем Івахів (а в 1941-му їх мало бути ще більше): зокрема, в самих Перемишлянах, Подусільній, Липівцях, Пленикові, Кучерівці та інших населених пунктах в окрузі Перемишлян.

Тому версію о.Праха слід визнати необґрунтованою.  Не знаючи імені того Івахова, який у спогадах Шкільника чинив погром, не можна безоглядно асоціювати його з героєм цієї статті.

Українську державу, проголошену Ярославом Стецьком 30 червня 1941 року, нацисти не визнали. Протягом липня—серпня були заарештовані лідери ОУН(б) та члени створеного нею уряду: сам Стецько, Степан Бандера, Степан Ленкавський, Микола Климишин, Роман Ільницький, Лев Ребет та інші. Під тиском гітлерівців військові формування націоналістів саморозпустилися або суттєво переформатувалися.

Розігнали й підстаршинську школу в Поморянах. Її викладацький склад, а також патрон школи Василь Івахів, у серпні 1941 року опинилися в німецькій в’язниці СД на вулиці Лонцького у Львові. Рік провів Івахів за нацистськими ґратами, аж поки митрополит Андрей Шептицький не вніс за нього та інших бранців викуп.

 Василь Івахів (зліва) зі своїм другом Юліаном Гуляком-«Токарем» (1915—1944), крайовим організаційним референтом Західноукраїнських земель. Гуляк загинув під час німецької каральної операції на Львівщині

Влітку 1942 року Івахів застав зовсім іншу ситуацію. ОУН(б) знову була в підпіллі, а її мережа тепер простягалася від Львова до Харкова, Сталіна (Донецька) й Сімферополя. По всьому цьому простору тривало протиборство між СД та іншими спецслужбами нацистів і бандерівцями. Націоналісти закликали до бою вже з новими окупантами — гітлерівцями.

Василь Івахів подався на Волинь, де нацисти лютували особливо. На тих теренах діяв крайовий провід Північно-західних українських земель (ПЗУЗ) на чолі з Дмитром Клячківським — «Охрімом», «Білашем». Івахів, користуючись псевдо «Росс» і «Сом», обійняв посаду крайового військового референта і став відповідати за військову підготовку членства й накопичення зброї.

Українські націоналісти проти гітлерівської НІмеччини

Окупаційний терор і визиск призводив до наростання стихійного опору волинян і поліщуків. З весни 1942 року існувала Українська повстанська армія Тараса Боровця — «Бульби» на рівненському Поліссі. Подекуди частіше з’являлися радянські партизани.

Волинські бандерівці розуміли, що вже самої підпільної боротьби недостатньо. У серпні—вересні 1942 року низове членство стало об’єднуватися в сільську самооборону. Відтак крайовий провід ПЗУЗ переконує Провід ОУН перейти від підпільних до військових форм боротьби. Ключовим активістом утворення власних повстанських загонів був Василь Івахів — «Сом».

Отаман Тарас Боровець-«Тарас Бульба», 1942 рік

Свою позицію він чітко озвучив на першій військовій конференції ОУН(б), скликаній Проводом у жовтні 1942 року у Львові. Виступаючи перед «урядуючим» провідником Миколою Лебедем—«Орестом» та військовим референтом Проводу Дмитром Грицаєм—«Дубом» заявив:

В Україні, особливо на Сході, вже сміються над нами й називають апостолами, мучениками, говорячи, що ми тільки ходимо й проповідуємо, щоб німці мали кого розстрілювати, а  боротьбу проти німців ведуть лише червоні партизани.

Якщо ми не хочемо втратити свій вплив на народ, то боротьбу проти німців повинні повністю взяти у свої руки, в особливості на Волині та Поліссі, де вже стихійно створюються різні отаманські групи, як наприклад, «Бульби» та ін.

Волинський військовий референт змушений був констатувати, що на підлеглих йому теренах відсутня військова робота, немає штабів і підготовлених у військовій справі підпільників.

Задля активізації цієї роботи Івахів просив у Проводу підмоги кадрами та зеленого світла на підготовку широкомасштабної антинімецької боротьби. Інакше, погрожував він, крайовий провід на Волині відмовиться підкорятися Проводу ОУН.

Волинського військового референта підтримав старшина для особливих доручень військової референтури Проводу Іван Климів—«Легенда», який давно виступав за повну мілітаризацію ОУН. Лебедь і Грицай погодилися з аргументами Івахіва. Створена з Василя Івахіва, крайового військового референта Галичина Луки Павлишина—«Вовка» та «Легенди» комісія почала розробку мобілізаційного плану розгортання збройних сил ОУН.

Проект під назвою «Питання політично-військової організації Української армії» представили на другій військовій конференції Проводу ОУН у Львові в перших числах грудня 1942 року. Реалізація покладалася на крайовий провід ПЗУЗ — саме Волинь мала стати ареною майбутнього антинімецького повстання.

