Слово «мир» дуже популярне в середовищі українського політикуму. Ця популярність базується не лише на актуальності теми миру для України. Тезами про мир можна обнадіювати, захоплювати, заспокоювати, тримати під контролем. Можна перемагати на виборах. Можна банально обманювати і приховувати правду, яку не всі хочуть чути. А ще – дуже ефективно спекулювати і маніпулювати суспільством. Що успішно і робить українська влада.
У період президентства Петра Порошенка дуже поширеною була теза про те, що в державі треба зберігати мир та спокій і у жодному випадку не протестувати проти дій влади, інакше нападе Путін. На перший погляд, здоровий глузд в цьому ніби був. Внутрішні чвари та конфлікти в країні, яка веде війну з агресором, могли мати фатальні наслідки для держави. Якщо б в Україні дійсно розпочалося громадянське протистояння, це точно використала б Москва. Надійний тил – запорука міцності фронту. Тоді як нові революції здатні кинути державу у хаос.
Це розуміла значна частина українського суспільства після 2014 року. Внутрішній мир в державі, яка протистоїть агресору – важлива складова успіху цього протистояння. Але Порошенко, Аваков, Яценюк, Гройсман та інші керманичі держави впродовж 2014 – 2019 років розуміли цю істину по-своєму. І не змогли змарнувати нагоди скористатися тезою про внутрішній спокій для втихомирення народу, який стомився чекати на життя по-новому і справжні реформи.
Тому усі акції протесту влада оголошувала спробою розхитати ситуацію в країні. Скрізь де треба і де не потрібно, вона бачила руку Кремля. Формула «не протестувати, а то Путін нападе», спрацьовувала. Частина українців усвідомлювала, що події після Революції гідності розвиваються не зовсім у правильному напрямку. Що старі схеми і старі олігархічні впливи не зруйновані. Що прогнила правоохоронна система разом з судами і прокуратурою – не той ідеал, за який боролися і помирали українці на Майдані. Усвідомлювала, але не могла протестувати.
Якби у попередників Зеленського було щире бажання знищити стару корумповану систему, вони поводилися б інакше. Насправді, загроза військової агресії та ліквідації державності відкривала майже необмежене вікно можливостей для прискореної трансформації країни. Успішно протистояти Росії може ефективна сучасна держава, де корупція зведена до мінімуму, впливу «любих друзів» не існує, а олігархи фактично зникли як клас. Ніхто б не протестував, якби Порошенко та інші керманичі України постреволюційної доби здійснювали жорсткі кроки з очищення держави від корумпованого спадку минулих часів. Майже всі б раділи арештам високопосадових злодіїв, топових корупціонерів, ексрегіоналів і палких любителів «руского міра». Українці були б у захваті від того, що колись всесильні олігархи помножені на нуль, а офшори повернуто до держави. Однак влада обрала інший шлях – шлях збереження старої недієвої системи. І зазнала поразки.
Після того як президентом України обрали Зеленського, тема миру стала однією з топових в інформаційному полі країни. Частина простодушного народу обрала коміка головнокомандувачем саме тому, що вірила: він принесе мир. І Зеленський почав бурхливу діяльність у площині миру. Все заради миру – основний зміст політики нових «слуг народу». Заради миру можна говорити з Путіним по телефону кілька раз. Можна заборонити українським військовим стріляти у відповідь на обстріли з боку агресора. Можна дати наказ відступати із займаних позицій. Можна погоджуватися на формулу Штайнмаєра. І ще багато на що. Ніхто зараз не може точно сказати, як далеко здатний зайти Зеленський заради миру. І чи не заведе його шлях до капітуляції та поразки України.
Зрозуміло, що така поведінка влади викликала обурення у значної частини патріотично налаштованих українців. Люди вийшли на масові акції протесту. Пролунали гасла «Зелю геть». Якби Зеленський сприймав реальність об’єктивно, він би зрозумів критику суспільства щодо його дивних планів все «розрулити» з Путіним. Але виглядає, що президент досі живе у світі власних ілюзій та не розуміє справжніх причин російсько-української війни. Як і того, чого хоче Росія і Путін. Тому влада вирішила запустити в інформаційне поле тезу: ті, хто виступає проти мирних ініціатив Зеленського, виступають проти миру взагалі. Це – партія війни, яка не хоче миру. Вони готові воювати до останнього і стоять на заваді прагненням президента завершити війну.
