Розгорнуте інтерв'ю із головою Держкіно Пилипом Іллєнком — про зміни в українському кінематографі, — пише Тиждень.
Всі як один українські посадовці у сфері культури називають 2017-й роком прориву в кінематографії. Чи можете Ви як людина, відповідальна за державний сектор кіно, деталізувати, у чому ж цей прорив полягає?
— Прорив української кінематографії полягає в багатьох речах. По-перше, цього року відбулася законодавча реформа галузі. По-друге, у прокат вийшло чимало фільмів, створених за державної підтримки. Фактично можна стверджувати, що у 2017 році вперше за всю історію незалежності ми мали повноцінний осінній сезон українських прем’єр. Причому завдяки цьому кумулятивному ефекту вдалося вивести наше кіно у фокус суспільних інтересів і, так би мовити, демаргіналізувати його. Новини про українське кіно стають мейнстримом, вони вийшли з традиційного сегмента так званої культурки, яку показують між погодою і спортом.
Тобто ви вважаєте, що успіх «Кіборгів» — це певною мірою підсумок вдалого кінороку?
— Так, тільки восени на широкі екрани вийшло більш як десяток фільмів. І все це були гучні прем’єри. Зрештою, вони почали показувати дедалі кращі результати й змагатися з іноземними стрічками. І на прикладі «Кіборгів» ми бачимо, що український фільм уже за перший вікенд зібрав більше, ніж стрічки аналогічних жанрів «Дюнкерк» і «Лють», які добре показали себе у світовому прокаті.
Інтерес до фільму, очевидно, передусім зумовлений його тематикою, адже війна на Донбасі триває…
— Гаразд, але майже такий самий результат за перший вікенд був у «Сторожової застави», яка абсолютно не про війну, не про актуальну політичну історію. І це свідчить про те, що тема нинішньої війни, звісно, привертає увагу до фільму, але якби «Кіборги» були поганим фільмом, люди не стали б його дивитися. Чи це перша стрічка на патріотичну тематику? Ні. Таких можна згадати чимало, але їх узагалі ніхто не пам’ятає. Мене як людину з кіно передусім цікавить якість. «Кіборги» — якісний фільм, тож захоплення глядачів абсолютно виправдане. Зокрема, і тим, як зняті складнопостановні, бойові, батальні сцени, як побудовані драматургія, операторська робота, як грають актори.
Читайте також: Фільм «Кіборги» побив усі рекорди касових зборів і за перші вихідні зібрав 8 186 701 гривень
Ви згадали про законодавчу реформу. Можете окреслити, у чому власне полягає революційність змін закону про кінематографію, який цього року ухвалила Верховна Рада?
— Революційність у тому, що ми відходимо від радянської системи підтримки кіно, а саме від такої форми, як державне замовлення. Тепер усе це функціонуватиме у формі субсидій. І крім того, державна підтримка поширюватиметься не виключно на виробництво фільмів, а на всі ланки кіноіндустрії: освіту, просування, дистрибуцію, розвиток кінотеатральної мережі, збереження архівної кіноспадщини. Також держава сприятиме промоції України як кінолокації й залученню сюди провідних іноземних кіновиробників.
Чи триватимуть далі відкриті конкурси, які останніми роками організовує Держкіно?
— Зараз виникла дещо дивна ситуація. Вони триватимуть, але я не можу назвати час найближчого конкурсу. Річ у тім, що на той солідний бюджет, який виділили Держкіно 2018 року, маємо достатньо переможців попередніх конкурсів. Тобто нам зараз є що фінансувати.
Яка це сума?
— Загалом на кіно виділили мільярд гривень, але Держкіно з цієї суми отримає півмільярда, решта надійде Міністерству культури. Навіть якщо фінансувати лише виробництво фільмів, які перемогли в попередніх конкурсах, виникає потреба в більшій сумі, але економитимемо в межах виділених грошей. Щодо підтримки нових проектів, то в законі, про який ми вже говорили, прописана доволі чітка й прозора процедура, як обирати ці проекти, як їх підтримувати.