Німецькі репресії ледь не поставили виконання плану під загрозу. 4 грудня 1942 року СД заарештувало частину учасників конференції: Дмитра Грицая, Івана Климіва та ін. Проте «Сом» пройшов крізь хвилю арештів і повернувся на Волинь.

 Листівка за підписом керівника ОУН(б) Миколи Лебедя-«Максима Рубана» про загибель Івана Климова в нацистській катівні

Активна військова робота почала давати плоди вже з початку 1943 року. 7 січня начальник Українського штабу партизанського руху Тимофій Строкач доповідав Голові Раднаркому УРСР Леоніду Корнійцю:

В окремих місцях українські націоналісти створюють свої нелегальні організації для боротьби з німецькими окупантами під гаслом «За самостійну Україну без німців»… різкі розбіжності у стосунках українських націоналістів і німців зайшли так далеко, що готуючись до боротьби з останніми, націоналісти стали ховати зброю  і набої… Передбачаючи серйозну загрозу з боку оунівців і відчуваючи їх неприязнь до себе, німецька влада почала репресії проти оунівців і в першу чергу проти прихильників Бандери…

22 січня на хуторі Поляни під селом Кричильська в Сарненському районі Рівненської області постала перша сотня, укомплектована за штатом 125 повстанцями. Сотенний Григорій Перегіняк—«Довбенко», «Коробка» 7 лютого повів її в атаку на німецьку комендатуру міста Володимирця на Рівненщині.

Перший бій УПА проти «німецьких варварів» і подальша боротьба з нацистами

Говорячи сучасною мовою, сотня «Довбенка» була таким собі «пілотом», чий результат вирішував долю цілого задуму щодо організації повстанської армії. І успішний бій у Володимирці підтвердив, що справа розгортання партизанських відділів має перспективу.

Тому в лютому 1943 року ще дві повстанчі боївки організували Олексій Брись—«Аркас» та Іван Климишин—«Крук». Аби впорядкувати й централізувати цю справу, крайовий військовий референт Василь Івахів скликав нараду підлеглих військових референтів нижчого рівня.

 Григорій Перегіняк-«Довбенко», «Коробка» — командир першої сотні УПА. Загинув 22 лютого 1943 року в бою з поліцейським батальйоном під м. Висоцьком Рівненської області. Фото з польської кримінальної справи 1935 року

Військовий референт Ковельського окружного проводу Юрій Стельмащук—«Рудий» згодом свідчив на допиті:

У лютому місяці 1943 року я… поїхав у с. Піддубці Теремнівського району Волинської області, де крайовий військовий референт «Сом» скликав нараду з питання організації УПА. Це було приблизно числа 15-го лютого 1943 року. На нараді було запропоновано:

1. Установити, скільки можна в кожному районі виставити людей в ряди УПА на випадок потреби відкритого виступу.

2. Намітити й розподілити по районах командний склад у відповідності з наміченим контингентом учасників УПА.

3. Розподілити зброю, боєприпаси та продукти харчування по районах за таким же принципом.

4 Суворо конспіративно провести на місцях (у районах) загальний військовий вишкіл з усіма призначеними в ряди УПА.

Отже, це була директива з організації УПА.

Відштовхуючись від слів Стельмащука, можемо стверджувати, що саме із середини лютого 1943 року Василь Івахів—«Сом» командував повстанськими частинами ОУН(б), які з квітня іменуватимуться Українською повстанською армією.

Перші сотні УПА. Як починалась антинацистська боротьба на Волині в 1943 році

Допомагав йому спершу організаційний референт Волинського крайового проводу Сергій Качинський—«Іван», «Остап». З кінця лютого найближчими соратниками першого командувача УПА стали Юліан Ковальський—«Гарпун» та Семен Снядецький—«Сівко». Вони втрьох і стали ядром першого штабу повстанської армії на Волині.

 Юліан Ковальський-«Гарпун» (24.11.1918—13.05.1943). Фото часів служби в 201 батальйоні шуцманшафту (1942 рік)

25-літній Юліан-Михайло Ковальський теж походив із Перемишлянського району. До ОУН належав із старших класів львівської гімназії, яку закінчив 1938 року.

Мав за плечима один курс правничого факультету Львівського університету, коли на західноукраїнські землі прийшла радянська влада.

Остерігаючись арешту, Ковальський перейшов на територію Генерал-губернаторства. Навесні 1941 року він вступив у батальйон «Нахтігалль», сформований німецьким Абвером з ініціативи ОУН(б).

З початком німецько-радянської війни Юліан відзначився у фронтових боях із Червоною армією під Вінницею в липні 1941 року. Продовжив він службу і в 201-му батальйоні шуцманшафту, який був спадкоємцем переформованих «Нахтігалля» й «Роланда».

