Щоб вижити, ми маємо зненавидіти все російське. Так, включно з культурою, літературою, мовою тощо. А головне, ми маємо зненавидіти всіх росіян.
Людська психіка влаштована так, що нормальній людині важко вбити іншу людину. Тому зараз ми не повинні намагатися шукати хороших росіян – це фатальна помилка, яка коштуватиме нам життів.
Поки я пишу цей текст, Головне управління розвідки Міноборони повідомило, що під час спроби евакуації з села Перемога (Баришівський район Київської області) за погодженим "зеленим" коридором росіяни розстріляли колону жінок і дітей. Перед цим був пологовий будинок у Маріуполі і ще сила-силенна кількість випадків звірячих убивств невинних українців. Їх убивають лише за те, що вони українці.
Усі вже переконалися – це війна на знищення всього українського. Окрім людей, вони знищують наші музеї, архіви та церкви. Вони знищують нашу ідентичність.
Це неприкритий геноцид, тому перемогти ми зможемо, коли усвідомимо необхідність знищення всього російського. Напівтонів не може бути – або ми їх, або вони нас.
Окрім знищення росіян Збройними Силами, ми маємо не пускати їх в наш інформаційний простір.
Ніяких хороших росіян не повинно бути в нашому теле- радіоефірі та інтернеті, ніяких виправдань "їх обманули", ніяких соплів "путін – це не вся росія", ніякої апеляції до Достаєвського, балету тощо. І, звісно, ніяких їхніх псевдоліберальних біженців тут, бо вони їхатимуть лише з однією метою – перетворювати Україну на "другую, лучшую" росію.
У 2016 році до України разом зі своїм чоловіком втекла одна моя знайома москвичка. Вона, справді, виходила там на антипутінські та антивоєнні мітинги. Але, проживши тут кілька тижнів і оклигавши, набралася нахабства взяти участь в провокативному онлайн голосуванні.
Опитувальник містив три варіанти відповіді на питання, яка мова має бути державною в Україні: українська, російська, обидві. І ця пані поставила галочку напроти варіанту "обидві". Вона пише вдячні пости про Україну, яка її прихистила, але досі так не вивчила українську і не збирається. Вона хоче мати право не вчити її ніколи.
До слова, це викладачка англійської, тому річ не у тяжкості завдання. Вони не інтегруються в наше суспільство.
Вони ніколи не стануть одними з нас. Вони завжди становитимуть загрозу нашій державності та ідентичності, самому нашому праву на життя.
Гетьман Павло Скоропадський у своїх мемуарах згадував, що однією з його найбільших помилок було пустити "білих" (читай – ліберальних) росіян у Київ, коли вони тікали від більшовиків.
Ті росіяни перевели тут дух і стали рушійною силою повалення Гетьманату у 1918 році. Далі вони перекочували до Європи, а Україну спіткала страшна доля червоного терору та Голодомору.
Тому повторюю: ніяких Латиніних і Піонтковських. Окрім цього, ніяких культур-літератур.
Російська мова має вивчатися лише в окремих військових навчальних закладах для розуміння перехоплень їхніх розмов і допитів полонених. Її українські носії, предки котрих колись вивчили російську, щоб просто не бути знищеними, мають забути язик, аби вижити зараз і в майбутньому.
Перед самісінькою війною у Верховній Раді було створене міжфракційне об’єднання "За деколонізацію". Воно мало постати ще 1991 року, але краще пізно, ніж ніколи.
Після перемоги ми маємо позбутися не лише решток комуністичного минулого, а і колоніального тягаря.
У моєму селищі на Житомирщині центральна вулиця носить ім’я Пушкіна. Прикметно, що вона веде до цвинтаря. Для виправдання такої топоніміки недалекі люди розказують міф про "він колись їхав цією дорогою з Петербурга в Одесу", як доказ наводять свідчення людей, які колись під час якогось ремонту абощо знайшли під вулицею дубові колоди.
Значить – була стара дорога, а значить, нею точно їхав Пушкін. Залізна логіка, погодьтеся.
Може, і їхав, не виключаю, але це точно не привід називати центральну вулицю українського селища його іменем. І таких випадків тисячі по всій країні.
Це теж окупація, це виховання меншовартості власними руками, і з цим має бути покінчено вже.
Нам не потрібні ніякі культурні обміни і примирення, нам не потрібна думка ніяких росіян.
Нам потрібна війна на їхнє знищення, а після цього стіна та репарації. Будь-які намагання триматися російського контексту – злочин, за який треба карати, відповідно до законів воєнного часу.
Прощення, примирення? Я не пробачу вже ніколи. Може, наступні покоління українців зможуть. Але завдання нашого покоління – знищення північного монстра, його денацифікація і виплати мільярдних компенсації родинам наших убитих.
Це не путін сідає в російські винищувачі, заряджає "Гради" та "Урагани", запускає "Іскандери". І це не путін сьогодні розстріляв ту колону з жінками та дітьми. Це роблять росіяни за підтримки інших росіян. І вони мають нести відповідальність. Усі.
У росії і за кордоном. Вони мають відповісти не лише за цю війну, а і за Голодомор, депортацію кримських татар, терор у Східній Європі після Другої світової, за Афганістан і Сирію, Ічкерію, Грузію і Молдову, Фінляндію, Литву, Латвію, Естонію, Берлінську стіну і геноцид народів російської Півночі...
Їхніх злочинів така кількість, і вони такі тяжкі, що ненависть до них освячена самим Господом Богом. І ніхто не має права засуджувати цей праведний гнів і жагу помсти. Інакше цивілізація просто не виживе.
Андрій Климчук - український кризовий медіа центр
Джерело: Українська правда
