Поляк, кішка Гандзя та медові луки – чим живе волинське село Заболоття

Автор: Ярослава Вознюк
28 Вересня 2018 Аналітика/статті

23 кілометри вщент розбитої дороги відділяють село Заболоття від Володимира-Волинського. Заболочена місцевість, проорана меліоративними каналами і глибока тиша, ніби навмисне віддалили це село від метушні міста.

Крокуємо неспішно селом. Не чути гавкоту собак, гудіння автомобілів, дитячого лементу. Тишу час від часу порушує падіння стиглих яблук чи груш у давно закинутих садках біля давно полишених хат. До деяких ще можна дістатися, бо не встигли стежини зарости чагарниками. Але до більшості порожніх хат так просто не дістатися – все позаростало. Вони, ніби прохають облишити їх на одинці з навколишнім світом, адже, де немає людини – там панує природа.



На колись гамірних трьох вулицях Заболоття жило більше сотні людей. Нині у 2018 році лишилось чотири родини. Одну з них вдома не застали, а сторож-собака, побачивши непроханих гостей, ще довго думав гавкати йому чи ні…

Дивуємось тому, що у такому віддаленому селі чимало хат збудовано з добротної білої цегли. Наш провідник у цих краях Олександр Ольховський відразу ж пояснює, що ці будинки звів колгосп.

Колгосп цей був названий на честь Ворошилова і мав у віданні два села – Турівку та Заболоття.  До речі, колгосп очолював рейтинги успішності останнім знизу, але все ж якісь гроші мав, а тому житло будував.

Довгі роки землі навколо села, які поділили на паї, заростали бур’янами та чагарниками. Та час повернув багатьох до сільського господарства і тепер все взято в оренду.

«Заболоття – найстаріше село району»

Саме такими словами розпочинає розмову з журналістами уродженець села Михайло Мартинюк. Мовляв, за Польщі у Заболотті було 110 дворів: 10 польських сімей, 1 – єврейська.

Теплу пору року він хазяйнує в батьківській хаті в Заболотті – доглядає пасіку та збирає дари лісу, одних білих грибів насушив літрів чотири. Вечори проводить за переглядом кінофільмів по ДВД. Каже, що влітку ніколи сумувати – весь час в русі.

Чоловік розповідає, як одружився – то почав жити в місті, довго працював на заводі СТО у Нововолинську.

Пригадує, що школи у селі не було, тож аби здобути знання щодня долав до Стенжарич 7 кілометрів в одну сторону.

– А тепер живу, ходжу по гриби. Вже з’явилися білі, по них ходжу аж під Мосир. Кілометрів з сім буде, а може і більше.

Бідкається пан Михайло тим, що фермери все більше зловживають хімічними добривами через які страждають бджоли. Пасіка йому дісталася від покійного дядька.

– Не мають куди бджоли летіти і брати мед. Був соняшник неподалік, то трохи з нього взяли. Не знаю, як будуть так далі кропити, то бджоли пропадуть. Цього року у мене вперше вони не роїлися. І це не тільки у мене, а й по сусідніх селах.

Розповідає пан Михайло, що чимало заболотчан життя розкидало по світу, декого в Аргентину, декого у США, але дехто повернувся на вічний спочинок у рідну землю. У війну зник Михайло Терещук, але за часів хрущовської відлиги написав рідним з Англії, мовляв, живий. Заповів кремувати і поховати його на Батьківщині. Родина останню волю виконала і тепер щорічно прилітає з Англії на провідну неділю до батькової могили.

Польський філософ у волинському селі

Коли прямуємо до ще однієї хати, біля якої помітили людину, мимоволі стишуємо нашу браву ходьбу. Примушує це зробити щось чорне і велике,  яке здаля нагадує здорову вгодовану собаку. Але підійшовши ближче бачимо, що це в’єтнамська свинка з виводком своїх дитинчат, просто пасеться. Вона відреагувала на нашу появу, накивавши ратицями до хліва, але згодом цікавість взяла гору і свинка вийшла до спільного фото з господарем.

Яким було наше здивування, що господарем доволі просторого обійстя виявився поляк за національністю Кшиштоф Писара. От кого-кого, а зустріти поляка у напів зниклому  волинському селі не сподівалися.

Господар енергійно працював, рубаючи дрова. Поруч випасала виводок поросят в’єтнамська свинка, яку назвали Піггі, походжали кури, качки та крутилося під ногами дружелюбне кошеня.

Як виявилося Кшиштофа Писару на Україну привело кохання. Його дружина Тетяна – українка. Жінка захотіла повернутися в Україну з заробітків. За коханою поїхав і Кшиштоф. Спочатку три роки жили в селі Білин, де орендували хату, а згодом придбали будинок у Заболотті, в якому теж живуть уже три роки. Будинків купили не один, а два. В одному проживають, а інший ще тільки планують колись обжити, адже є для кого – подружжя виховує 4 дітей – 2 хлопців і 2 дівчат. Діти ходять до школи у Стенжаричах – по них щодня їздить автобус.

