«Мій перший спогад з дитинства, як я їду поїздом, а біля мене якась незнайома тьотя. Пригадую, що вона була високого росту, худа та розмовляла російською. Ще з дитинства випливають спогади про те, як з мене сміються інші діти, бо я говорю не зрозумілою їм мовою».
Про жінку пише газета Слово правди.
Ольга народилася у в’язниці в Володимирі. Власне, тоді в’язницею булауся країна під назвою радянський союз, з якої ані виїхати не можна було, ані сказати критику на адресу влади. Раннє дитинство Ольги минуло у Дніпропетровській тюрмі, куди її маму перевели з Володимира.
Мешканці Павлівки Ользі Вілентко уже 74 роки. У 54 роки вона дізналася, що її дівоче прізвище не Сидорчук.Був шок і нерозуміння, як так сталося. З часом вдалося дізнатися, ким насправді була її мама Єлизавета, чому змінила прізвище з Кулаковської на Сидорчук і чому не виказала жодного «хлопця з лісу», хоча свідчення кати вибивали жорстко…
- Мою маму совєти арештували в 49-му році, посадили в Володимирську тюрму. Вона була вагітна і народила мене у в’язниці. Навіть в ЗАГСі є запис про це. Тільки записані ми вже як Єлизавета Семенівна іОльга Петрівна Сидорчук. Вже коли мама померла і постало питання спадщини, я мала доводити, що є її донькою, - розповідає Ольга.
Усі в Павлівці, а тодішньому Порицьку, знали маму Ольги Єлизавету як Кулаковську, вона навіть паспорт на це ім’я мала. Народилася в родині українки та поляка, хрестили її в костелі в Порицьку і в метрику записали полькою та і мовою Речі Посполитої вона деякий час спілкувалася.
- Мама, скільки її пам’ятаю, розмовляла українською і завжди казала: яка я полька, якщо забула мову. Коли у 2003 році у Павлівці відкривалимонумент Примирення, до мами приїжджали журналісти і слухали її скупі розповіді про Волинську трагедію, бо вона була в числі тих кількох поляків, які її пережили. Та у той день, коли у Павлівку приїхали президенти Кучма та Кваснєвський, мама до монументу не пішла. Сказала: «Не дай, Боже, мені вручать квіти, а люди потім скажуть, що я продалася, а я не продалася!» Що значили ці її слова, ми з’ясували згодом, - розповідає Ольга.
Був теплий погожий липневий день напередодні свята Петра та Павла. Єлизавета йшла до костелу, що в центрі села, адже саметодібуло престольне свято. Йшов третій рік війни, хотілося трохи забутися, зустріти знайомих і почути Боже Слово.
Раптом з рову вискочили знайомі «хлопці з лісу». Злякалася. Вони її зупинили і категорично наказали повертатися додому. Хлопці зникли, як тільки почули стукіт копит - до нихнаближалися вершники. Єлизаветарозвернулася та швидко пішла додому, але краєм ока побачила вже інших -переодягнених «хлопців з лісу» і те, як зав'язався бій між ними.
Польські джерела стверджують, що того дня -11 липня 1943 року в Порицькому костелі загинуло до ста поляків. Серед них могла бути і Єлизавета.
- Костел згодом радянська влада підірвала і від нього не лишилося й сліду. На його місці спорудили універмаг. У 1949 році мама завагітніла мною. В той час нашу хату забрали і зробили в ній магазин, анам виділили маленьку кімнатку, маму поставили продавцем. Вночі вона частенькохлопцям з лісу хліб передавала. Комуняки це побачили і вчинили підло: обікрали магазин і сказали, що то мама винна у крадіжці. Через це її посадили в тюрму. Дали 15 років. Вимагали здати тих,хто був в УПА.Але вона не назвала жодного імені.
КолиОльзі в тюрмі виповнилось три роки,її мали забрати від мами та відправити в інтернат.
- Але моя бабця кругом виходила, випросила, щоб дитину відправили до неї на виховання. Я пам’ятаю, як їхала додому, розмовляла російською, навіть вірш про Сталіна, якого в тюрмі навчили, і того не забула.
Після смерті диктатора Єлизавету звільнили. Вона влаштувалася на роботу у колгосп, але до проголошення незалежності України була під пильним оком КДБ. Коли у вісімдесятих роках відновилися суди над упівцями, то до неї кагебісти ходили, просили, вимагали, намагалися підкупити, присвоїли почеснезвання і обвішали медалями, аби вона тільки свідчила. Тимнагородам Єлизавета не надавала значення - ними гралися її внуки.
- Мама ніколи не вживало слово «бандерівці», а все казала «хлопці з лісу». Та вона зареклася називати їхні імена. Був ще такий випадок: йшла біля лісу і побачила щось підозріле.З лісу вийшли вояки, які її запідозрили у стеженні за ними.Вона вже копала собі яму, її мали розстріляти. Але тут підійшов ще один та каже: що ви робите? А вони у відповідь:вона ж нас викаже. Мама розповідала, що стояла в ямі і молилася до Бога:«Якщо виживу, то до смерті з цим житиму, помру, нікому слова про цене скажу». Так і сталося. Про те, що мама пережила, мені розповіла старша сестра Тереза, на жаль, про свого батька я нічого не знаю, -завершує розповідь Ольга.
Свої таємниці Єлизавета Кулаковська забрала в могилу. Не продалася, не виказала нікого.
Ольга вийшла заміж, народила трьох дітей. Двоє з них нині на фронтах новітньої російсько-української війни. Вони теж стали тими хлопцями з лісу, яких оберігала їхня бабуся, і продовжили боротьбу за незалежність України, бо, як казав Степан Бандера: «Якщо завтра на зміну большевизмові прийде інша форма російського імперіялізму, то він так само насамперед звернеться всіма своїми силами проти самостійности України, на її поневолення».
