Волинський свободівець Богдан Жишко, який нині боронить Україну у лавах 42 бригади ЗСУ на одному з найгарячіших напрямків фронту, до так званої великої війни провадив активне громадсько-політичне життя. Він відомий у своєму краї борець за українську мову – іще десятиліття тому боровся за те, аби українська мова звучала у волинських кафе та в громадському транспорті, і щоб на телебаченні було більше українських пісень.
Велика війна ввірвалася в це життя і багато речей змінила. Іще на початку 2022 року пан Богдан закрив свій ФОП – за фахом він зубний технік – і прийшов у військкомат. Там здивувалися – «Точно буде війна?» - «Відсотків на 95, що буде…»
Нам вдалося додзвонитися до захисника та поставити кілька запитань…
- Пане Богдане, на початку традиційно просимо трохи розповісти про себе. Ви з самого Луцька?
- Я з Горохова на Волині. В Луцьк приїхав вчитися, і влаштувався тут працювати – живу в обласному центрі з 1991. Уже понад 20 років як приватний підприємець – маю свою стоматологічну лабораторію. У лавах «Свободи» з далекого тепер 2011 року – покликали побратими, з якими навчався іще в школі. До війни планував розвивати свій бізнес, докуповувати обладнання. Але повномасштабне вторгнення все це перервало…
У воєнкомат мене покликали під кінець 2022 року – день народження Степана Бандери – 1 січня 2023 – зустрів вже у війську, в наметі.
З початку червня минулого року ми на Донеччині. Виконували завдання в лісі за Лиманом, тепер ось перекинули нас в іще «цікавіші» місця – на Бахмутський напрямок. Я водій. Виконую завдання, які ставить командир, як і належить солдатові.
- І яка в тих місцях ситуація?
- Безумовно, що гаряче і важко. Образно кажучи, «ліцензію» на знищення ворога ми маємо, нам би ще трохи більше зброї…
…У всіх людей є інстинкт самозбереження, і на війні цей інстинкт також працює. Вищим інстинктом може бути тільки усвідомлення того факту, що якщо певних речей не зробити, може статися ще гірша ситуація, коли тебе уже ніщо не захистить. Тому хочеться - не хочеться, а хлопці воюють. Виконують накази і роблять свою військову роботу. Єдине, що якби було більше зброї – виконували б її ще ефективніше.
Тому завдання політиків – тих, хто ще не воює, - забезпечити військо боєприпасами, які нам дуже і дуже потрібні.
- На жаль, світ не поспішає…
- Світ не хоче дивитися на те, що йому неприємно. Але якщо раптом нам не вдасться вистояти, то світ зіткнеться з тим, що переживаємо ми, і тоді йому буде ще важче…
- Розкажіть про ту дитячу книжку, яку ви написали… «Казка про пісню». Я довідалася, що у ній Ви у легкій та доступній для дітей формі розповідаєте про реалії сьогодення.
- Так. До війни я був громадським активістом і відстоював в Україні своє право на українську мову. Але коли потрапив сюди, то побачив проблеми – далеко не завжди виконується закон про українську мову. Напевно, це тому, що свідомість людей змінюється доволі повільно.
У містах поблизу Харкова я зауважив, що у дорослих української мови більше, але діти в дворах спілкуються між собою російською. Це означає, що вони моделюють поведінку батьків, і з ними треба працювати. Так я зрозумів, що варто замовити певний тираж книги і спробувати поширити її на Донеччині.
Проблема ще й у тому, що тут не працюють школи. Тож як ту книгу до дітей донести? Подарував кілька примірників місцевим вчителям. Попросив, щоб, якщо вони вважатимуть за потрібне – розповіли про неї дітям. Можливо через виховні години…
Іще раніше, коли я у відпустці був вдома - подарував кілька примірників в Горохівську школу, у якій вчився. Вчителі прочитати книгу, обговорили її з дітьми. Знайшли людей, які оплатили додатковий тираж для поширення…
- Поділіться бодай трішки сюжетом…
- Книга розповідає, що було у ховрахів – полян - гарне поле, а у їхніх сусідів – заліщан - таке собі. І сусіди повсякчас приходили до полян із війнами, але перемогти не могли. Врешті заліщани побачили, що у полян щороку відбувається пісенний конкурс, і послали на нього своїх співаків. Ті співаки перемогли на конкурсі, тож за його умовами отримали право селитися, де хочуть, – де ростуть найкращі трави. І сталося так, що вся колонія полян почала співати пісні заліщан. І отак потроху заліщани перестали відрізнятися від сусідів і окупували полян. Що було далі – про те у казці в мене на сторінці. Хто захоче – той знайде і може познайомитися. Але у чому суть.
Суть у тому, що саме за таким принципом діє імперія. Московити ширять свій рускій мір, і потім за допомогою технології асиміляції окуповують наші землі. Ті люди, для котрих російський світ став рідним, на виборах у наші ради просувають колаборантів. Якраз зросійщені території дали нам колаборантів у Верховній раді, і якщо ми нічого не змінимо, то після війни небезпека не зникне…
- Коли Ви написали книжку?
- Іще у 2019 році. Ідея була така, щоб через дитячу книжечку зайти в кожну хату. У цій книжці гарні яскраві малюнки. Це для того, щоб діти хотіли в книгарні її купити, а вдома щоб просити рідних їм ту казку прочитати.
- Пане Богдане, завдяки чому переможемо, на Вашу думку?
- Перемогти нам допоможе політика. От нещодавно у Києві проходили Бандерівські читання, і на них обговорювали тему розвалу імперії. Реальність така, що нині 140 мільйонів росіян воює проти 30 мільйонів українців. Тому коли народи імперії прокинуться і отримають волю, тоді не стане імперії і не стане нашого ворога. Як співається у славні – згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Тому потрібно працювати у тому напрямку, а це робота політиків насамперед.
- Нещодавно у Вас було день народження. У соцмережах було багато привітань, а як минув цей день на фронті?
- На фронті того дня мені вдалося виконати багато завдань і не підвести командира. Тож цей день минув нормально.
Джерело: Тижневик ВО "Свобода"
