Десь на початках незалежності в нововолинську організацію Народного Руху звернулись мешканці села Низкиничі. Зі скаргою на настоятеля Успенського храму Павла (Петра Лебедя).
Про це пише Наталя Камишникова на сайті Радар.
Того самого Павла, який нині є намісником Києво-Печерської Лаври, архієреєм і митрополитом в УПЦ.
Це були старші люди – парафіяни старовинної церкви, що стоїть на роздоріжжі Нововолинська й Низкиничів.
Її та чоловічий монастир на високому пагорбі заснував київський воєвода Адам Кисіль 1643 року. Мав коріння тут, у Низкиничах.
А благословив будівництво обителі славетний просвітник, митрополит Київський Петро Могила.
По смерті Киселя православний монастир занепадав, а з 1698 року майже на ціле століття став уніатським. Потім повернувся у православ’я.
Кілька разів обитель і храм руйнували, закривали, однак святиня встояла. Щоправда, вже без монастиря.
Це були старші люди – парафіяни старовинної церкви, що стоїть на роздоріжжі Нововолинська й Низкиничів.
Аж до початку 1990-х прикрашав стіни Успенської церкви бароковий іконостас 18-го століття. Вочевидь, виготовлений саме в уніатську добу цього храму.
І от монах Павло, тоді молодий, завзятий і в багатьох церковних питаннях украй затятий, затіяв оновлення храмових стін. Парафіяни під його керівництвом позбивали фамільні герби Адама Киселя, які пережили стільки лихоліть лише тому, що віряни закривали їх рушниками – за Польщі, за радянської влади, за гітлерівської окупації.
Про цей вандалізм обурено писали 1992 р. у відкритому листі до о.Павла (Лебедя) нововолинці Павло Надкриничний і Зосим Колбун (газета “Народна рада”).
Герби попадали під ноги, зруйнувалися. З бароковим раритетом вийшло зовсім по-іншому…
У церкві встановили новий іконостас. А старовинний, що не відповідав канонам УПЦ, десь подівся.
Поза сумнівом, він становив велику історичну та культурну цінність. І навряд чи священик, у якому вже тоді відчувалась бізнесова жилка, викинув його на смітник…
Отже, 1992 рік, Нововолинськ, штаб Руху. Скаржників вислухали й доручили рухівському депутату Волинської обласної ради Петру Дембицькому перевірити факти. А був він тоді головою депутатської комісії з питань законності й боротьби зі злочинністю.
І що цікаво – Петро Дембицький прийшов в облраду на місце того самого Павла (в миру Петра Лебедя). Відомий своєю категоричністю монах зазнавав тоді сильного тиску. Радикальні нововолинці погрожували спалити церкву, а його самого побити, бо зневажливо відгукувався про Бандеру і бандерівців. За такої колотнечі священик достроково склав мандат депутата Волинської обласної ради. В окрузі призначили нові вибори, і їх виграв Дембицький.
Петро Володимирович навідався у церкву. Так, іконостас новий. Однак письмової заяви від скаржників так і не надійшло. Ставити свої підписи не схотіли.
Далі до перевірки долучились міліція і прокуратура Іваничівського району. Що вони встановили – відають лиш Господь і архів.
Історія була резонансна. Приятель Дембицького – бізнесмен і колишній нововолинський мер Олег Киричук напівжартома казав тоді: “Ну. утнув Павло! Оце тема! Крутий бізнес!”
Тим часом монах Павло зник. Виїхав чи то у Москву, чи у Київ. Можливо, від гріха подалі. Про нього не було чути, певно, з рік (ну, так принаймні згадує Дембицький).
А у березні 1994-го наш провінційний монах зненацька став предстоятелем Києво-Печерської лаври!
Нововолинськ і вся округа були у шоці. Фантастичний кар’єрний злет!
Високо злетів і вірний помічник Павла – Анатолій Оліферович, вихідець із Нововолинська. Він теж тоді перебрався у Київ і нині є благочинним Києво-Печерської лаври.
Ну, а бароковий іконостас?
Ні слуху ні духу.
Я довго роздумувала, чи варто про це писати саме зараз. У намісника Лаври нині – то обшуки, то ще яка гризота, він під щільним ковпаком спецслужб і медіа.
Хай там які золоті стіни і мармурові підлоги в його маєтку, але це вже літня й доволі хвора людина. Ходить під Богом, як ми всі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: РПЦ в Україні потрібно позбавити всіх податкових і тарифних пільг, - політолог
Переважило у моїх ваганнях ось що. Очевидців тієї історії з іконостасом у Низкиничах лишилося мало. А світ тісний, як інтернет, і, може, раптом якась ниточка приведе до розкриття таємниці.
Може, Павло Лебідь сам щось розкаже. Може, архіви заговорять. А може, святі отці з колишнього чи теперішнього оточення предстоятеля Лаври. Несповідимі шляхи Господні.
Кому як, а мені йдеться про культурно-історичну реліквію. Не про політику, не про кон’юнктурні утиски тепер уже опального намісника, не про томос і “геть московського попа” – винятково про долю реліквії.
Де вона, у чиї руки потрапила? Який зв’язок між її зникненням і стрімким злетом монаха Павла – з села Низкиничі аж у столичну лавру? Чи це не була ціна питання?
Пам’ятаю полювання на ікони у 1970-ті – 1980-ті. Їх викрадали, тихцем збували колекціонерам, вивозили за кордон…
Іконостасу років зо триста.
Його центральна частина (царські врата) виглядала отак:
