Захисник з Волині про реалії війни, весну на нулі, та життя…
У ці передвеликодні дні пощастило поспілкуватися зі свободівцем, захисником з Волині, бійцем ТРО Сергієм Панасом, який зараз з побратимами утримує трасу, що веде до цього багатостраждального українського міста.
Постійно зустрічаю свободівців на нулі…
«До повномасштабного вторгнення, - розповідає Сергій, - я жив у Луцьку щасливим насиченим життям, якого мені зараз дуже не вистачає. Мав свій бізнес – займався пошиттям домашнього одягу – це бренд Silence. Мені ця справа подобалась і приносила прибуток. Хоч мені вже 46 років, а я й досі, от уже майже 30 років, займають народними танцями. Практично все своє свідоме життя.
Крім того, до великої війни грав у сучасному театрі «Гармидер», який відомий в усій Україні своїми сміливими експериментам. Також займався спортом, подорожував, катався на велосипеді… Ну і звісно ж – вів громадську та політичну діяльність. Я ще з початку 2000-х є членом ВО «Свобода». Вступав у партію тоді, коли вона ще називалась СНПУ. Тепер зі своїми побратимами постійно зустрічаємось тут, на нулі. Дуже приємно бачити своїх друзів живими і сповненими сил. Ми себе завжди позиціювали націоналістами, тож маємо бути на самому вістрі, на самому передку.
Воюю в лавах 53 батальйону 100 Окремої Бригади Територіальної Оборони. Довгий період ми перебували на Волині, на кордоні. Тому-то в декого було скептичне ставлення до ТРО. Але зараз воюємо в найгарячішому місці – поблизу Бахмута. Утримуємо лінію оборони, утримуємо трасу, що веде до міста. Вона постійно прострілюється, її регулярно намагається захопити ворог, аби перекрити постачання.
Ми одразу потрапили на нуль. Бої тут важкі та інтенсивні. Буває, що ворог перебуває всього за 200 метрів. Ти можеш бачити і чути його. Ну і звісно, по нас постійно працює артилерія, працюють ворожі танки, міномети, застосовують фосфорні бомби… До цього уже всі звикли.
Тут важко кожному солдату, адже постійно присутня небезпека. Навіть коли нас забирають на добу відпочити й відіспатись, то це теж лише умовна безпека, адже все прострілюється. Тішить те, що ми забезпечені всім необхідним. Велика дяка за це українським волонтерам.
Найважчою для мене є розлука з рідними і близькими. Є розуміння, що батьки, діти, кохані, друзі дуже за нас переживають. Їм також важко, адже вони не знають як допомогти, а часом навіть говорять, що відчувають якусь провину. Інколи самому буває непросто телефонувати рідним, бо не знаєш, що їм розповісти. Тобі потрібно перемкнутись зі стану абсолютної мобілізованості на щось життєве, якось підтримати. Виходиш врешті на зв'язок і уже не знаєш, що говорити. А ще потрібно, аби в цей момент поблизу нічого не вибухало, бо так ще більше налякаєш. Але постійно щось «гупає», коли розмовляєш телефоном з рідними… як на зло.
…Моїй доньці вже 21 рік. Вона дуже активна, постійно мені допомагає. Каже, що просто не може сидіти, склавши руки. Коли була така потреба, то вона за два дні назбирала нам і на автомобіль, і на тепловізор».
Окупанти ідуть на забій, наче зомбі
«Дуже часто ворог вночі приїздить КамАЗами й висаджує групи по 20-30 солдатів. По них починає працювати наша артилерія, на яку ми тут просто молимось. І вони їх валять дуже довго. Потім працюють бригади на суміжних позиціях. Вони їх женуть до наших позицій і ми вже добиваємо. Залишається з десяток окупантів і вони, наче щури, окопуються в посадках. Через деякий час знову приїжджають вантажівки, знову вивантажують 20-30 чоловік… І вони просто йдуть по трупах своїх солдатів.
В мене складається враження, що їм розповідають, що, тут, мовляв, нікого немає, усе зачищено. І вони йдуть буквально як на параді – у повний зріст, не ховаючись. Коли доходять до позицій з горами трупів їхніх попередників, то починає потроху доходити. Але знову вмикається українська арта і їм просто немає куди тікати. Подібне відбувається постійно…
Ми не відступаємо з своїх позицій, але й кількість особового складу в нас не збільшується. А їх просто-таки неймовірна кількість. Їх привозять кожен день. І вони тупо йдуть на забій. Не можу збагнути, що має бути в голові у людини, яка свідомо йде по трупах своїх друзів й розуміє, що її чекає те саме. Але все одно продовжує тупо іти. Це нагадує зомбі-апокаліпсис. Якісь організми йдуть і йдуть одне за одними, аби їх утилізували наші війська. Показово, що вони навіть трупи не забирають, а просто складають на купи. Звичайно, тут доводиться мати справу почасти і з спецвійськами, з вагнерівцями. З ними непросто… Ті вміють добре воювати».
Маємо виснажити і знекровити ворога
«Як я відсвяткував на фронті свій День народження? Я зазвичай чекаю 12 години ночі, якраз тоді рідні й друзі почитають телефонувати, аби привітати. Цього разу в той момент ми були на позиції і першим мене «привітали» моск@лі. Вони просто влупили градами – рівно о 12 годині. На щастя, обійшлось без трагічних наслідків. А наступного дня ми посиділи з хлопцями трошки, зробити навіть якийсь шашличок. Пощастило, що того дня ми були у відносно безпечній зоні. Після того одразу заступили на позиції. Отакі тут святкування.
Ми знаємо, що українські війська зараз готуються до контрнаступу, розуміємо, що ми тут для того, аби виснажити ворога, знекровити його. Маємо у цій м’ясорубці перемолоти найцінніші його кадри. Відчувається, що контрнаступ готується. Тут потрібно також зважати на фактор погоди. У цих місцинах дуже специфічний ґрунт. Він досі доволі вологий і почасти навіть гусеничній техніці непросто проїхати. Ми не знаємо планів вищого командування, але тримаємось і віримо, що сонечко пригріє, що наше українське сонечко спалить ворогів до тла».
Донбас – це Україна
«Місцевого населення тут залишилось дуже мало. Але в будь-якому разі здебільшого це люди проукраїнських поглядів, вони просто не мають куди їхати, не мають родичів в інших регіонах країни. Так, є невеликий відсоток людей, яким просто все одно. Яка б влада не прийшла, їх це влаштовуватиме. Але це справді дуже невелика кількість, більшість все ж підтримують Україну.
Розповім показовий випадок. Заскочили якось під час обстрілу в одну хатинку в селі. Сидимо, як в спостережному пункті, дивимось за пересуванням ворога. Поруч – велика стопка книжок. Вирішили подивитись, що ж тут читали господарі. Перша книга, яка потрапила мені в руки – «Назар Стодоля» Тараса Шевченка. Під нею лежала книга Сухомлинського, далі – Олеся Гончара. Було також багато книг іноземних авторів, однак всі вони були українською мовою. Кажу хлопцям: бачите, тут жили українці. Донбас – це Україна. Ми знаємо, за що тут воюємо».
