Сьогодні Україна, незважаючи на зручне географічне положення, перебуває на периферії геополітичного процесу і є об’єктом впливу його лідерів. Однією із вагомих причин такого стану є нехтування в практиці сучасної української дипломатії принципами та концептуальними засадами зовнішньополітичної доктрини українського націоналізму, напрацьованої протягом його більш аніж столітньої історії, на чому автор вже наголошував під час доповіді на П’ятих Бандерівських читаннях. А тепер вважаємо за доцільне додати, що й українській політичній науці бракує націоналістичної парадигми дослідження проблем міжнародної політики. Вона в умовах домінування ліберального дискурсу зазвичай описує засади світового порядку категоріями абстрактного гуманізму, свободи та справедливості й нібито об’єктивності та неупередженості при вирішенні міжнародних конфліктів. В той же час історія і нинішня міжнародна практика демонструють, що світовий порядок має суб’єктивно-національний характер і в основі його формування лежить національний інтерес лідерів світового політичного процесу, а в дотриманні його умов і правил – сила їх ресурсного впливу.
Щодо терміну «світовий порядок», то перш за все слід зауважити, що він є достатньо умовним і, як зауважують науковці, якогось одного, чіткого понятійного визначення, з яким погоджувалися б усі фахівці, на сьогодні не існує. У своїй однойменній праці відомий американський державний діяч і політолог Генрі Кіссінджер зазначає: «Ніякого воістину глобального “світового порядку” не було» і зазначає, що в сучасному розмінні він був винайдений чотири століття тому на мирній конференції в німецькому регіоні Вестфалія. Але, окрім встановлених там правил співжиття європейських країн, в інших частинах світу панували також китайська та ісламська системи світопорядку, а на підвладній території після періоду Смути свій порядок також встановила ще не залучена до європейського співтовариства Московія. І будь-яка система світового порядку в історії та сучасності базується на двох складниках – наборі загальновизнаних правил та балансі сил.
В свою чергу видатний британський теоретик-міжнародник Хедлі Булл визнає, що світовий порядок – це породження ХХ ст. До другої половини ХІХ ст. не існувало політичної системи, яка б охоплювала весь світ у цілому, і говорити про світовий порядок до цього періоду можливо, лише маючи на увазі «суму різноманітних політичних систем, які привносили порядок у різних частинах світу».
Щодо сутності світового порядку в політичній науці існує три основних підходи: соціально-конструктивний, інституціональний та реалістичний. Прибічники соціально-конструктивного основну увагу приділяють правилам поведінки поміж головними суб’єктами міжнародних відносин, інституціонального – інструментаріям врегулювання конфліктів, основними з яких є міжнародні інститути, реалістичного – співвідношенню ресурсів головних акторів світової політики. Так, зокрема в реалістичній традиції американської політичної науки, яскравим представником якої є Ганс Моргентау, «світовий порядок» постає як горизонтальний часовий зріз міжнародних відносин, їх «об’єктивно заданий стан», який у цей період часу встановлюється через співвідношення потенціалів великих держав. На нашу думку, останній підхід є найбільш адекватним, оскільки саме від волі великих держав залежить і встановлення правил, і система та дієздатність інституцій, що покликані їх забезпечувати.
Питання визначення національного інтересу у сучасній політичній науці є також достатньо проблемним та неоднозначним і це значною мірою пов’язане із домінуванням у ній ліберальної парадигми, для якої сама нація є історичним анахронізмом. В той же час для визначення цієї категорії надається цілком органічна для неї націоналістична парадигма, однак її застосування в сучасних політологічних дослідженнях є крайньою рідкістю.
