Тетяна Бик, 21 рік, смт.Іваничі:
“Хочу жити на "оновленій землі, де врага не буде, супостата.. А буде син, і буде мати. І будуть люде на землі".
Вікторія Сливка, 28 років, село Біличі:
-Безперечно, що так! Я навіть уточню - хочу жити та свідомо залишаюся зі своєю сім'єю у рідному селі. Чому? Тому що бачу перспективи розвитку сільської місцевості. Тому що як громадська активістка та голова громадської організації "Біличанка", разом з однодумцями, докладаємо значних зусиль, щоб покращити умови проживання у селі та громаді. Тому що горджуся тим, що я українка. Так, у нашій країні безліч проблем. Та легше втекти у пошуках кращих умов за кордоном, аніж створити такі, а може й кращі, умови у себе на Батьківщині. Та моє виховання та система цінностей не дозволяє обрати той легший варіант.
Оксана Адамчук, 26 років, смт. Іваничі:
- Так, я хочу жити на своїй Батьківщині! Але, на жаль, країна робить так, щоб не хотілось. Незважаючи ні на що, хочеться вірити і надіятись на краще майбутнє! Бо це моя країна - Україна!
Людмила Дищаковська, 28 років, смт. Іваничі:
-Я не знаю, точніше не можу твердо відповісти хочу чи не хочу. Колись мені бабця казала, що наше місце там, куди послав нас Бог. Я не могла з цим сперечатися. Але пройшов час, і коли я не раз поверталася з закордону (це не стосується Польщі) я для себе розуміла, що покоління моєї бабуні було обмежене, вони не бачили того, що можна жити краще, більш достойно. Тоді я думала, що таки краще не в Україні. Пройшов ще деякий час, я розуміла: добре там, де нас нема.
Але наші традиції - найкращі, тому що рідні. Непотрібно звикати для чогось для тебе дивного і незрозумілого. Можна порівняти багато речей, і ця тема буде безкінечна. Але є таке відчуття, як дорога додому, саме відчуття, а не поняття. І коли ти це відчуваєш, то розумієш, що для тебе найкраще те місце, де твій дім. З ямами на дорогах і сміттям на узбіччі.
Софія Ковальчук, 20 років, село Риковичі:
- Чи хочу я жити в Україні? Моя відповідь однозначна - так. Я народилась в Україні, слухала українські колискові, тут росла і навчалась, тут працюю. Я не втікаю з України від безробіття, голоду чи чогось страшнішого. Слава Богові, у мене є улюблена робота, дах над головою, рідні та близькі мені люди. В психології є такий феномен – ефект Пігмаліона. Його суть полягає у тому, що якщо в щось щиро вірити, воно згодом станеться. Психологи стверджують, що наші очікування створюють нову реальність для нас самих. Дійсно декілька років тому я помітила, що коли дійсно чогось дуже хотіти з часом все здійснюється. Буквально вчора від знайомого почула таку фразу: "Виїхати з України - це не еміграція, а евакуація". Це він про що подумала я. Майбутнє країни залежить лише від нас, тим паче від молоді. Я не проти того, щоб люди виїздили за кордон, нехай їдуть, подорожують, переймають досвід, але нехай повертаються назад і реалізують щось нове у своїй країні.
Отож, все про що я мріяла до сьогодні в мене здійснилось. А надалі головне і найважливіше про що я мрію – це жити в Україні, де немає війни. Де живе миролюбний, працьовитий і привітний народ. Тут не гинуть діти, не плачуть матері. Влада не йде війною на власні міста, а українець не вбиває та не грабує своїх співгромадян на їх землі. Я вірю, що все так і буде, я вірю в краще, адже очікування створюють нову реальність. Я люблю свою Україну і я буду в ній жити!
Лариса Цаль, м. Володимир-Волинський:
-Пов’язую, хочеться дочекатись того дня, коли ця земля буде нашою.
Олексій Біянов, м. Володимир-Волинський:
-Усі мої знайомі і друзі запевняють, що обов'язково повернуться, коли жити в Україні стане краще або, коли зароблять кошти на власне житло.
Я ж за кордон планую виїжджати лише на відпочинок і для подорожі. До прикладу, мрію побувати у всіх штатах США, відвідати Канаду і Чилі. Але на ПМЖ виїжджати не збираюся ні в якому разі!!!! Люблю УКРАЇНУ!!!!!
