Думки
24 Липня 2018

Гібридний бокс

Що ж, з’їздив Усик і справді красиво. Хіба ні? Український парубок приїхав до Москви, віддухопелив їхнього найсильнішого бійця і пішов під оплески.

24 Липня 2018 Думки

Перемога наших над ненашими тішить завжди, але сьогодні, у розпал українсько-російського протистояння, це має особливий присмак реваншу. Тим більше, що Усик — попри всі зауваження — чітко позиціонує себе як українець і патріот України. «Слава Україні!» він, здається, у Москві не кричав, зате вийшов на ринг під пісню про «неподільний край наш». Словом, усе пройшло, як по нотах: те, що відбулося того дня у Москві, можна без вагань вважати великою українською перемогою. Однак, якщо повернути цю перемогу в її історичний контекст, плюс перетворюється на мінус. Звичайно, бути абсолютним чемпіоном світу Усик не перестає, але досягнення українського спорту в цьому випадку не надто збігаються з державницькими інтересами України. На перший погляд, усе це відгонить якоюсь казуїстикою. Навіщо ускладнювати? Раз ми воюємо з москалями, отже треба їх бити всюди і радіти кожній перемозі. Тим більше, коли ці перемоги прославляють Україну на весь світ. Але така логіка є хибною, оскільки нечутлива до нюансів.



Передусім, не всіляка перемога має стосунок до війни. Коли двоє солдатів, настрілявшись один в одного, вилазять зі своїх окопів, братаються і сідають грати в карти, хтось неодмінно виграватиме і програватиме, але то вже буде рахунок не війни, а дружби. Бо гра — хоч у карти, хоч у шахи — це простір мирної, хоч і суперницької взаємодії. Те саме стосується і спорту, який також є грою. Щоб спортивне змагання стало можливим, війна має хоча б тимчасово призупинитися, інакше простір гри перетвориться на театр бойових дій, де панує зовсім інша логіка. Історики кажуть, що античний світ припиняв побоїська на час Олімпійських ігор. Воно і не дивно, інакше б атлети жбурляли списи не у ціль, а один в одного. Тож виходить, що на час конкретного боксерського поєдинку ми поставили українсько-російську війну на паузу? Судячи з повідомлень штабу ООС, ніякої паузи не було. Поки Усик «місив» того російського осетина, бойовики 15 разів відкривали вогонь по українських військових, однин з яких дістав поранення. Деякі коментатори писали, що того дня ринг теж став ареною бойових дій, але це цілковита дурня. Арена бойових дій — це Авдіївка, Мар’їнка, Кримське, Широкине та інші місця, де шматки заліза роздирають людську плоть. А загородка, в якій натреновані хлопці розбивають один одному писки — це, вибачте, дещо принципово інше.

Щоб їхати до Москви на двобій, треба бачити в усіх цих російських менеджерах та глядачах лише менеджерів і глядачів, а не людей, які з великою вірогідністю волали «Крим наш», уболівали за «Новоросію» і голосували за Путіна. Я не бачив світу очима спортсменів, а тому можу лише здогадуватись, як можна відокремити одне від іншого (це просто констатація факту, а не заклик до моралізування та етичних вердиктів). Можна зауважити, що наша війна — гібридна, а отже ведеться на різних рівнях, у тому числі — у сфері символів, інформації і т. ін. З цим не посперечаєшся. І тут росіяни, скориставшись Усиком, нас гарненько обіграли. Так, ми продемонстрували світові велич нашої боксерської школи і конкретно — мужнього і неймовірно талановитого Усика. Зате Кремль пред’явив світові факти, що українці можуть спокійно приїздити до Росії, не боячись арешту, облудних звинувачень і тюрми. Навіть якщо вони загортаються у синьо-жовтий прапор і вмикають пісні про «неподільний край». Як казав з іншого приводу Путін, «для нас Україна — братський народ, ми зробимо все, щоб українці почувалися в Росії як удома». Крім того, Кремль укотре просигналізував, що між Росією та Україною йде не війна, а всього-на-всього «конфлікт», який не заважає країнам взаємодіяти у торгівлі, шоу-бізнесі, спорті тощо. Варто лише усунути від влади в Україні «партію війни», і все стане на свої місця.

І тут слід сказати, що справа не тільки і не стільки в Усику, скільки в нас. Росія і досі є головним торговим партнером України: минулого року ми експортували туди товарів на $3,9 млрд, а імпортували звідти на $7,2 млрд. А ще до Росії й досі їздить ціла армія наших заробітчан. Про те, скільки українців продовжує дивитись російські фільми та серіали, слухати кіркорових та споживати інші російські продукти, я взагалі мовчу. До речі, із заборонених російських соцмереж український трафік також не зник — тільки тепер VPN видає його за німецький, австралійський, американський. Тож бій Усика — лише маленька крапля у каламутному морі українсько-російської «дружби» в часи війни. І якщо говорити про етику, то виправдати Усика якраз неважко. Бо, як не крути, це справа всього його життя, та й український спорт він таки прославив. Натомість виправдати тих, хто не знаходить у собі сил відмовитись від чергового серіалу про «мєнтов с Рубльовкі» чи відпочинку в окупованому Криму, набагато складніше. Та й зрештою, не взаємодіяти з Росією без критичної потреби — це лише початковий етап нашого внутрішнього звільнення. Набагато складніше буде видлубати з власної свідомості «спільний культурний код», який століттями забивали туди творці «єдіной і нєдєлімой». І цей бій буде набагато важчим, ніж усе, що українська нація робила впродовж своєї історії.


Залишити відповідь

Будьте першим!

avatar
  Підписатися  
Сповістити про
Популярні блоги
Аспірант, член Луцького міського комітетут ВО "Свобода"
У міської влади Луцька зникло відчуття прекрасного?
Занедбаність центральної вулиці міста Луцька вражає. Складається враження, що в місті Луцьку відсутній господарник. Для порівняння доречно в ...
Журналіст
Кого атакує Ігор Гузь?
Нещодавно народний депутат Ігор Гузь оголосив про створення чергового кишенькового політично-громадського проекту із собою на чолі – В ...
Аспірант, член Луцького міського комітетут ВО "Свобода"
Український пасажирський транспорт: коли поїздка перетворюється у пекло
Літо – пора масового відпочинку і подорожей. Але для того, щоб втілити заповітні мрії про море, озеро, гори чи відкрити для себе нові міста ...