Під час перебування батальйону в Білорусі Ковальський командував чотою (взводом) третьої сотні (роти) Василя Сидора.

На офіцерській посаді він проявив себе здібним тактиком і хоробрим командиром — 25 липня 1942 року вивів свою чоту з оточення радянських партизанів із мінімальними втратами.

Служба в німецькому підрозділі була явищем тимчасовим і не означала віри Ковальського та однополчан в нацистську перемогу. Це підтверджує епізод, який наводить біограф Ковальського Володимир Мороз.

Розслідуючи загибель крайового провідника Осередньо-східних українських земель Дмитра Мирона — «Орлика», «Сергія» 24 липня 1942 року в Києві, Служба безпеки (СБ) ОУН(б) вийшла на слід донощиків, які видали його СД.

Двом німецьким агентам —  братам Миколі й Леоніду Скузям СБ винесла смертний вирок. Виконати присуд доручили військовослужбовцям третьої сотні 201-го батальйону — поручнику Сидору й чотарю Ковальському. Одягнені в поліційну форму, обидва могли вільно пересуватися Києвом.

7 листопада 1942 року Сидор і Ковальський застрелили зрадників прямо в центрі столиці, на сучасній вул. Богдана Хмельницького, і повернулися в розташування батальйону.

Служити німцям лишалося недовго. У грудні сплив термін контракту, після чого весь особовий склад 201-го батальйону відмовився від продовження служби. Нацисти батальйон розформували, а старшин 8 січня 1943 року взяли під арешт у Львові. Правда, незабаром їх тимчасово звільнили, чим Ковальський та інші скористалися, щоб піти в антинімецьке підпілля ОУН(б).

Фрагмент повідомлення поліції безпеки і СД з окупованих східних територій № 38 від 11 грудня 1942 року, в якому описано вбивство братів Скузів:

На початку листопада в Києві були застрелені один кандидат СС і один український допоміжний поліцейський, обидва службовці, підпорядковані начальнику поліції безпеки і СД у Києві. Вбивство здійснили дві особи у німецькій формі жандармерії.

Без сумніву, йдеться пр членів групи Бандери, які діяли за наказом свого керівника Могили. Обидва вбитих протягом кількох тижнів успішно співпрацювали при ліквідації бандерівської групи в Києві і були на слідах зверхника Могили. Кількість досі заарештованих в Києві бандерівців досягла 29-ти.

Так Юліан Ковальський став старшиною для доручень військової референтури Проводу ОУН(б), заступивши замученого нацистами Климова. І першим таким дорученням стало проінспектувати стан організації збройних відділів на Волині під орудою Василя Івахіва.

Повернувшись до Львова, він склав звіт про свою інспекційну поїздку. Це вплинуло на рішення ІІІ конференції ОУН, коли було взято курс на розгортання збройної боротьби з окупантами, — пише Володимир Мороз.

Наприкінці лютого 1943 року Юліан Ковальський знову вирушає на Волинь, взявши із собою ще одного колишнього військовика 201-го батальйону Семена Снядецького.

Про життєпис Снядецького відомо значно менше. На той час йому було тридцять. Народився в смт Журавному нинішнього Жидачівського райну Львівщини. До ОУН долучився в 1930-х, закінчив торговельну школу та школу підхорунжих Війська Польського. З приходом «перших Совєтів» емігрував до окупованої Польщі.

Там у 1939—1941 роках пройшов вишкіл у «Веркшуці», відтак служив підстаршиною (молодшим командиром) в одному з легіонів ДУН та 201-му батальйоні поліції. Зрештою, він дослужився до старшинського звання хорунжого.

 Семен Снядецький-«Сівко» (1913—13.05.1943)

На Волині Юліан Ковальський під псевдо «Гарпун» по лінії ОУН став заступником військового референта і командувача відділами Василя Івахіва, а по армійській лінії — очолив штаб молодого війська.

Історик Володимир Мороз вважає, що «Гарпун» обійняв посаду не шефа штабу, а начальника оперативного відділу. Ця думка відрізняється від даних згаданого Василя Сидора, який в 1943—1949 роках займав високі посади в УПА й підпіллі, та від висновків інших дослідників.

Імовірно, Ковальський міг суміщати дві посади, адже розробка бойових операцій — найважливіше завдання штабу, а про інших співробітників поки нічого не відомо.

Семен Снядецький взяв псевдо «Сівко» (також у джерелах трапляється написання «Сійко» та «Сівка») і став ад’ютантом Головного командира.

Отже, в кінці лютого 1943 року сформувався мозковий центр повстанської армії, що народжувалася. Що цікаво, його очолювали троє земляків — уродженців Львівської області.

