Читайте також: Каламутні потоки на ринку будівництва Луцька
Про все це я думав, хилитаючись у бусі, який сунув через прикарпатське село Манява, що на Івано-Франківщині. Невеличке й розтягнене вузькою полосою майже на 9 км, воно приємно вражало охайністю хат й одночасно жахало станом дорожнього покриття: щось таке я бачив на шляхах північної Луганщини, де асфальт нищать перевантажені зерновози. Обабіч настільки «вбитої» дороги мали б стояти занедбані «розвалюхи», а не охайні, навіть чепурні манявські будиночки. Не знаю, що там було насправді, але Манява зовсім не схожа на село, нашвидкуруч збудоване грошовитими прихильниками архітектурних понтів. Навпаки, відчувається, що ці хати зводили неквапом, розважливо, як кажуть, на нелегкі заробітчанські гроші. Одне слово, господарювати тут явно вміють, але дорогою чомусь так і не обзавелися. Така сама картина в десятках, якщо не сотнях українських сіл: хати цілком куркульські, у гаражах — непогані машини, але замість дороги — суцільна смуга перешкод, яку раз на кілька років урочисто латає місцевий кандидат у депутати.
ЗА 27 РОКІВ КАПІТАЛІЗМУ УКРАЇНЦІ ПОТРОХУ НАВЧИЛИСЯ БУДУВАТИ ВЛАСНИЙ ДОБРОБУТ, АЛЕ ЩЕ НЕ ЗВИКЛИ ДБАТИ ПРО СПІЛЬНІ БЛАГА. ГОСПОДАРЮВАТИ НА ВЛАСНОМУ ОБІЙСТІ УКРАЇНЕЦЬ МОЖЕ НЕ ГІРШЕ, НІЖ ПОЛЯК АБО НІМЕЦЬ, АЛЕ ЗОНА ЙОГО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЧАСТО ОБМЕЖУЄТЬСЯ СВОЇМ ПАРКАНОМ
Зазвичай тут нарікають на корупцію, на недієздатність центральної чи місцевої влади, але проблема, як на мене, дещо ширша. Ідеться про те, що за 27 років капіталізму українці потроху навчилися будувати власний добробут, але ще не звикли дбати про спільні блага. Господарювати на власному обійсті українець може не гірше, ніж поляк або німець, але зона його відповідальності часто обмежується своїм парканом. Так і з’являються заможні села без доріг, вуличного освітлення, клубів, без елементарної інфраструктури. За таким принципом живуть і мільйони містян, які щодня шмигають до своїх стильно відремонтованих квартир через обшарпані під’їзди, стрибаючи розбитими тротуарами й затуляючи носа біля переповнених смітників. Інакше в Україні й бути не могло. Бо ж наші селяни — це вчорашні колгоспні кріпаки, яким довелося наново опановувати звички самоуправління та співжиття, відомі розкуркуленим, замореним голодом та репресованим прадідам. Містяни також стали власниками своїх квартир лише після приватизації 1990-х — звідки їм було знати, що таке управління спільним майном та ресурсами?
Читайте також: Не коректно говорити про загрозу реваншу. Він уже відбувся
То була цілком нормальна історична ситуація, але ми її вже переросли й мусимо зробити наступний крок. Загалом кажучи, спільні блага — це такий самий предмет нашого господарського управління, як і власне обійстя чи квартира. Відмінність лише в тому, що спільними благами ми користуємося колективно, а отже, управління ними відбувається в особливий спосіб — через відповідні публічні інститути. У цьому сенсі між ОСББ, мерією та сільрадою менше відмінностей, ніж здається. Внутрішня механіка цих інститутів також загалом нескладна: розібратися в ній не набагато складніше, ніж у системі автономного опалення. Головною перешкодою тут є не корупція, як це можна подумати, а те, що українці й досі не усвідомили себе повноправними господарями всього, що лежить поза їхнім парканом. Статистична більшість із нас — люди, народжені в СРСР, у країні, де все було «народне», але народові не належало, а розпорядником усіх благ залишалася всесильна й всюдисуща держава. Пізніше це трансформувалося в патерналістські уявлення, що дороги, вуличні ліхтарі, парки, чисті подвір’я та інші блага цивілізації нам жалує своєю милістю автодор, ЖЕК, сільрада, уряд чи ще якесь утілення тієї ж таки держави.
Читайте також: Український пасажирський транспорт: коли поїздка перетворюється у пекло
За моїми спостереженнями, саме таке світовідчуття не дає господарській енергії українців вирватися з-поза парканів приватних садиб, переступити через пороги квартир і почати змінювати міста й села. Саме тому вдома українець поводиться, як управний господар, але, вийшовши за свій поріг, він починає поводитися, як гість, як транзитний мігрант. Бо все навколо видається йому чужим, таким, на що він не здатен, та й не має права впливати. Тому його творча енергія ув’язнена в приватному вимірі, через це державні інститути сприймаються не як інструменти для реалізації чиїхось потреб, а як носії власної волі. Із ЖЕКом чи сільрадою в нас ще й досі прийнято домовлятися, як із язичницькими божками, а не користуватися ними, як сапою або косаркою. Але такі часи спливають, ментальна перепона вже рясніє дірками. І щойно вона лусне, станеться ще одна українська революція — незрима, не одномоментна, але за наслідками своїми не менш значуща, ніж здобуття незалежності або Євромайдан. Це буде революція господарів.