Українці – це нація, в якій цілеспрямовано культивують ментальність жертви та пропагують культ поразок. Спочатку цією справою займалися загарбники. Зараз її продовжує українська влада. Українців ще з дитинства привчають до поразок на уроках історії. Підносять миролюбність, покірність і терплячість нації як найвищу чесноту. Формують світогляд не переможців, а залежних від милості зовнішніх могутніх сил осіб.
Українців привчили соромитися своїх перемог. Або не звертати на них значної уваги. Применшувати їх значення та замовчувати. В тому числі через те, що святкування власних перемог може не сподобатися сусідам, які в минулому були і є окупантами нашої території. Зате сусіди не церемонилися з тим, аби нав’язати українцям культ своїх перемог. Виникла парадоксальна ситуація: українці були змушені святкувати чужі перемоги і замовчувати свої. З часом це перетворилося у святкування перемог над самими собою. І сформувало відчуття власної неповноцінності, невпевненості у своїх силах і нездатності перемагати.
Плоди такого мазохістського світогляду ми пожинаємо сьогодні. Якщо Україна зазнає поразки у війні з Росією та капітулює на її умовах, то це буде не так перемога Москви, як перемога комплексу меншовартості і виплеканого культу поразок. Наша непереможність, як і наша схильність до капітуляції і миру за будь-яку ціну, – у нас самих.
Незважаючи на 28 років незалежності, українська історія досі подається як історія переважно поразок. Поразки стали об’єктом масового возвеличення і поклоніння. Виник своєрідний культ з жалісливими промовами, панахидами, виступами про важку долю українців, які загинули від рук підступних ворогів. Поразки набули масштабу основних подій минулого. Стали тим, навколо чого формується масова свідомість. А перемоги опинилися на задвірках історії та пам’яті.
Іноді здається, що українцям подобається плакати над своєю важкою долею значно більше, ніж відзначати переможні битви і героїчні вчинки. Така сором’язливість і скромність, дивне бажання частини народу показати себе взірцем толерантності до ворогів призводить до сумних наслідків. Зрештою, до втрати державності.
Ми знаємо про перемоги чужих націй більше, ніж про свої власні. Деформація мислення у бік поразок починається у нас з історії Русі і завершується сучасністю. Особливий дисбаланс простежується у висвітленні відносин України з її сусідами, які так чи інакше були причетні до окупації наших територій. Перемоги українців не стали об’єктами всенародного вшанування. Поразки – так. Тому з усієї історії визвольних змагань українців проти поляків найбільше державне визнання отримала битва під Берестечком – єдина велика поразка часів національно-визвольних змагань середини 17-го століття під проводом Богдана Хмельницького. У чергову річницю поле битви перетворюється в місце паломництва з усієї України. Проводиться молебень, лунають виступи політиків. Берестецька поразка стала центром і символом визвольних змагань українців доби Хмельницького. Але чим зумовлене таке всенародне вшанування програної битви? Чому не проводити його на полях українських перемог? Чим Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Батіг гірші за Берестечко? Тільки тим, що там українці розгромили поневолювачів?
Українці не раз здобували перемоги й над московитами. Але хто знає про князя Костянтина Острозького і його битви? Хто пригадає блискучий похід Сагайдачного на Москву у 1618 році? Минулого року, між іншим було 400 років з часу цієї історичної події. Чи хтось на державному рівні відзначив цю круглу дату? Це була б чудова нагода поборотися з міфом про те, що українці можуть лише програвати. Бо у 1618 році козацькі загони вогнем і мечем пройшлися через центр Росії та штурмували Москву. Битва під Конотопом 1659 року взагалі не відзначалася. Певно, нова влада побоялася зайвий раз дратувати агресора.
А от історія поразок міцно закарбувалася у свідомості мас. Поразка Івана Мазепи у Полтавській битві. зруйнування Запорізької Січі, розгром УНР на початку 20-го століття більшовиками. І Крути як символ і підсумок українських визвольних змагань. І на фоні цього всього постійні плачі про даремні жертви українців, яких погана українська влада послала на вірну смерть.
Кремль добре попрацював над атрофією історичної пам’яті. Основним днем перемоги у нас досі вважається перемога СРСР над Третім Рейхом. Українців привчили святкувати цю перемогу одного окупанта над іншим. І вони досі остаточно не можуть попрощатися з 9-им травня радянсько-російської інтерпретації. Це цікавий світовий феномен, який потребує вивчення. Мало якому окупанту вдавалося настільки попрацювати зі свідомістю загарбаної країни, щоб її мешканці щиро святкували його перемоги.
Навіть російсько-українська війна, яка розпочалася з 2014 року, опинилася під впливом згубного культу поразок. Олігархічні ЗМІ не без впливу ззовні та п’ятої колони всередині зуміли сформувати у свідомості широких верств думку, що війна триває не тому, що Росія хоче знищення незалежної України, а тому, що це вигідно комусь з українського боку. Центральною подією війни стали не переможні військові операції, а Іловайський котел. А цього року влада відмовилася від військового параду. Це логічно, бо країна, в якій панує культ поразок, паради не проводить. Хіба що паради чужих армій.
Концепція миру з російськими агресорами за будь-яку ціну, яка нав’язується українцям, виникла не просто так. Вона має глибоке історичне коріння. Росія за кілька століть привчила українців до того, що вони нездатні перемагати. І взагалі – нездатні воювати з «братнім російським народом». А той, хто посмів піднятися на боротьбу з російськими окупантами, або замовчувався, або оголошувався ворогом.
Війна Росії проти України триває. І в цій війні Росія не дарма затягує час. Їй відомо, що українська нація досі не сформована. І що культ поразок дуже міцно засів в українській свідомості. Україна – не Ізраїль, який веде боротьбу за виживання ще з часу створення у середині минулого століття. І ніхто там не сказав: досить, нам набридла ця боротьба. Давайте здамося, перестанемо стріляти у відповідь, відійдемо зі своїх позицій. Віддамо наші території. Розпустимо армію. Адже головна цінність – мир.
Але Україна населена іншим народом, значна частина якого дуже миролюбна і готова хоч зараз пробачити Росії всі злочини. Не дарма соціологи фіксують зростання кількості українців, для яких росіяни – братній народ. А Росія – не стратегічний противник, а дружня країна. 77% українців взагалі позитивно ставляться до мешканців Росії. Такі психологічні нюанси пересічних українців вселяють великий оптимізм в агресора. Та й нова влада на чолі з Зеленським має дивні сентименти і сподівання щодо здатності домовитися з Москвою.
Будь-яка нація, яка формує свою свідомість на невдачах і поразках, приречена програвати знову. Той, хто культивує світогляд переможців, має значно вищі шанси досягти успіху у розбудові власної держави і деколонізації суспільства. Але трансформація суспільної свідомості – важка системна робота. Для неї потрібний час, стратегічне бачення і щире бажання. З наявністю цих компонентів в української влади серйозні проблеми.
Петро Герасименко