Так, визначаючи національний інтерес, згаданий вище американський державний діяч і політолог Ганс Моргентау вважав, що його невід’ємним елементом є національна ідентичність. Він же наголошував, що головним завданням зовнішньої політики будь-якої держави є забезпечення її національного інтересу. В подібному націоцентричному дусі висловлюється і українська вчена Антоніна Колодій, вважаючи серцевиною національних інтересів збереження і зміцнення національного суверенітету, а отже забезпечення «повновладдя нації, оволодіння нею всіма можливостями розпоряджатися власною долею». Молодий український дослідник Глембоцький узагальнено визначає національний інтерес як «усвідомлення та відображення в діяльності лідерів нації корінних потреб держави».
В цьому контексті не зайве процитувати одного з провідних ідеологів ОУН Миколу Сціборського: «Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює – це основна заповідь ідеології українського націоналізму». Отож, національний інтерес доктрина українського націоналізму розглядає саме через призму такого формулювання.
Аналізуючи питання в історичному розрізі слід відзначити, що вперше національний інтерес (raison d’etat) у якості головного принципу міжнародної політики країни висунув кардинал Рішельє, перший міністр Франції у 1624-1624 рр. В умовах Тридцятилітньої війни він розглядав безлад у Європі як шанс реалізувати французький національний інтерес, який полягав у тому, що поки Європа роз’єднана, доти Франція буде домінувати у ній. А тому, хоч французького монарха і вважали «найбільш католицьким королем», але, як би це не виглядало парадоксальним, Франція підтримувала протестантські Швецію, Пруссію та князів Північної Німеччини у їх боротьбі з католицькою Священною Римською імперією. А сам кардинал Рішельє, який здавалось би і за релігійними переконаннями, і з уваги на сан князя Католицької церкви мав би також підтримувати Священну Римську імперію, насправді виступав проти неї, віддаючи перевагу національним інтересам Франції. Адже в разі перемоги Священної Римської імперії Франція могла б опинитися на становищі європейської провінції, натомість її ослаблення просувало Францію у центр європейської політики. В кінцевому підсумку запропонований кардиналом Рішельє принцип raison d’etat ліг в основу Вестфальських угод, а отже й встановленого ними європейського міжнародного порядку.
Для ілюстрації того, яку роль в міжнародній політиці відіграє національний інтерес держави, красномовні приклади у праці «Світова політика» наводить Генрі Кіссінджер. Так він, зокрема, цитує лорда Пальмерстона, британського державного діяча ХІХ ст.: «У на немає вічних союзників і в нас немає вічних ворогів. Наші інтереси є вічними і постійними і цих інтересів ми зобов’язані дотримуватися». Або ж наводить слова Олексія Нащокіна, міністра російського царського уряду, який недвозначно стверджував: «Розширення держави у всіх напрямках – це і є справа посольського наказу (у нинішньому розумінні міністерства закордонних справ – О.С.)». І відповідно до такої політики темпи щорічного розширення меж Росії протягом 1552-1917 рр. становили 100 000 квадратних кілометрів і перевищували площу багатьох європейських держав.
Для підтвердження нашої тези про національно-суб’єктивний характер світового/міжнародного порядку, проаналізуймо його історичні західні системи.
Вестфальська система європейського порядку постала в результаті ухвалення трьох угод, що були підписані 1648 р. в Мюнстері та Оснабрюку, двох містечках Вестфалії. Вони стали завершенням Тридцятилітньої війни, що тривала протягом 1618-1648 рр. між католицькими та протестантськими країнами Європи. Їх головна новація полягала в тому, що відтепер держава – а не імперія, династія чи релігійна конфесія – ставала головним суб’єктом міжнародних відносин. В результаті сформовано актуальну й до сьогодні концепцію державного суверенітету. Відтепер в міжнародному європейському житті загальновизнаними правилами стали право кожної держави незалежно впорядковувати своє життя у внутрішній політиці і домагатися реалізації національного інтересу у зовнішній.
