Історія – динамічна дисципліна. Сьогодні багато фактів, які здавалися однозначними й непорушними, у світлі раніше недоступних джерел виглядають абсолютно інакше, ніж буквально вчора. Цю тезу ілюструють, зокрема, історія будівлі, відомої в Луцьку як монастир шариток, та факти з біографії благодійниці Юзефи Поляновської.
Наше видання нещодавно згадувало про те, що в будівлі на вулиці Кафедральній, 17–19 у Луцьку навчався Святий Зигмунт-Щенсний Фелінський. Про будинок, відомий як монастир шариток, волинські краєзнавці неодноразово писали, але за останні десятиліття база знань про нього значно розширилася, що дозволяє подивитися на деякі моменти в його історії під іншим кутом.
Ось як написано про споруду в книзі «Вулиці і майдани Луцька» Вальдемара Пясецького та Феодосія Мандзюка, виданій у 2005 р.: «На вулиці [Кафедральній] є найстаріший житловий будинок XVI ст. – єзуїтський колегіум. […] Навпроти колегіуму – будівлі, які були навколо колишнього першого в Луцьку кафедрального Троїцького костелу. З кінця XVIII ст. ці споруди використовували під притулок для немічних і хворих шляхтичів. А в будинку за костельними спорудами, відомим під назвою «Ангеліка», був сиротинець для дівчат, який за свої кошти звела шляхтянка Юзефа Поляновська. Після смерті Поляновської в 1831 р. були запрошені опікуватися притулком сестри милосердя шаритки. У північній частині кафедральних споруд була повітова дворянська школа, деякий час – гімназія, а з 1860 р. – початкове училище. […] Тут бували Тадеуш Чацький, майбутній художник Микола Самокиш. […] У гімназії працював викладачем письменник Пантелеймон Куліш» (ст. 45–47).
Погляньмо, що нового можна додати до цього опису чи його відкоригувати. Дещо про історію будинку можна дізнатися з альманаху «Діяння доброчинності вітчизняної і закордонної із новинами, які служать її вдосконаленню». Він виходив у першій половині ХІХ ст. Нас цікавить видання із підтитулом «Третій рік», яке побачило світ у 1822 р.
У розділі «Сучасна доброчинність. Шпиталь і дім милосердя при кафедральному костелі в Луцьку, місті повітовому і резиденційному єпископа» наводиться короткий нарис історії прикафедральних будівель. Розпочинається він так: «Із давніх років при цій катедрі був шпиталь під назвою Святого Лазаря, але він не мав жодного постійного фундушу, окрім сорока злотих, які виділялися на анніверсарій (щорічно – макаронізм) згідно з відписом Гойського 1620 р.»
Мусимо констатувати: важко однозначно заявити, що шпиталь містився в будівлях, про які ми говоримо. Потім альманах пише про кафедрального каноніка Бальтазара Тишку, який у 1692 р. придбав будинок на вулиці Жидівській і подарував його під шпиталь. Локалізувати розташування цієї другої будівлі теж немає змоги, але можна припустити, що вона містилася неподалік першої.
Упродовж свого життя Тишка, відомий благодійник, відписував на шпиталь кілька фундушів, а також у 1740 р. заповів на цю установу доходи від своїх маєтностей, які він передав луцькому капітулу, та значну грошову суму. Згодом до цих сум додалися інші чималі фундуші. До речі, деякі з них були розміщені в луцькому та олицькому кагалах (єврейських громадах), про що збереглися записи в гродських книгах. Загалом було накопичено немаленьку на ті часи, тобто на кінець XVIII ст., суму – 15 400 злотих або ж 2010 рублів.
Далі наводиться такий опис: «Площа, на якій був шпитальний дім, після вогню так і залишилася незабудованою й не приносить жодного доходу. Із цього фундушу утримували вісім осіб у шпиталі, а саме чотирьох дідів і чотири баби, які, крім приписаних удома молитов, повинні були завжди на богослужінні в костелі та послуги там чинити. Діди, своєю чергою, повинні пильнувати сакристію і там служити; бабки же зобов’язані пильнувати костельні двері та костел підмітати; а їм надається забезпечення в харчуванні, одязі, опалюванні, утриманні дому, а також видача ліків під час немочі. А що залишалося від тих потреб шпиталю, зберігалося в касі прокуратора одного з каноніків, обраного капітулом, і з розпорядження єпископа або капітулу передавалося на сиріт, убогих і тих, хто соромився просити. Після того, як згорів шпитальний дім, капітул помістив у стінах свого давнього житла».
