Мрія про цю книгу почалася від самого лише прочитання назви. "Дружина чайного плантатора" - звучить гарно!
Коли юна Гвендолін зустріла Лоренса на одному світському заході, то закохалася у нього по самі вуха. Ще б пак! Такий красунчик. Це був його другий шлюб. Про перший він волів мовчати.
І ось вона, дев'ятнадцятирічна юнка, прямує через пів світу до свого чоловіка. Цейлон, жасмин, тюльпанові дерева, чай, муссони, прекрасні краєвиди і він - чоловік її мрії.
Але не буває цікавих книжок без інтриг, подружніх зрад та скандалів. І, звісно, не буває ідеальних шлюбів без пробачень.
Саме цікаве почалось коли Гвен народила діток. Тут я зрозуміла, що мені просто смішно, адже я, так само, як і головна героїня, теж не знаю чи може в жінки народитись одна біла дитинка, а друга чорна від двох різних чоловіків. Саме в цей момент мені було дуже смішно, адже геть чисто вилизаний роман почав втрачати рівновагу. І, що в такі моменти робити?
Добре, що при родах не було чоловіка. Він би бідний впав, вмер і знову ожив. Але Гвен з Навіною (нянька) знайшли вихід.
Далі роман перетворився на виключно страждальницький. Потік емоцій, що відчувала Гвен коли була змушена розлучитися з щойно народженою донечкою, охопив її і роздирав безжально на маленькі частини. Лоренс таки ідеальний чоловік. Він врятував її від жахливої депресії, даруючи свою щиру любов.
Таємниця появи чорної дитини описується в кінці роману. Коли здається, що все зчезло, залишається надія...
Коли Цейлон зажадав незалежності, такий звичний світ похитнувся. А коли Гвен привела додому через 7 років свою донечку - ідеальний шлюб не дав тріщини. Але чому? Читайте! Бо таки цікаво.
Орися Вознюк