Однак у рамках дії таких правил, а особливо домінування в міжнародній політиці національного інтересу кожної держави, поставала проблема забезпечення балансу сил. І він не був сформований заздалегідь та на засадах якоїсь абстрактної справедливості, але постав по факту. Його забезпечували дві найсильніші держави Європи – Велика Британія та Франція. Перша своїм національним інтересом визначила баланс сил у Європі і недопустимість такої гегемонії в ній якоїсь із держав, яка б могла загрожувати її гегемонії на морях. А тому Велика Британія ніколи не вступала у тривкі воєнні союзи, а в європейських війнах завжди підтримувала слабшого у протистоянні із сильнішим і зуміла в ролі європейського балансира сил виступати аж до Першої світової війни. Натомість для Франції таким національним інтересом стало запобігання об’єднанню Німеччини, здатної стати найсильнішою державою континенту, а отже створити конкуренцію Франції. В обох випадках європейський міжнародний порядок був сформований на базі національного інтересу двох великих держав, а отже носив національно-суб’єктивний характер.
Віденська система постала після Великої Французької революції та наполеонівських воєн. На Віденському Конгресі 1814-1815 рр. було встановлено новий європейський порядок і його мав забезпечувати Четвертний союз у складі найбільших держав континенту – Великої Британії, Пруссії, Австрії та Росії. З часом до дипломатичних конференцій, що отримали назву «Європейського концерту», була залучена і нещодавно переможена Франція. Таким чином, європейський порядок формували п’ять найбільших держав Європи і кожна з них перш за все переслідувала в ньому свій національний інтерес.
Керуючись саме ним, дві із п’яти названих держав – Франція та Німеччина – стали заклятими ворогами. Адже їхні національні інтереси були протилежні – Франція за всяку ціну прагнула не допустити об’єднання Німеччини, а натомість, німецький національний інтерес диктував канцлерові Отто фон Бісмарку протилежне. В кінцевому підсумку він зумів об’єднати Німеччину і Четвертний союз і вся система забезпечення територіальної конфігурації Європи, яка була вироблена на Віденському конгресі, не змогла цьому завадити. Принципові міжнародної легітимності Бісмарк протиставив принцип сили і виграв. У результаті об’єднання Німеччини у Європі постала країна, що відтепер могла перемогти поодинці будь-якого сусіда, або й навіть всі континентальні країни разом взяті.
Версальсько-Вашингтонська система була сформована Версальським договором 1919 р., що підвів підсумки Першої світової війни і був покликаний відновити порядок у Європі. Її авторами стали переможці цієї війни, а отже вона знову таки носила національно-суб’єктивний характер. Цей, уже тепер світовий, порядок базувався на загальних закликах та принципах, більшою мірою запропонованих американським президентом Вудро Вільсоном (чому систему також часто називають Версальсько-Вільсонівською). Однак вона не передбачала застосування елементів сили для забезпечення такого порядку. В результаті, національні інтереси Німеччини та Росії-СССР, що полягали в досягненні світового панування, стали домінуючим фактором міжнародної політики. І ні система таких міжнародних інституцій як Ліга Націй, ані напрацьована система міжнародного права не стали завадою їхній силі для реалізації цих інтересів та розв’язанню Другої світової війни.
Ялтинсько-Потсдамська система світового порядку була сформована вже після завершення Другої світової війни. Її переможці – США, Росія-СССР та Велика Британія – під час переговорів 1945 р. у Ялті та Потсдамі встановили новий світовий порядок. Отож, вже в цьому формальному факті знову виявився його національно-суб’єктивний характер. Знайшов він своє вираження і в закріпленні територіальних завоювань та, перш за все, тих надбань Росії-СССР у Центрально-Східній Європі, до яких вона прагнула протягом останніх декількох століть і яких змогла досягнути лише під час Другої світової війни.