Тут йдеться про велику пожежу 1781 р., тобто з датуванням Мандзюка та Пясецького можна погодитися, а от щодо немічних шляхтичів – ні. Потрібно пам’ятати, що слово «шпиталь» на початку ХІХ ст. мало інше значення, а саме – притулок для одиноких людей поважного віку та калік. Тож перераховані чотири діди та чотири баби і є підопічними шпиталю, а ніякими не шляхтичами.
«Після приєднання цих провінцій до Російської імперії, коли відпали Довговоля з присілками, більша частина фундушу шпиталю і дому милосердя (цим евфемізмом, аби не мала претензій російська цензура, завуалювали пограбування окупантами, – ред.), Боже Провидіння знайшло спосіб підтримати стражденну людність в особі панни Юзефи Поляновської, старостянки остриської, яка від 1792 р. до цієї пори, поселившись у Луцьку, з милостині, і зі свого фундушу, а також отримуючи позосталі доходи з окремих джерел шпитального фундушу, утримує хворих, виховує убогих сиріт і підкинутих дітей», – читаємо в альманасі.
За підтримки благодійників, зокрема пана Карневського, стольника ружанського, і графа Мошинського, Поляновська купила на березі Стиру біля стін домініканського шпиталю будинок з офіциною, стайнею і возовнею, а також ще один будинок у передмісті Яровиці, який віддала в чинш.
Ось як виглядала благодійна діяльність Поляновської в той час: «У теперішньому 1822 р. у цьому домі милосердя Святого Лазаря утримують: убогих, які прислуговують у костелі, – вісім; хворих на різноманітні дефекти чоловіків – чотири особи, жінок – п’ять осіб; сифілітиків в окремому купленому панною Поляновською домі на березі річки Глушець – три особи; сиріт жіночої статі – одинадцять осіб; у допомогу і для послуги панні Поляновській жінок різних вісім, дві кухарки, дівок для різних послуг п’ять, парубок один. При цьому ж домі проживають три розведених жінки зі служанками».
Про видатну лучанку, благодійницю Юзефу Поляновську варто поговорити окремо. Її досить детальну біографію подає некролог, опублікований на першій сторінці № 133 газети «Литовський кур’єр» від 6 листопада 1829 р.
Розпочинається він словами: «Дня 4 червня поточного року скінчила свої дні панна Юзефа Поляновська, старостянка остриська, матір сиріт і опікунка вбогих, видатна засновниця закладу для сиріт і притулку для вбогих обох статей, а також пансіону для дівчат у Луцьку на Волині».
Як розповідає некролог, Юзефа Поляновська народилася в заможній сім’ї в селі Лище Луцького повіту в 1766 р. У 1792 р., коли дівчині було 26 років, вона вирішила присвятити себе служінню сиротам. Юзефа з батьківського благословення вирушила до Варшави, але саме в той час на територію Польщі за наказом імператриці Катерини ІІ вторглося 100-тисячне російське військо. Зауважимо, що в офіційній російській декларації говориться, що це зроблено, «аби повернути Речі Посполитій свободу і права, які в неї відібрала узурпаторська конституція 3 травня». Через це дівчина повернулася додому, але не покинула свого наміру й вирішила влаштувати шпиталь у Луцьку.
Ще того ж року вона отримала від луцького кафедрального капітулу одну з будівель колишнього кафедрального собору Пресвятої Трійці. І ось за порадою духовенства, зокрема луцького офіціала єпископа-суфрагана Подгороденського, вона «почала з вулиць і околиць міста збирати лазарів (себто вбогих, так їх називали за іменем бідняка Лазаря з Євангелія від Луки, – ред.), що перебували в останніх злиднях, для яких на харчування та інші потреби давали кошти насамперед її батьки, а потім інші родини, далі доклалися численні пожертви особисті й зібрані спільно на такий корисний заклад».
