Боєць «Легіону Свободи» Сергій Сівак, який боронить Україну у складі медичного пункту бригади Територіальної оборони, – корінний лучанин. За професією лікар – закінчив Івано-Франківський медінститут. Нині жартує, що було це давно – «ще в минулому тисячолітті». Захисник був депутатом Луцької міської ради від ВО «Свобода», потім – Волинської обласної ради, на крайніх виборах обраний до новоствореної Луцької райради, став заступником голови ради. Таке насичене політичне життя Сергій поєднував із медичною діяльністю, яку ніколи не полишав, – працював лікарем Волинської обласної лікарні.
Але прийшло повномасштабне вторгнення 24 лютого, і війна внесла свої корективи в життя. Пресслужба «Свободи» розпитала захисника, чи очікуваними для нього були нинішні події.
« – Нещодавно переглядав домашній комп’ютер й натрапив на політичну заяву фракції ВО «Свобода» Луцької райради від 22 грудня позаминулого року. Світ уже тоді бив на сполох, адже на кордонах України сконцентрувалось потужне угруповання російських військ, і нам необхідно було готуватися до війни. Про це зокрема, наш політичний істеблишмент, як виявилось пізніше, прямим текстом попереджали розвідки низки європейських країн. Та керівництво держави зберігало олімпійський спокій, з побажаннями гарного відпочинку на новорічних святах…
Ось тоді, за два місяці до вторгнення, у Луцькій районній раді, свободівці озвучували заяву про реальну небезпеку великої війни. Посил, образно кажучи, був такий, «час рити окопи».
…Нас не почули. І до чого це призвело? До анексії частини території країни, до масової загибелі наших цивільних громадян, до руйнування інфраструктури. Зараз ми надолужуємо те, що втратили тоді».
– Відомо, що Ви маєте безпосередній стосунок до створення Територіальної оборони…
«Так, ще до повномасштабного вторгнення, у червні-липні 2021 року, до мене як до одного з керівників Луцької райради, звернулися працівники військового комісаріату і попросили допомогти у створенні Тероборони. Разом із військовими, ми об'їжджали медичні заклади, агітував людей – лікарів, середній медичний персонал – до вступу в Територіальну оборону. Побували в 5-6 лікарнях, відібрали з десяток людей. Цікаво, що на той момент зголосилися або учасниками АТО, або мої побратими із Першого добровольчого медичного шпиталю ім. М. Пирогова. Колеги медики укладали контракти, хоча ще не було ні закону про Територіальну оборону, ні навіть чіткої концепції того, як це має виглядати.
…Звичайно, що ми – націоналісти, передбачали повномасштабне вторгнення. Пам`ятаємо наслідки Полтавської битви 1709 року, катастрофічний результат якої приніс козацькій Україні московську військову окупацію. Пам’ятаємо про винищення населення гетьманської столиці – Батурина. Ті звірства, які московити чинили в Батурині, вирізавши все населення від новонароджених до літніх, - подібні звірствами московитів ми бачили в Бучі, Ірпені, та й узагалі по всій Україні. Відтоді пройшло більше трьохсот років, а споконвічна російська ненависть до мазепинців, петлюрівців, бандерівців та й загалом усіх українців, не тільки не послабла, а лише посилюється. Російська імперія, чи то сувіцький комунізм, чи путінський рашизм, є нашим одвічним ворогом – як націоналіст я завжди це розумів. Тому нинішні події варто було передбачати та прогнозувати на державному рівні, а не розвалювати армію протягом 25 років.
– Де зараз перебуває Ваш підрозділ?
«Пісня про одного з командирів УПА, Василя Івахіва, починається словами «Ой, там на півночі Волині…». Ті слова підходять і як відповідь на Ваше запитання. Де конкретно – цього, зрозуміло, сказати не можу».
– Час від часу з’являється інформація, що рф накопичує в Білорусі зброю, військових. Які настрої на Волині – чи очікують вторгнення?
«Не буду стверджувати за всю Волинь, а лише за ту її частину, з якою безпосередньо контактую. Тут у людей настрої патріотичні, антиросійські. Тож ворога чекає не просто спротив, а – пекельний спротив.
Хоча, минулого року, на празник Петра і Павла (12 липня) в одному з сіл, що знаходиться неподалік від мене, настоятель московської церкви прорікав, що «скоро прийдуть друзі з півночі, і ми повинні їх привітно зустріти, бо наші брати і сестри на Київщині зустріли їх дуже погано».
Настоятель російської церкви, вочевидь, висловлював побажання, аби на Волині не було такого шаленого спротиву окупантам, який чинили жителі центру країни. Але ж Волинь - це колиска УПА, тут живуть нащадки бандерівців, живе козацький дух ще із часів Берестечка. Так що дуже важко буде ворогу, який захоче прийти до нас з півночі».
– Що допоможе нам перемогти окупанта?
«Думаю, що і наш героїчний козацький дух, і сучасна західна зброя, і Божа допомога. Варто пригадати слова першого чеського президента Вацлава Гавела, сказані ним у період. коли рушилася радянська імперія: «правда і любов переможуть брехню та ненависть».
Нам не потрібен жоден метр російської території, але й жодного кроку своєї землі не віддамо. Війна згуртувала нарід України. А в боротьбі, за висловом Степана Андрійовича Бандери, нарід перетворюється у націю.
Всі ті чинники, думаю, і приведуть нас до перемоги. Іншого варіанту нема – тільки свобода на своїй Богом даній землі».
– Що Ви побажали б людям – і тим, які воюють, і тим, які чекають рідних з війни?
«Попри те, що ми, звичайно, покладаємося на західну зброю і підтримку, нині кожен свідомий українець має робити все, аби перемога прийшла чим скоріше, має бути впевненим у власних силах. До слова, віра у власні спроможності в нас появилася після того, як ми героїчно відкинули росіян від Києва, коли виштовхали ворога з Харківщини, коли звільнили Херсонщину».
– Як Ви відпочиваєте в цей час, з чого черпаєте силу?
«Життя розпорядилося так, що у моїй бригаді переважно люди з серйозним життєвим досвідом, адже середній вік побратимів – 45 років. Милуюся цими сильними духом і мотивованими людьми. Жартую, що ці повстанці не дуже швидко бігають навипередки, але вже точно не збираються відступати.
Зі мною служать журналісти, письменники, науковці, підприємці. Цікаво спілкуватися з цими людьми, вникати у їх проблеми. А до мене, як до медика, людей приходить дуже багато.
…Правду кажучи, у військовослужбовців немає вільного часу. Але коли з’являється шпаринка особистого, то стараюся читати книжки. Мозок має працювати, повсякчас, як губка вбирати інформацію.
Ще одне моє хобі – музика, авторська пісня. Я – співорганізатор Всеукраїнського фестивалю авторської пісні і співаної поезії «Оберіг». Крайній такий фестиваль відбувся у 2019 році, а вже у 2020-2021 провести фестиваль завадила епідемія ковіду. До речі, у 2019 році переможницею фесту стала Юлія Качула, жителька анексованої частини України – Криму. Так що маю, ще з мирного життя, дуже багато такого, що в час війни підтримує, дає силу та натхнення…»
– В соціальних мережах буваєте часто?
«Чесно кажучи, зараз – рідко, з ряду міркувань. Та й технічно, у лісах мати надійний інтернет – це, як правило, виняток…»