– Одну хату в якій нині живемо, купив за 1000 доларів, а іншу – з білої цегли за 2000 доларів. Садимо город, купили два магазини – в Турівці та Селиськах. Треба по трішки щось робити, бо якщо магазин на селі є, то це не означає, що в ньому має бути антисанітарія. Робимо у них ремонти.

На питання чи не сумно тут жити, відповідає – ми так любимо:

– Маємо багато роботи по господарству, тож сумувати ніколи. Та й четверо дітей не дадуть цього зробити, тим більше, що старший син має аутизм. Для нього тут хороші умови, – і додає, що дуже сподівається на те, що його сина приймуть до Володимир-Волинського інклюзивно-ресурсного центру.

Розповідає пан Кшиштов про свою освіту. А він виявляється доктор філософських наук. Та не один диплом має, а два. Другу освіту здобув економічну, працював у банку, займався будівельним бізнесом. Після того як переїхав в Україну в Польщі буває рідко.

Дід Степан і кішка Гандзя

Охайне обійстя Степана Рибая, який є сусідом пана Кшиштофа, відразу ж кидається в очі. Пофарбовані ворота, підметене подвір’я по якому походжають чепурні кури. А коли з хати на розмову виходить сам 88 річний господар, розумієш, що і він справжній господар.

Народився пан Степан у селі Сліпче Грубешівського повіту, як то кажуть за Бугом. Але його родина була змушена покинути обжиту землі і податися в Україну, бо так тоді вирішило найвище державне керівництво. Спочатку оселилися в селі Стрілецьке. Саме в ньому купили хату та землю його батьки. А малому Степанку, було тоді лише 8 років. Потім колективізація стерла це село з волинської землі. Довелося шукати новий прихісток. Тож родина переїхала в Заболоття. Чоловік пригадує, що раніше в Заболотті було біля 80 будинків.

Разом з уже покійною дружиною виховав двох доньок: одна мешкає у селі Заріччя Володимир-Волинського району, а інша в сибірському Сургуті. Все життя працював трактористом в Устилузькому ПМК, яке опікувалося меліоративними каналами.

– Ким мав працювати, як школи не маю ніякої. Розписатися якось навчився, бо воєнкомат заставляв. Як буду складати по буквах, то заголовок прочитаю, а так яке читання? У школу в Турівку не ходив через війну. Та й зими були сурові, не було в що взутися, а як босим підеш?

Краєм вуха нашу розмову слухає триколірна, вгодована кішка, яка усім виглядом демонструє, що таки щаслива…

Дід Степан каже, що звати її Гандзя і на обійсті вона не одна – ще має подругу Ганю.

Питаємо, коли востаннє був у місті. Це запитання розвеселяє заболотівського старожила.

– Як їздили автобуси, то ще до міста їздив. Тепер нічим не доберешся. Тож років п’ять, як був у місті.

Продуктами його добряче запасла донька, котра щоліта приїздить до рідної домівки з Сургута. Каже, що любить молоко, питаємо де бере і виявляється, що дід Степан має мотоцикла і на ньому їздить по молоко! І це у 88 років!

Захотів пан Степан розповісти нам, як півроку пролежав у лікарні. Розболівся живіт, а він все думав, що перестане, досидівся до того, що лопнув апендикс.

– Завезли мене до лікарні жовтого, а я ще перед тим випив 100 грам. Лікар дав укола і думав мене візьме той наркоз, а він не бере. От яка противна, сволоч, горілка! Зробили операцію, після неї лише губу мазали водою. Медсестра від мене не відходила, бо був один від якого відійшли, він протягнув руку і випив води, а коли вона прийшла, покликала лікаря, то той тільки накрив його простирадлом.

На прощання Степан Рибай побажав нам журналістам їхати ще по селах, шукати дідів та морочити їм голову.

Народився у цьому селі Почесний житель Волині Ярослав Царук. Він автор багатьох книг присвячених Волинській трагедії. Ярослав Васильович розповів, що у Заболотті прожив до 1943 року.  Село Заболоття було повністю спалене поляками. Хто не встиг втекти, тих вбили. Два брати троюрідні, дядько і тітка загинули.

Тож яким би «здичавілим» не здавалося Заболоття на перший погляд, у середині село має свою душу – це 88-річний господар, з доглянутим обійстям, який може добряче позмагатися з молодим містянином у чистоті своїх осель. Це пасічник, меди якого манять їх скуштувати. Та, звичайно, поляк з родиною, які взялися відроджувати й сусідні села, і почали з магазинів, адже тепер стратегічні продукти є щодня під рукою і машину з хлібом не треба чекати раз на тиждень. Хочеться вірити, що Заболоття знову розквітне і дитячий гамір повернеться на «здичавілі» вулиці, вже такого маленького, але ще живого села.





Залишити відповідь

Будьте першим!

avatar
  Підписатися  
Сповістити про