За певний час Юзефа Поляновська почала займатися вихованням осиротілих дівчат. Побачивши прекрасні результати її праці, до заснованого нею пансіону почали віддавати своїх доньок і багаті сім’ї. Частину коштів, заплачених ними, Юзефа скеровувала на потреби бідних. Прилегла до пансіону Луцька повітова школа надавала можливість здобути дівчатам хорошу освіту. До речі, вчителі школи навчали вихованок закладу Поляновської безплатно. Так само безплатно лікував хворих повітовий лікар Маркмілер. Але ані підопічні шпиталю, ані вихованки пансіону не байдикували – вони шили й вишивали, ткали, пряли, пекли хліб і робили лікери, виготовляли англійські килими та штучні квіти.
За майже 40 років служіння Поляновської поле її благодійної діяльності постійно зростало. Завдяки пожертвам, окрім кафедральних будівель, було придбано будинки в місті та поза ним. «Самих тільки дівчат, що навчалися, було 26, сиріт – 42, хворих жіночої статі – 16, чоловічої – 8, заражених (так називали в ті часи сифілітиків) – 10; додавши до них найманих осіб для різних послуг і тих, які через життєві обставини мали підтримку в цьому джерелі благодійності, кількість усіх разом доходила до 148», – говорить некролог.
Як бачимо, про покупки будинків документи згадують, а от про будівництво сиротинця чи інших споруд – ні. Так само не має підстави твердження, що Поляновська належала до шариток чи іншого чернечого згромадження. Це лише романтична легенда. Назва «монастир шариток», до речі, теж досить умовна, адже Поляновська жила і трудилася в цій будівлі довше, ніж черниці (1831–1864 рр.), а притулок тут був іще довше.
Так само не говорить про приналежність до згромадження запис про смерть Юзефи Поляновської в катедральній метричній книзі, яка зараз зберігається в Головному архіві давних актів у Варшаві: «Року Господнього тисяча вісімсот двадцять дев’ятого місяця червня дня 3 в місті Луцьку померла Юзефа Поляновська, старостянка остриська, після отримання святих таїнств, яка мала від народження 64 роки і трудилася 35 років утриманням хворих і сиріт у домі милосердя при луцькій катедрі з ревністю істинно християнською й самопожертвою для блага громадського і стражденної людності, парафіянка цього ж катедрального костелу, чиї останки з невимовним жалем всієї громадськості після відправленого жалобного богослужіння в луцькому катедральному костелі з духовенством під проводом єпископа полемонського, суфрагана і генерального офіціала луцького, кавалера орденів Подгороденського в асистенції чисельно зібраного люду дня 5 того ж місяця поточного року була похована у громадських парафіяльних могилах за містом». Варто зауважити, що дати смерті та похорону Юзефи Поляновської в метричній книзі й газетному некролозі не співпадають.
Похоронні церемонії, як бачимо, тривали два дні. Тіло в кафедральному соборі зустрічав сам єпископ-коад’ютор луцький і житомирський Півніцький, біля труни молилися кафедральне духовенство, викладачі і студенти Луцької семінарії та численні монахи. Після відспіваної реквіальної меси похоронну процесію очолив єпископ Подгороденський.
Вираз «громадські парафіяльні могили» наштовхує на думку, що, за волею Поляновської, її тіло могли поховати в могилі для бідняків. Подібно вчинив, наприклад, Святий Йосиф Більчевський, єпископ львівський, заповівши поховати його на Янівському цвинтарі, де ховали бідних.
Юзефа Поляновська заповіла дому милосердя 50 000 польських злотих власного посагу. Ще на її похороні місцеві жителі почали збирати пожертви на збільшення фундушів, залишених покійною будинкові сиріт та шпиталю. Вмираючи, Поляновська заповіла свій заклад опіці митрополита, архієпископа Каспера Цецішовського та луцькому капітулу. «Отож, цей Інститут для вбогих і хворих, заснований нею, буде назавжди притулком для нещасливих і вічною пам’яткою її доброчинності», – так закінчується некролог.
Заміський цвинтар на Яровиці, де було поховано тіло Поляновської, зараз не існує. В 1970-х рр. радянська влада бульдозерами зрівняла його з землею та влаштувала там меморіал «Вічна слава». Зараз там навіть пам’ятної дошки немає про те, що тут було поховано понад 10 тис. лучан. Така от вдячна пам’ять нащадків.
Джерело: monitorwolynski.
