На полі бою в Україні вирішується доля Європи.
Й це не перебільшення! Й не чергове звернення до сентиментального місійного меседжу «Україна – забороло Європи!». Ми з кожного приводу і без такого його проголошували, перш за все маючи на увазі нашу історичну роль у стримуванні монголо-татарського нашестя, й вважали, що Європа також повинна б мати подібне мислення.
А Європа в сукупності її національних держав чхати хотіла на такий історичний сентименталізм і на ті зобов’язання перед нами, що з нього могли випливати. Кожна із них керувалася своїм сьогочасним національним інтересом. А він їм диктував, що не варто аж так розшаркуватися перед Україною, яка з уваги на її ресурсний потенціал може стати чи не для кожної із них великою конкуренційною потугою. Тим більше напередодні її вступу до Європейського Союзу.
Але той же прагматичний національний інтерес сьогодні кожній із них вказує, що в разі поразки України наступною жертвою московської агресії стануть вони самі. Хіба лиш московські карликові колаборанти Угорщина й Словаччина хибно мислять, що їх омине така доля...
Бо замість того, аби допомогти добити виснажену в українській війні Московщину, США в особі її теперішнього лідера Трампа надали їй друге дихання. В результаті та отримала шанс повернутися в вищу лігу глобальної політики й наснажена таким поворотом подій підвищила свої реваншистські ставки.
Ще на початку широкомасштабного вторгнення серед причин війни путін озвучив не тільки маячню про «денацифікацію України», але й свою далекосяжну ціль повернути НАТО до кордонів 1991 року. Й сьогодні у перемовинах з Трампом він знову наголошує на тому, що вимагає позбутися «першопричин» війни.
Думаю, що європейські держави і наднаціональні структури ЄС якщо надалі і втримуються від публічного визнання ролі України у забезпеченні їхньої теперішньої безпеки, то непублічно розвідка кожної із кладе на стіл своїх національних лідерів аналітичні розрахунки щодо можливих загроз.
Вони усвідомлюють, що імперська Московщина протягом століть добре навчилася використовувати людський і матеріальний потенціал підкорених народів для наступних завоювань. Тож якщо сьогодні відмовитися від збройної підтримки України й дозволити Московщині перемогти, то завтра потенціал української мільйонної армії, загартованої в боях і озброєної західною зброєю, може бути спрямований проти них самих. Й що тоді супроти неї ті карликові роз’єднані збройні сили європейських держав!...
Тож на тлі спроб глобально-антизахідної колаборації Трампа з путіним Європа активізувалася в намаганнях компенсувати ті втрати, що їх Україна може понести у її висліді. А тому традиційні історичні конкуренти за європейське лідерство Німеччина, Франція та Велика Британія починають змагатися в тому, хто з них запропонує найкращу модель європейської системи безпеки із включенням до її архітектури потенціалу України. Й нам така конкуренція на руку!
Потенційна українсько-європейська безпекова колаборація стала б взаємовигідною для обох сторін. Українська армія могла б з уваги на свій досвід і просторове розташування стати збройним ядром європейської системи безпеки. Й нам би це допомогло вистояти у боротьбі з московським агресором та зберегти свою державність. А Європа натомість отримала б збройний щит на своїх східних рубежах.
Лиш би стало яєць лідерам провідних європейських держав втриматися на своїх позиціях й не піддатися шантажеві Трампа і путіна!...
Олександр Сич, доктор політичних наук, професор кафедри політології у Прикарпатський Національний Університет Ім.В.Стефаника, голова Івано-Франківської обласної ради, заступник голови Всеукраїнського об'єднання «Свобода» з питань ідеології
