Ми живемо в час, коли в українській політиці тріумфує відсутність ідеології. Більшість у новому парламенті здобула політична сила, яка намагається уникати будь-яких чітких світоглядних рамок. Розмитість ідей, поверхові судження, максимальне спрощення та загравання з примітивними людськими інстинктами стали фішками команди ЗЕ і його дітища – «Слуги народу». Треба визнати, що значній частині суспільства такі підходи припали до душі. Ідеологія ж опинилася на задвірках минулого.
Про це йдеться у блозі журналіста Петра Герасименка на сайті «Вголос».
Українська політична система ніколи не вирізнялася надмірним ідеологічним складником. Феномен успіху безідейності не виник сам по собі. Він – наслідок системної кризи української політики та українського суспільства. За 28 років незалежності Україна не спромоглася створити класичну політично-партійну культуру, в якій постійно триває боротьба ідей та підходів, де провідні політичні сили презентують певний набір цінностей та поглядів щодо розвитку країни, а виборці обирають між політичними пропозиціями і оцінюють ефективність втілення партійної програми.
Зате буйним цвітом розквітли різноманітні політичні проєкти, позбавлені власної ідеології, проте здатні мімікрувати і успішно красти чужі ідеї та думки. Часто вони приходили до влади, а потім йшли у небуття або ж перероджувалися у нові проєкти. Виник кругообіг українських політиків, які умудрялися виринати в новій партії після свого краху в попередній. Сформувалися іменні політичні партії, популярність яких базується винятково на одній особі. А ось поодинокі ідеологічні партії не змогли утвердитися в цій деформованій системі координат. Вища ліга української політики належить пристосуванцям, маніпуляторам масової свідомості, а не професійним відповідальним державним діячам.
Проте було б неправильно в усьому звинувачувати політиків. Будь-яка влада – це результат народного вибору. А народ, як відомо, заслуговує на ту владу, яку має. Наші виборці голосують зовсім не за програми, цілі, бачення майбутнього держави. Активна аналітична розумова діяльність перед тим як віддати свій голос у день виборів теж не є характерною рисою більшості українців. Такий потужний інструмент людського мозку, як пам’ять, слабко залучена у процес народного волевиявлення. Саме тому ті, хто ще пару років тому викликав всенародне несприйняття, мають усі шанси повернутися на вершину політичного олімпу України. Вони знають: українці мають дуже коротку пам’ять і думають не головою, а емоціями. А там, де переважають короткотривалі раптові емоції під час ухвалення рішень, залишається мало місця для аналізу.
Нівелювання ідеології в свідомості мас – тренд, який виник не на пустому місці. Українців можна зрозуміти: їм набридли партії, які перебували біля штурвалу управління країною, прикриваючись ідеологією. Виголошували пафосні промови про реформи, патріотизм і водночас мало що робили. Подвійні стандарти, фальш і корупція, прикрашені щедрою ідейною риторикою, сприймаються особливо негативно. Це було в часи Ющенка. Щось схоже спостерігалося і в часи Порошенка, Яценюка і Гройсмана.
Коли олігархи чи їх проєкти крадуть у інших партій соціальні або національні гасла, це не передбачає, що вони будуть послідовно втілювати їх у життя.
На жаль, народ не дуже усвідомлює, що висловлювати популярні ідеї ще не означає бути їх щирим прихильником. Коли олігархи чи їх проєкти крадуть у інших партій соціальні або національні гасла, це не передбачає, що вони будуть послідовно втілювати їх у життя. Як наслідок, після масового розчарування політиками тінь падає на всі без винятку ідеологічні сили. Серед яких і ті, для яких ідеологія є світоглядом, а не інструментом загравання з електоратом.
Розчарування суспільства в політиках наприкінці правління Порошенка сягнуло піку. Воно перекинулося на розчарування у всій політичній системі країни. І тут на політичному обрії з’явилася сила, яка про ідеологічну спрямованість воліє не згадувати. Її основна «ідеологія» – за все хороше проти всього поганого. Деідеологізація є фішкою Зеленського. Його проєкт «Слуга народу» не об’єднує жодна ідеологія. Навпаки, є певне негласне правило «зеленої команди»: позиціонувати себе як нова позасистемна сила, зокрема позаідеологічна. Така позиція дуже гнучка і зручна. Вона допомогла Зеленському впевнено перемогти на виборах. Бо кожен виборець наділяв коміка тими рисами, які хотів в ньому бачити.