Мир став фетишем Зеленського і його команди. Артикулюючи цим інструментом впливу на масову свідомість, можна багато чого досягнути. В тому числі повернути державу на орбіту Москви. І навіть розв’язати нову війну.
Хоча незалежна Україна існує вже 28 років, політично українська нація виглядає несформованою. Є прошарок національно свідомих громадян. Але більшість – це обивателі, які у кращому випадку не мають власної думки з принципових державних питань. А в гіршому є носіями ідей «руского міра» і агентами російського інформаційного впливу. Постколоніальна свідомість теж нікуди не зникла. Тому теза про мир викликає зовсім неоднозначну реакцію мас.
Українцям тепер нав’язують іншу думку. Раніше протестувати не можна було, бо Росія нападе (хоча вона вже давно напала). Зараз протестувати не можна, бо не настане довгоочікуваний мир. У соцмережах розгорнулися справжні баталії навколо миру. Тому, хто висловлює сумнів щодо «формули Штайнмаєра» і правильності політики Зеленського, пропонують самому відправлятися на Донбас і воювати. Або послати туди своїх дітей. Поширюються ідеї на зразок: «ми втомилися від війни», «треба домовлятися про будь-що, аби був мир», «ми ніколи не переможемо Росію, тому потрібно погоджуватися на її умови», «краще поганий мир, ніж хороша війна». Наводяться аргументи, що без миру Україна приречена бути бідною і нездатна швидко розвиватися (хоча приклад Ізраїлю це спростовує). Тому якщо хочемо покращення рівня життя, треба бути поступливими і поблажливо ставитися до бажань окупанта.
Не здивуюся, якщо зовсім скоро уряд визнає, що не може забезпечити швидкий ріст економіки, зниження тарифів та ріст соціальних стандартів. Тоді влада шукатиме винуватців. І опосередковано вкаже на учасників акцій протесту проти капітуляції. Мовляв, вони заважають досягненню миру. А значить стоять на перешкоді до народного добробуту та щастя. Про те, що буде, коли тягар утримання неконтрольованого Донбасу ляже на український бюджет, «слуги народу» звісно воліють замовчувати.
Дуже симптоматично, що про мир говорять лише в Україні. Тоді як у Росії теза про мир взагалі неактуальна. Там події на Донбасі розглядають як внутрішньоукраїнський конфлікт. І просувають тезу: бачите, яка погана Україна – не хоче почути народ Донбасу. Виходить, що жертва агресії, яка захищає свою землю, втомилася. І готова до миру на умовах агресора? Бо Росія щось не дуже шукає примирення. І взагалі не втомилася від окупації частини України.
Ідеї про мир мали б виникнути в першу чергу у тих, хто розв’язав війну – у Кремля. Ключі до миру перебувають не у Києві. Вони у Москві. Але нам пробують нав’язати думку, що це Україна не хоче миритися. Що в нас існує якась міфічна партія війни, яка не хоче миру. І ще й заважає новій владі його досягти. І Зеленський чомусь впевнений, що він має ключі, які відкриють двері до мирного життя в Україні. А насправді він може відкрити скриню Пандори. Тоді війна з напівзамороженого локального стану вийде на новий рівень. А ареною битви буде вся країна.
Після Мюнхенської змови 1938 року щасливий прем’єр-міністр Великобританії Невілл Чемберлен повернувся на батьківщину. Зійшовши з трапу літака, він захоплено заявив публіці: «Я привіз вам мир». У той час він щиро вірив в правдивість своїх слів. Як показав час, Чемберлен глибоко помилявся і привіз не мир, а приниження і війну. Цілком можливо, що Володимир Зеленський вже найближчим часом зможе повторити шлях британського політика. І після зустрічі в Нормандському форматі у Парижі прилетить в Україну та радісно і гордо скаже: «Я привіз вам мир»…
Петро Герасименко