Та процедура буде чимось новим чи це фактично будуть ті самі конкурси, які Держкіно вже проводить?
— Ми не змінюватимемо систем публічних пітчингів (презентація кінопроекту задля отримання фінансування. — Ред.). Це, скажімо так, система громадського контролю за всіма процесами з розпоряджання коштами.
Якщо проаналізувати результати конкурсів Держкіно, то яким фільмам ви зазвичай віддаєте перевагу?
— Ця система вже працювала, коли я очолив Держкіно. З часом ми її вдосконалили, але принципові речі залишилися: відкритість, конкурентність тощо. Я акцентував увагу на необхідності створення масового кінематографа, на потребі створювати мейнстримне українське кіно. І ті українські фільми, які цього року мали успіх у прокаті (і «Червоний», і «Кіборги», і «Сторожова застава»), якраз лягають у цю концепцію. «Забавку» у вигляді кінематографа виключно як артхаусного кіно можна мати маленькій країні задля її престижу. Але повноцінний кінематограф не може бути без жанрового кіно. Так зване авторське кіно, хоча мені не подобається цей термін, бо будь-який фільм має автора, скажімо так, кінематограф, який експериментує з кіномовою, розвиває мистецтво кіно, зажди є на верхівці піраміди. Таких фільмів небагато, і вони справді можуть бути дуже потужними художніми висловлюваннями, але для того, щоб існували самостійно й повноцінно, потрібне жанрове кіно, і його має бути багато.
Візьмімо приклад із минулого. Коли на студії Довженка було знято «Тіні забутих предків», там випускали близько 20–25 стрічок за рік. Які ще фільми, про які ми можемо одразу згадати, випустила студія 1964 року? Я можу згадати ще тільки один — «Сон» режисера Володимира Денисенка про Тараса Шевченка, у якому, до речі, теж головну роль виконав Іван Миколайчук. От і все. А решта 20? Але фільм «Тіні забутих предків» стався тільки тому, що ті стрічки, які ми зараз не можемо згадати, висловлюючись сучасними термінами, створили кіноіндустрію, конкурентне середовище, глядацьку аудиторію. Елементарно створили технологічний процес, можливість працювати фахівцям різних ланок.
Коли ми вже говоримо про прагматичний підхід до українського кіно, розкажіть детальніше про його економічну складову.
— Окупитися в Україні за 26 років зміг поки що один фільм, і називається він «DZIDZIO Контрабас».
Йдеться не про рентабельність, а дещо про інше. Наскільки розширення фінансування вплинуло на галузь?
— Звісно, вплинуло, почалася навіть певна інфляція. Зростають гонорари, і багато людей здобуває фаховий досвід. І це стосується не тільки режисерів та операторів. У 2015 році більшість фільмів, які ми запустили, були для режисерів дебютом у повному метрі, а зараз із деякими з них запускаємо вже їхній другий, третій повнометражні стрічки. Власне кажучи, всі ці моменти оцінюються, напрацьовується досвід, адже кіно не можна навчитися робити теоретично. Кіно як кохання: теорія не має сенсу без практики.
Чи можна говорити, що українська кіноіндустрія вже стає на ринкові рейки?
— Повноцінного ринку немає, без державних вливань розвиток української кінематографії поки що неможливий. І взагалі вдалий прокат, наприклад «Кіборгів» чи «Сторожової застави», — це успіх не одного фільму, а цілого сезону. Коли «Червоний» зібрав 3 млн грн, ми тут усі відкорковували шампанське, то результат був удвічі кращий за показники лідера прокату 2016 року. Йдеться про стрічку «Гніздо горлиці», яка зібрала майже 1,4 млн грн і згодом отримала найбільше «Золотих дзиґ» (національна кінопремія, започаткована Української кіноакадемією у 2017-му. — Ред.). Після «Червоного» пішли інші фільми, і зрештою «Сторожова застава» та «Кіборги» показали вже фантастичні результати.
Читайте також: «Кіборги» – фільм року?