Подібно, як і після Першої світової війни, інституційне забезпечення щодо його дотримання покладено на ООН. Сама структура ООН, а зокрема принцип формування Ради безпеки, також відображала домінування національних інтересів держав, що стали переможцями Другої світової війни. Перш за все, як на цьому наголошує відомий історик дипломатії Жан-Батіст Дюрозель, «великі держави… присвоїли право закласти підвалини майбутньої організації». Отож, держави т.зв. «великої трійки» під кінець Ялтинської конференції опублікували декларацію про майбутню ООН. Як відомо, вона була створена на конференції у Сан-Франциско (США) цього ж таки 1945-го. Переможці були послідовними і практично узурпували владу у головному органі ООН – Раді Безпеки, впровадивши інститут п’яти постійних членів (окрім країн «великої трійки» ними стали ще Китай та Франція) і право вето кожного з них щодо будь-якого рішення.
До речі, ОУН (б) у своїй післявоєнній «Декларації» 1945 р. критично оцінювала концептуальні засади створення ООН і зокрема вважала, що передача керівництва нею в руки великих держав автоматично означає надання їм переваги в міжнародних справах з одночасною «експлуатацією та асиміляцією малих народів» Цікаво, що в цьому питанні її позиція та цитованого вище Ж.-Б. Дюрозеля практично співпадає. І це є додатковим свідченням на користь того, що націоналістична парадигма міжнародної політики заслуговує на наукову увагу.
В контексті нашої теми про національно-суб’єктивний характер світового порядку особливий інтерес становить нереалізована ідея американського президента Рузвельта, щоби три переможці та ще Китай створили Світову Раду Директорів і силою забезпечували мир у всьому світі. Такий план ще отримав назву «чотирьох поліцейських».
З приводу ролі сили в дотриманні світового порядку красномовно висловився відомий американський політик і політолог Збігнєв Бжезінський: «Америка тепер єдина надвлада» і вона станом на 1996 р. «оберігала зовнішні простори свого владарства розташуванням за кордоном 296 000 професіональних солдатів».
В скорому часі після завершення Другої світової війни архітектуру світового порядку визначило двополюсне протистояння Західного блоку держав на чолі зі США та соціалістичного блоку Росії-СССР і її сателітів, що отримало афористичну назву «холодна війна». Початок 70-х років ХХ ст. ознаменувався потеплінням відносин між ними та підписанням Гельсінських угод, які стали складовою частиною нового світового порядку. Слід пам’ятати, що українські націоналісти критично оцінювали цей факт і кваліфікували підписання угод як акт міжнародної фіксації російських післявоєнних завоювань у Європі. «Гельсінські домовлення – це вершок капітулянтської політики Заходу перед російськими імперіялістами…», – відзначав у 1981 р. VI ВЗ ОУН (б).
Теперішнє грубе порушення Росією цих та інших міжнародних угод (а зокрема т.зв. «Будапештського меморандуму») свідчить, наскільки умовний та національно-суб’єктивний характер має також і нормативна база світового порядку. Її напрацьовують і міжнародній спільноті пропонують переможці світових катаклізмів, однак вона є обов’язковою для всіх, окрім них самих. І сила примусу може бути застосована ними до кожного члена світової спільноти, окрім них самих. Показовим свідченням цього є принцип використання права вето у Раді Безпеки ООН – його практично неможливо застосувати у випадках, коли учасниками міжнародних конфліктів є її члени.
Отож, у підсумку слід ствердити, що світовий порядок є нічим іншим, як правилами міжнародного співжиття, які встановлюють і силою примусу забезпечують лідери світової політики, послуговуючись при цьому, перш за все, своїми національними інтересами. А тому він має національно-суб’єктивний характер.
Для здійснення ефективної міжнародної політики, провід національної держави повинен мати чітке усвідомлення національних інтересів і підпорядковувати всю повноту політики їх забезпеченню.
Актуальним для наукової дискусії є питання визначення стратегічного національного інтересу України на сьогоднішньому етапі її розвитку. На нашу думку таким є повноцінне і безповоротне утвердження у світовому співтоваристві факту існування Української національної держави.
Олександр Сич, Заступник голови ВО "Свобода" з питань ідеології, голова Івано-Франківської обласної ради, Кандидат історичних наук, Доцент кафедри державного управління.
Джерело: Український погляд