Зеленський чудово зіграв на низькому рівні політичної освіченості нації. Навіщо обтяжувати себе якимись світоглядними позиціями і рамками? Навіщо визначатися щодо економіки, політики, соціуму, стратегії і зовнішньополітичного курсу, коли народ найкраще сприймає примітивні спрощені судження? Набагато краще кинути у маси гасла на зразок «ні обіцянок, ні пробачень», «прийде весна – саджати будемо», «кінець епохи бідності, жадібності і брехні», «зробимо їх разом». Жодної конкретики, але як заводить виборців! Навіть маргіналізовані верстви можуть відчути себе причетними до видатної історичної події у день голосування. Популізм завжди користувався прихильністю у нашого населення. Довге політичне життя партій, які експлуатують популістські гасла – характерна риса сучасної України.
Загальні тези про все хороше проти всього поганого, про мир, про справедливість, про поганих чиновників і попередників об’єднали значну частину суспільства. І привели до влади Зеленського. Бути позаідейним стало дуже вигідно. Або вдавати з себе такого. Щоправда, спочатку окремі соратники Зеленського намагалися визначити ідеологію «Слуги народу» як лібертаріанство. Потім зрозуміли: не варто себе обтяжувати навіть цим. Навіщо, якщо значна частина суспільства не хоче жодної ідеології? А раптом ті, хто голосував за команду Зеленського, випадково дізнаються про основні тези лібертаріанства? А там є відмова від мінімальної зарплати, соціальних гарантій, пільг, максимальна свобода особи і мінімальне втручання держави. Тоді бажання підтримувати «слуг» на виборах у частини електорату точно зникло б.
Те саме стосується і ставлення Зеленського до Росії та питань зовнішньої політики. Одні вислови «Слуг народу» можна трактувати як прозахідні. Інші – як компромісні і лояльні щодо Росії. А в підсумку немає жодної позиції. І це те, на що повівся електорат.
Насправді бути деідеологізованим – означає уникати гострих питань. Робити вигляд, що їх немає. Виносити за дужки російську агресію. Скромно забути про деолігархізацію. Придумувати нові модні слова на зразок діджиталізації, яка нібито здатна замінити ідеологію і стати рушієм суспільних змін. Навіювати думку, що навести лад в країні можна не докладаючи зусиль, наче за помахом чарівної цифрової палички. І певний час це працюватиме.
Народ втомився від проблем і труднощів. Він хоче повірити, що на всі запитання є прості елементарні відповіді. Що мир на Донбасі може настати хоч завтра, треба тільки «перестати стріляти». Що навіть коміки без політичного досвіду можуть успішно керувати країною. Що досить президенту накричати на провінційних чиновників і почнуться справжні реформи.
Деідеологізація – це втеча українців від дійсності
Деідеологізація – це втеча українців від дійсності. Втеча від самих себе. Втеча від війни, бідності, корупції і нереалізованості. Бо дуже заманливо опинитися у світі ілюзій та утопій, які на мить дають можливість відчути себе президентом. Але від ігнорування проблеми не зникнуть. І святе місце пустим не буває. На територію, очищену від ідеології, дуже легко може поширитися чужа ідеологія чужої держави та оволодіти мізками населення.
Час деідеологізації рано чи пізно мине. Хочемо ми того чи ні, але держави розвиваються на основі певних ідей. Ці ідеї втілюють у життя політичні партії, які користуються підтримкою виборців і несуть відповідальність за реалізацію своїх програм. Мода на безідейність – це тимчасове явище. Вона може спрацювати на етапі виборчих перегонів. Але потім жорстоко розбивається дійсністю. Бо необхідність приймати конкретні рішення так чи інакше виводить політика зі штучно деідеологізованої сфери. Вводить його у реальний світ з потужними викликами. З цього часу розпочнеться розвінчання політичної цнотливості «Слуги народу». А з нею у небуття піде поширена зараз думка, що політику можна здійснювати поза сферою будь-якої ідеології. Бо насправді будь-яка політика і є ідеологією. Хоче хтось цього чи ні.