Загалом цей кумулятивний ефект привів до того, що сьогодні про українське кіно говорять усі — від високопосадовців до простих людей, які торгують на базарі. Нещодавно ми проводили фестиваль Дні українського кіно у Верховині й, купуючи бринзу на місцевому ринку, сказали, що привезли українські фільми. Тамтешні бабусі влаштували нам ціле інтерв’ю, цікавилися, де їм можна побачити українське кіно. Це окрема проблемна тема, адже в нас надзвичайно мало кінотеатрів, тож говорити про повноцінний розвиток кінематографа можна буде тоді, коли їх буде вдосталь. У Верховинському районі було знято «Тіні забутих предків», але у Верховині немає кінотеатру, тож, щоб провести Дні кіно, довелося привозити обладнання й показувати фільми в актовій залі місцевої школи. А найближчий кінотеатр до Верховини в Коломиї, а це 60 км, та й то не по прямій, а через гірські перевали. Та й загалом «Дні українського кіно у Верховині» звучить як певний абсурд, оксюморон… У Верховині всі 365 днів мають бути днями українського кіно, і не лише там, а й у всій Україні.
Ви згадали про Дні українського кіно. Як цього року було представлене й сприйняте українське кіно за кордоном?
— Тут хочу провести паралель. Я виріс у дворі й жив поруч із «письменницьким» будинком на розі сучасних вулиць Михайла Коцюбинського і Богдана Хмельницького (йдеться про так званий Роліт, зведений для літераторів 1934 року. Це абсолютний рекордсмен в Україні за кількістю меморіальних дощок на фасаді, у різні часи там мешкало близько 130 письменників. — Ред.). У ньому мешкали чи не всі радянські українські письменники, потім через покоління-два там оселилися дворові пацани, які до літератури не мали жодного стосунку. От уявіть собі, що в тому дворі знову починається літературний процес і виходить на той самий рівень. Усі в шоці, мовляв, звідки це взялося? Так само зараз ставляться до України. Всі пам’ятають Довженка, Параджанова, Іллєнка, Осику, Миколайчука. Але вже змирилися, що ніякого кіно вже в Україні не буде. І тут знову практично на всіх кінофестивалях світу з’являються наші фільми. Цього року на «Оскар» було висунуто три українські стрічки від трьох європейських країн, майже на кожному фестивалі класу «А» є українське кіно. Їх лише п’ятнадцять, із них у семи брали участь українські фільми (Канни, Берлін, Карлові Вари, Локарно, Варшава, Таллінн, Мар-дель-Плата), плюс ще Роттердам, хоча це не клас «А», але за престижністю він навіть перевершує деякі фестивалі цієї категорії. На кіноринках ми також були представлені. 2017-го вперше зробили стенд у Торонто. Тобто це масштабний процес, нам справді є що показати. У результаті у світі серйозно заговорили про відродження українського кіно, про його нову хвилю.
Розкажіть про наступний кінотеатральний сезон: чого нам очікувати?
— На наступний сезон заплановано багато прем’єр, і почнуться вони вже в січні. Одна з перших — документальний фільм «Міф. За що загинув Василь Сліпак» Леоніда Кантера. Буде в січні також прем’єра дитячої казки, потім має вийти чимало стрічок різних жанрів: і комедії, і фільми жахів, будуть ще фільми про війну.
-------------------------------------
Пилип Іллєнко — продюсер, актор, політик. Народився 30 вересня 1977 року в Києві у родині кінорежисера Юрія Іллєнка та актриси Людмили Єфіменко. У 1999-му закінчив Інститут міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, здобувши кваліфікацію магістра міжнародного права, перекладача з англійської мови. У 1999–2002-му працював на держслужбі: у Мін’юсті та в Головному науково-експертному управлінні Апарату ВРУ. Із 2002-го по 2005-й — юрисконсульт компанії «Утел». Із 2008-го по 2014-го — директор ТОВ «Іллєнко Фільм». Із 2007 року був співпродюсером, а з 2009-го по 2014-й — продюсером кінофестивалю «Відкрита ніч». У 2014-му став головою Державного агентства України з питань кіно.