Протягом січня—квітня 1943 року перемовини про об’єднання повстанських сил тривали між Волинським крайовим проводом ОУН і «Тарасом Бульбою». Один із ключових раундів відбувся 9 квітня в селі Золотолин Костопільського району (за іншими. даними — на хуторі Труди).

Бандерівську сторону представляли: Дмитро Клячківський, організаційний референт Сарненської округи Євген Татура—«Омелько», провідник Сарненської округи Іван Литвинчук—«Дубовий» і військовик Василь Івахів. З протилежного боку були Тарас Боровець, його начальник штабу Леонід Щербатюк—«Зубатий» з охороною.

Головну роль на цій зустрічі відігравав саме командувач бандерівських загонів Івахів. Він був прихильником об’єднання обох формувань зі спільним штабом. Історик Іван Патриляк розкриває подробиці переговорів:

Суть пропозицій Івахова зводилася до того, щоб бандерівські відділи під командуванням І. Литвинчука (які оперували на Сарненщині і Костопільщині та за чисельністю дорівнювали «армії» Боровця) були об’єднані з бульбівською УПА в одне повстанське з’єднання, начальником штабу якого буде «Тарас Бульба», а командиром — «Дубовий». «Бульба» розраховував на посаду головнокомандувача об’єднаних сил на всій території Волині й Полісся, а тому, пославшись на необхідність порадитися зі своїм штабом, одразу не прийняв бандерівської пропозиції.

Конкретно обидві делегації лише дійшли домовленості, що об’єднані формування діятимуть під загальною назвою УПА. Відповідний наказ видали 15 квітня 1943 року.

З невідомих причин зустріч 23 квітня не відбулася. Обидві сторони обумовили новий раунд 22 травня за участі ще й представників мельниківської ОУН. Але і він не відбувся вже через загибель Івахіва в бою з німцями.

Це сталося 13 травня 1943 року. Про маршрут пересування штабістів УПА окупантам доніс польський шовініст. Поховали їх через два дні в братській могилі в селі Бечаль (нині — Бичаль) Костопільського району Рівненської області.

 Надгробний пам’ятник на могилі Івахова, Ковальського і Снядецького на цвинтарі с. Бичаль Костопільського району Рівненської області.

Довгий час місце поховання залишалося невідомим. Лише у 2004 році активісти Української народної партії спільно з журналістами газети «Волинь» провели краєзнавче дослідження й розшукали могилу. 15 травня 2004 року Василю Івахову, Юліану Ковальському і Семену Снядецькому відкрили пам’ятник.

Бурхлива діяльність Івахіва та його помічників з розбудови УПА урвалася в самому розпалі. Але всі троє створили систему, яка вже підтримувала сама себе і могла зростати далі.

Посаду Головного командира УПА обійняв Дмитро Клячківський під псевдо «Клим Савур», сумістивши її з посадою крайового провідника ПЗУЗ. Його підпис на «Розпорядженні» Головної команди про встановлення військово-польових судів і військових трибуналів  на теренах України знаходимо вже 15 травня 1943 року.

Із документа видно, що «Клим Савур» був готовий діяти жорсткіше за «Сома». Загони бульбівців, які на фоні все численніших бандерівських сотень виглядали щораз слабшими, новий командувач УПА наказав приєднувати силою.

Позиція начальника штабу залишалася вакантною до кінця червня 1943 року, коли в підпілля прийшов підполковник Армії УНР Леонід Ступницький — «Гончаренко».

Табличка на будівлі Рогатинської гімназії ім. Володимира Великого, де навчався перший командувач УПА Василь Івахів. Фото: сайт  Рогатинської РДА

Перших будівничих УПА їхні наступники вшанували гідно. 26 січня 1944 року Головний військовий штаб УПА посмертно  підвищив Василя Івахова —«Сома» до звання підполковника, Юліана Ковальського — «Гарпуна» до сотника, а Семена Снядецького — «Сівка» — поручника.

Останній Головний командир УПА Василь Кук — «Коваль» 12 жовтня 1952 року нагородив Івахова найвищою нагородою УПА — Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу.

13 жовтня 2017 року на стіні Рогатинської гімназії ім. Володимира Великого відкрили меморіальну дошку на честь Василя Івахіва. 2018 року в рідному селі Подусільній на Львівщині 110-річчя з дня його народження відзначили офіційно.

А на виставці «Герої», що відкрилася за участі Президента України Петра Порошенка в Києві 8 травня, серед 12 українських героїв Другої світової та російсько-української війни була й постать першого Головного командира УПА Василя Івахіва.

Автор висловлює подяку історикам Юрію Юзичу й Володимиру Бірчаку за допомогу в підготовці статті.

Ігор Бігун
Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Київ).

Сайт «Історична правда»




Залишити відповідь

Будьте першим!

avatar
  Підписатися  
Сповістити про