20 травня під час інавгураційної промови новий президент України Володимир Зеленський заявив, що готовий на все заради миру. Приймати складні рішення, втрачати рейтинги і популярність, включно з втратою посади. Тільки щоб настав мир. Хоча додав, що територіями жертвувати не буде в жодному разі.
Теза про мир за будь-яку ціну виникла не просто так. Вона вже давно поширюються в українському суспільстві. Але її справжні автори – зовсім не безневинні пацифісти, які хочуть добра і щастя українському народу. На перший погляд, в бажанні миру немає нічого крамольного і поганого. Ніхто не хоче війни. Життя – найвища цінність. Тож природньо, що більшість людей хоче миру.
А як бути, коли країна стала жертвою агресії? Здаватися ворогу зразу, бо ми за мир? Чи чинити опір? Якими мають бути умови миру? Де проходять червоні лінії, за якими мир перетворюється у капітуляцію і здачу на милість окупанта?
В Україні про необхідність миру говорять часто і багато. Але нерідко забувають про причини війни. Справа у тому, що не Україна розпочала війну на Донбасі. А отже не ми можемо її припинити в односторонньому порядку. Про мир якраз мали б більше говорити у Росії, яка напала не територію суверенної держави і вже 5 років здійснює агресію. Але там чомусь мовчать. Напевно, росіяни вважають нормальним явищем захоплювати чужі землі, вбивати українців на Донбасі. Їх імперська свідомість зовсім не уражена пацифізмом. Теза про мир будь-якою ціною чомусь зовсім не прижилася у російському суспільстві. На відміну від українського. Між тим, для досягнення миру як мінімум потрібне бажання двох сторін.
Як не дивно, про мир в Україні найбільше кричать ті, хто привів війну в Україну. Перефарбовані регіонали волають про примирення з Росією. Найголосніше про мир кричать ті, хто раніше готувався зустрічати російські війська. Заклики припинити «братовбивчу війну» і шукати порозуміння з агресором стали передвиборчою фішкою «Опозиційного блоку». Юрій Бойко під час голосування у першому турі виборів президента без докорів сумління сказав, що голосує за мир. П’ята колона Москви в Україні відверто заявляє: виберете нас – буде мир. Не виберете – війна триватиме. Про того, хто війну розпочав, Бойко, Вілкул чи Добкін не згадують. Про те, хто вбиває українців на Донбасі і яка мета ворога, проросійські політики теж мовчать. Вони просто за мир. Про ціну цього миру ніхто говорити не хоче.
А що Росія? Кремль також на словах палкий прихильник миру. Розв’язавши війну проти України, Путін робить вигляд, що його руки чисті. Звинувачує Україну у небажанні вести переговори з ДНР та ЛНР. Докоряє, що Київ не хоче почути думку Донбасу та зупинити начебто громадянську війну. Якщо послухати президента Російської Федерації, то часом здається, що це голуб миру.
Треба визнати: частина українських громадян, чий мозок отруєний московською пропагандою, вірить аргументам агресора. Правда, в їх свідомості Росія ніякий не агресор, а країна з якою треба дружити і миритися. Альтернативи не існує. То нічого, що ця країна щодня вбиває українців. Зовсім не страшно, що Росія окупувала Крим і частину Донбасу. У проросійській свідомості частини обивателів панує думка, що значить так і потрібно. Україні треба змиритися, прийняти умови Кремля і отримати мир з рук Москви. А потім забути про все погане і знову дружити. Ну хай без Криму і з підконтрольним російськими бойовиками Донбасу. Забувати про злочини Москви проти України для такої частини суспільства не є чимось новим. Раніше воно успішно забуло знищення української державності Росією. Геноцид і репресії. Русифікацію і колонізацію України. Тож з легкістю може пробачити без будь-яких репараційних відшкодувань втрату більше 10 тисяч українських життів і квадратних метрів території. Бути васалом Кремля для проросійського обивателя – природній стан. Гірше те, що у значної частини українців збереглися дитячі ілюзії щодо Росії.
Сьогодні нам нав’язують думку, що мир за будь-яку ціну прийнятний і можливий. Що це єдиний варіант закінчення війни. Що треба почути Донбас, дати йому широку автономію у складі України. Припинити українізацію, курс на НАТО, євроатлантичну інтеграцію і будь-які дії, які дратують Москву. Транслюють ці ідеї проросійські політики в Україні. Такі ж тези просуває Кремль.
Насправді, Росію зовсім не цікавить мир. Її цікавить тільки мир на її умовах з перспективою нового перетворення України в статус колонії Москви. Росія можливо й погодиться на припинення вогню на Донбасі, якщо Україна піде шляхом втрати своєї незалежності і правосуб’єктності на міжнародній арені. Повернеться на орбіту «руского міра». Але такий мир загрожує існуванню української нації та держави. З ризиком отримати потім нову війну, але вже не на Донбасі, а на підступах до Києва.
Історія знає приклади політики миру за будь-яку ціну і її краху. Після Мюнхенської змови 1938 року, прем’єр-міністр Великобританії Невілл Чемберлен був у дуже хорошому настрої. Політики повернувся до Лондона після того, як великі держави Європи віддали Чехословаччину на поталу Третьому Рейху. На думку Чемберлена, це було мудре рішення. Ніхто у Європі не хотів війни. Тому Англія і Франція вирішили віддати Гітлеру Судети. «Я привіз вам мир» - заявив Чемберлен англійцям в Лондонському аеропорту після повернення з Мюнхена. А менше ніж за рік розпочалася Друга світова війна.
Зовсім іншу політику проводить Ізраїль. Ця держава перебуває у стані перманентної війни ще з середини минулого століття. Як не дивно, але теза про мир понад усе зовсім не прижилася у країні Близького Сходу. В оточенні ворогів євреї обрали зовсім інший шлях. Вони запозичили древньоримську мудрість: хочеш миру – готуйся до війни. Як показала практика, такий підхід демонструє значно вищу ефективність, ніж пропаганда одностороннього пацифізму перед зовнішньою загрозою. І є найкращою гарантією збереження державності та людських життів.
Володимиру Зеленському варто вивчити уроки минулого і сучасного, щоб не потрапити у російську пастку миру за будь-яку ціну.
Петро Герасименко
