Напередодні виборів багато кандидатів у президенти поширюють фантастичні обіцянки, намагаючись завоювати суспільну довіру. Однією з популярних тем є першочергове ухвалення нової «народної Конституції», яка принесе усім щастя і процвітання.
Можливо, діюча українська Конституція не сама досконала і потребує змін. Можливо, система стримувань, противаг і відповідальності у ній не зовсім функціональна. Але багато хто чомусь не помічає основну проблему української дійсності – недієвість державних інститутів та систем і їх повну залежність від політичної влади.
Після перемоги на президентських виборах США Дональда Трампа дехто запанікував. Неоднозначні висловлювання і дивна симпатія нинішнього американського лідера до президента Росії Владіміра Путіна вселяли тривогу щодо зміни зовнішньополітичного курсу Білого Дому. Почали ширитися чутки, що Америка може скасувати санкції проти Кремля. Що Трамп домовиться з Путіним і забуде про російську агресію. Якби у США стиль роботи державних органів нагадував би Україну, це справді могло б статися. Але сила США не тільки у потужній економіці, армії і передових технологіях. Там надійно функціонують усі державні інститути,
Для Америки не так важливо, хто буде президентом. Зміст її внутрішньої та зовнішньої політики від нового обличчя у Білому Домі кардинально не зміниться. ЦРУ, ФБР, АНБ як і раніше стоятимуть на захисті американських інтересів у всьому світі. Федеральна резервна система забезпечуватиме стабільність фінансових ринків. Палата представників і Сенат врівноважуватимуть особливо темпераментного президента на законодавчому рівні. Верховний Суд і далі здійснюватиме свої повноваження, а не стане заручником політичних ігрищ чи виконання вказівок президента. Судова система, правоохоронні органи і місцеві шерифи займатимуться своїми прямими обов’язками. І ніякі вибори чи політичні катаклізми на вершині влади не змінять цього природного стану речей.
Злагоджена робота усіх державних установ США демонструє свої результати не одне десятиліття. Ефективна і сильна держава неможлива без системи дієвих і сталих інституцій, незалежних від зовнішнього тиску чи впливу не зовсім компетентних осіб на чолі держави. Це розуміють у США, але цього не розуміють в Україні. Провідні українські державні інститути не лише малоефективні, а й тотально залежні. Залежні не від законів і своїх обов’язків перед країною і нацією, а від влади.
За всі роки незалежності державні інститути в Україні виконували не ту роботу, якої від них вимагає Конституція та законодавство. Корумповані суди, політично заангажовані СБУ, Генеральна прокуратура, поліція – прояви системної хвороби української державності. Замкнені в собі і позбавлені громадського впливу, орієнтовані не на виконання суспільного обов’язку, а на виконання політичного замовлення, ці органи стали лідерами за рівнем суспільної недовіри і розчарування. Нікого не здивуєш тим, що під час виборчої кампанії глава МВС демонструє свою симпатію певним кандидатам у президенти, а СБУ і прокуратура підтримує діючого главу держави. Українці так звикли до залежності суддів, прокурорів, високопосадовців, що були б щиро здивовані, якби їм повідомили про існування принципу незалежності різних гілок влади.
Янукович у 2010 році зумів змінити Конституцію під себе не тому, що він був такий мудрий і впливовий. А тому що Конституційний Суд і його судді тільки формально називаються незалежним органом. Це правило, на жаль, розповсюджувалося на усі державні установи. Генпрокурор Віктор Пшонка займався накопиченням творів мистецтва і покривав розкрадання держави «регіоналами». СБУ часів Януковича відверто закривала очі на підступні дії Росії і переключила свою діяльність на боротьбу з опозицією. Міноборони керував генерал Лебедєв, який після втечі з України святкував у Кремлі «прийняття Криму до складу Росії». Хтось може уявити, щоб ЦРУ покривало діяльність ворогів США? Чи щоб керівник Пентагону працював над знищенням американської армії?
Після Революції гідності змін у роботі державних інституцій не відбулося. Нова влада не бажала нічого системно змінювати. Адже набагато краще мати під боком слухняні правоохоронні і судові органи. Що з того, якщо вони недієві і відпускають на волю злочинців та топ-корупціонерів? Зате свої, приручені, прогнозовані. Результати не змусили довго чекати. Життя по-новому за 5 років збудувати не вдалося. Та і як його збудуєш з інститутами, які раніше були слухняною і відданою опорою режиму Януковича, а тепер просто змінили своїх господарів? Буде новий президент і нова правляча коаліція – вони так само без жодних докорів сумління перейдуть під крило нової влади. І оберігатимуть від закону корумпованих можновладців за принципом: для друзів – все, для ворогів – закон.
Корінь зла криється у деталях. В Україні система побудована так, що вплив громади на роботу поліції, судів і інших установ відсутній. Органи, які мають працювати на суспільство, насправді працюють на владу. І залежні від милості влади, а не думки народу. У США громадяни звикли на низовому рівні обирати шерифів, прокурорів штатів, суддів місцевих судів. Американців цікавить те, щоб відповідні органи якісно виконували свою роботу, а не їх лояльність політичній владі.
В Україні все навпаки. Система працює сама на себе. І підзвітна виключено перед собою і існуючою владою, а не перед українцями. Місцеві прокурори, керівники управлінь поліції призначаються зверху – Генеральним прокурором та міністром МВС. Місцевих суддів призначає Президент України у разі внесення Вищою радою правосуддя подання про призначення судді на посаду. Голова НБУ, судді Верховного і Конституційного Суду залежні від влади набагато більшою мірою, ніж у США. Наприклад, Федеральна резервна система, яка по суті виконує функцію НБУ в США, приймає самостійні рішення щодо кредитно-грошової політики. Ці рішення не схвалюються президентом, ФРС не отримує фінансування від Конгресу, строк повноважень членів Ради керівників ФРС охоплює декілька строків президентських повноважень і членів Конгресу. Дев’ять суддів Верховного Суду США призначаються президентом за умови схвалення Сенату пожиттєво. Такий статус дозволяє їм почуватися під значно меншим ризиком зовнішнього тиску.
Цікаво, що неефективна робота державних органів не дуже турбує більшість претендентів на пост глави держави. Це пояснюється дуже просто: майбутні потенційні переможці не зацікавлені в зміні системи. Вони зацікавлені в тому, аби система працювала на них. Не важливо, що вона корумпована, неповоротка, бездарна і шкідлива для держави. Серед кандидатів у президенти лише Руслан Кошулинський однозначно виступає за виборність місцевих судів, очільників поліції та максимальне залучення громад до процесу управління і контролю. Це дійсно могло б дати поштовх зміщенню пріоритетів у роботі судів, прокурорів та поліції. Але спротив системи надто сильний. Дуже вже хочеться залишити все як було. Тому в програмах переважної більшості кандидатів у президенти багато гучних фраз, нових курсів, солодких обіцянок і звичайної абстракції, замість конкретики і здорового глузду.
Петро Герасименко
