Нещодавно Президент України підписав закон «Про корінні народи України». Серед таких, наприклад, є і караїми, які мають дуже довгу історію проживання у Луцьку. На вулиці Лесі Українки розташований будинок, який належав одному дуже вагомому караїму не лише для Луцька, а й для світової історії цього народу. Більше того, його будинок разом із сусіднім тісно пов’язані із цікавою передісторією культової луцької «Лакомки», місця тусовки культурного бомонду міста 1980-х.
Про це пишуть Волинські новини.
Забудова цього клаптика вулиці почалася з будинка Олександра Мардковича, зведеного незадовго до 1929 року. Він і до сьогодні один із найгарніших на цій вулиці, правда, його фасад затуляють гілки дерев і великі вивіски, тому будинок малопомітний. На жаль, поки що не вдалося виявити архівного проекту будівлі, невідоме навіть прізвище автора. Будинок цей винятковий, більше подібних у місті немає. Він поєднує риси класицизму і сецесії.
Прізвище архітектора можна здогадуватися з інших міркувань. У 1929 році Мардкович як власник не лише цього будинку, а й землі за ним, вирішив збудувати кінотеатр на приблизно 350 місць. Справа влаштування кіно була популярною і перспективною. Звукове кіно уже з’явилося, наближалося і до Луцька. Зовсім скоро у місті з’явиться новий великий, по-сучасному упоряджений, звуковий кінотеатр Słońce (Сонце).
З кінотеатром у Мардковича з невідомих причин не вийшло. Справа зупинилася на етапі проекту будівлі. Фасади не збереглися, лише поперечний переріз та плани поверхів з розрахунками. Її автором був випускник Міланської політехніки, архітектор, публіцист і театрал Казимир Бернацький. Враховуючи часову і просторову близькість будинку Мардковича і планованого кінотеатру (у цих двох будівель мала бути спільна стіна), можливо Бернацький і є автором будинку, який досі височіє над вулицею Лесі Українки.
Є ще один цікавий момент. Хто уважно дивився фільм «Титанік» із Леонардо Ді Капріо, міг бачити епізод, коли проектант корабля розгортав креслення свого творіння уже під час плавання, щоб показати зацікавленим. Малюнок виконаний білим по синьому. Це копія оригінального креслення, яка називається синька. Серед тисяч архівних аркушів із кресленнями будинків луцьких архітекторів передвоєнного часу синьок не трапляється. Лише один раз – для кінотеатру Мардковича. Луцька синька Бернацького дуже схожа на титаніківську і вживу виглядає дуже естетично. За 80 років колір не згас. Це вельми приємний синій і ледь кремовий білий.
Олександр Мардкович – один із найвидатніших представників луцької караїмської громади міжвоєння. Деякий час він очолював караїмську громаду, працював також нотаріусом.
Попри приємні деталі зовсім інший факт робить його будинок винятковим в історії Луцька. У 1931 році тут почало виходити культурно-просвітницьке видання – один із кількох у світі альманахів караїмською мовою Karaj Awazy (Голос караїма). Зайве казати, що це велика рідкість та ексклюзив. Редакція містилася саме в цьому будинку! Тут друкувалися твори караїмських авторів різного часу. У 1938 році Олександр Мардкович за це отримав державну відзнаку – Срібний хрест заслуги.
Мардкович був укладачем ще й словника луцько-галицького діалекту караїмської мови. Нею розмовляли луцькі караїми. Вочевидь робота над словником відбувалася також у цьому будинку. Завдяки йому можна було перекладати з караїмської на німецьку і польську.
Сусідньою ділянкою біля Мардковича була земля Юзефа Добровольського, яка перейшла у спадок до Марії Марціновської. Вона ж продала клаптик своєї землі, що лежав із ділянкою Мардковича, Антоніні Собчак. Та на початку 1930-х років замовила проект триповерхового будинку в луцького архітектора Яна Ґанфа.
Це була житлова будівля із приміщеннями під магазини на першому поверсі. Її звели досить швидко. У грудні 1932 року вже заселили і почали використовувати. На першому поверсі відкрили розкішний взуттєвий магазин чехословацької фірми Bata. Шкіряне взуття було дуже якісним та популярним. На момент заснування фабрики у 1894 році Моравія була частиною Австро-Угорської імперії, проте в міжвоєнний період це вже була Чехословаччина. Томаш, Антонін та Анна Баті (оригінальне написання Bat’a читається як Батя) починали із невеликої взуттєвої мануфактури, яка згодом розрослася у фабрику; відкрили багато магазинів у Чехословачині, Польщі та інших країнах.
Історія Баті дуже цікава. Перед Першою світовою в компанії вже працювало 600 працівників. А до кінця війни їх кількість збільшилася в 10 разів! Через особливу якість і доступність взуття фабрика мала дуже багато замовлень, тому економічний спад війни не зачепив її. В перші роки після війни Батя знизила ціну на свої вироби удвічі, тимчасово зменшила зарплату працівникам, але компенсувала це побудовою соціального мікроклімату довкола працівників. Фірма забезпечувала своїх працівників дешевими одягом, продуктами та іншими потребами. Для працівників та їх родин будували школи, магазини, житло. Збудували власну лікарню.
На момент відкриття луцького магазину у компанії працювало більше 16 тисяч працівників. Було відкрито майже 12 тисяч магазинів в різних європейських країнах, Північній Америці та Азії. Після Другої світової східноєвропейська частина бізнесу Баті була націоналізована, розвивалося тільки те, що залишилося на заході. Bata працює досі з магазинами у 70 країнах світу. У Чехії Томашу Баті встановлено щонайменше 2 пам’ятники, є Університет імені Томаша Баті і будинок мистецтв його імені. У Торонто є музей Bata.
У 1940 році обидва будинки – Мардковича і Собчак – потрапили у списки на націоналізацію. Після війни власники більше не проживали в Луцьку і будівлі стали використовувати як житлові. Доля взуттєвого магазина невідома, однак він не міг працювати в тих умовах, як і більшість всього, що функціонувало в Луцьку до війни.
Два будинки були зведені впритул і мали спільну стіну. В місці стику, але конструктивно ще в рамках споруди Мардковича, була прохідна арка у внутрішній двір. Вона існувала довгий час і її замурували тільки на початку 1970-х. Проте замурували в цікавий спосіб. Із неї зробили тамбур кондитерського магазину, розташованого у приміщеннях колишнього взуттєвого магазину Bata. Натомість оригінальний вхід у Батю переобладнали під вікна кондитерської. Таким чином, щоб зайти в кафе, треба було йти через тамбур (колишню арку будівлі Мардковича) і повертати наліво у простір колишньої Баті.
А, от, цю кондитерську лучани дуже добре знають, бо йдеться про культовий заклад «Лакомка». Місце тусовки луцького культурного і не зовсім бомонду 1980-х. На Новий рік тут з’являлися картини Миколи Кумановського, вірші читав Кость Шишко, пили каву і коньяк художники, письменники, музиканти, актори, адвокати, судді і навіть кагебісти. Багато людей його ще знають як Дизель.
Сьогодні вже і «Лакомки» немає. Проте вхід у ювелірний магазин на місці популярних Баті і «Лакомки» – через все той же тамбур у напівзамурованій арці будинку караїма Олександра Мардковича.
