Нещодавно в Україні відбулося кілька резонансних подій політичного характеру. Пішов у відставку уряд Дениса Шмигаля. Новим прем’єр-міністром, виконуючи волю Офісу Президента, нардепи призначили Юлію Свириденко. Через ухвалення закону про ліквідацію незалежності антикорупційних органів країна на мить опинилася перед небезпечною межею громадянського протистояння. А москва, підбадьорена політикою умиротворення, продовжувала загарбницьку війну проти України. Про останні важливі події розмовляємо з першим заступником голови Волинської облради від фракції ВО «Свобода» Юрієм Поліщуком.
- Почнемо з найактуальнішого. Зараз усі говорять про майбутню зустріч російського диктатора путіна з президентом США Трампом на Алясці. Які наслідки вона матиме для України?
- На мою думку, від зустрічі не варто чекати ні великого прориву, ні великої зради. Вона більше потрібна путіну, ніж Трампу. Російський диктатор хоче відновити міжнародну легітимність в очах світу. І продемонструвати своїм підлеглим, що з ним рахуються, якщо навіть президент найсильнішої держави запрошує його на переговори. Через відсутність жорсткої позиції США та дієвих санкцій, росія шантажує, бреше і ставить свої умови. Бо Захід віддає перевагу умиротворенню, а не покаранню агресора.
Та найбільше мене хвилює інше. Переговори про долю України можуть відбутися без нашої участі. Ми маємо бути головним учасником будь-якого переговорного процесу. А не третьою стороною, яка у коридорі чекає на те, про що домовляться «сильні цього світу».
- Юрію Петровичу, на що сподіватися українцям у зв’язку з призначенням нового прем’єр-міністра?
- Ця подія могла б мати якийсь вплив на стан справ у державі, якби Кабінет Міністрів був здатний самостійно ухвалювати рішення. Але ми ж чудово знаємо, хто зараз керує державою. Центр прийняття рішень знаходиться в Офісі Президента. Згідно Конституції, у нас президентсько-парламентська держава. Але не парламентська коаліція, а президент Зеленський вносив подання на призначення глави уряду. Хоча мав би лише пропонувати кандидатури на посади міністрів оборони і закордонних справ.
Тому я не вірю у ефективність уряду Юлії Свириденко. Вважаю, вона робитиме те, що їй скажуть робити на Банковій Андрій Єрмак та Володимир Зеленський. Та й чи можна назвати цю кадрову перестановку зміною уряду? Колишній прем’єр-міністр стає міністром оборони. Перша-віце прем’єр пересідає у крісло глави уряду. Більшість міністрів залишаються на своїх посадах. У тому числі такі відверто провальні посадовці як міністр освіти і науки Оксен Лісовий. Дехто просто поміняв портфелі чи перейшов працювати в інший кабінет. З цього приводу голова фракції ВО «Свобода» у Волинській облраді Анатолій Вітів влучно зауважив: від перестановки ліжок у будівлі Кабміну якість його роботи не зросте. Потрібно міняти принципи і підходи.
- Ви неодноразово висловлювали обурення діяльністю міністра освіти Оксена Лісового. Напередодні ЗМІ писали, що народні депутати з фракції «Слуга народу» також незадоволені його роботою, бо отримують велику порцію критики виборців. Але це не завадило президентській фракції підтримати новий уряд, в якому міністр освіти зберіг свій портфель.
- Позиція частини народних депутатів мене відверто дивує. До прикладу, уряд приймає постанову про закриття сільських шкіл. Депутати їдуть на свої округи. Безжально критикують це рішення міністра освіти. Намагаються сподобатися виборцям. А потім повертаються у Київ і голосують за призначення нового уряду. У тому числі за міністра освіти Оксена Лісового. Стається диво: у сесійній залі їх критика десь випаровується. Що це? Роздвоєння особистості? Політична забудькуватість? Чи проста безпринципність?
Міністерство освіти має відігравати ключову роль не тільки у мирний період, а й під час війни. Бо виховання національно свідомого покоління українців – це не менш важлива справа, ніж виробництво зброї, ракет, дронів та боєприпасів. Її не можна поставити на паузу чи відкласти у довгу шухляду. Що робить наше міністерство? Розглядає можливість ліквідувати предмет історія України. Пропонує на розгляд парламенту закон, який закріплює викладання мовами нацменшин у професійно-технічних закладах. Просуває ідеї закриття шкіл у селах та підняття вартості навчання у вищих навчальних закладах. Ми прагнемо зберегти українську молодь чи створюємо умови для її виїзду за кордон? У мене виникає логічне питання: на кого працює Оксен Лісовий?
- У липні вперше після початку повномасштабної війни в Україні відбулися акції протесту. Люди вийшли на вулиці, обурені ухваленням закону про ліквідацію незалежності НАБУ і САП. Якою є ваша позиція з цього приводу?
- Останні акції протесту на підтримку незалежності антикорупційних органів продемонстрували: у суспільстві є різні, часто діаметрально протилежні думки. І це небезпечно в умовах війни. Та й історичний досвід України дуже повчальний.
Але є й інша сторона медалі. Акції протесту також показали, що Україна – це не росія. У нашому суспільстві існує несприйняття авторитарного стилю управління. І готовність протестувати, коли влада порушує неформальну суспільну угоду. Я особисто спілкувався з молодими людьми, які виходити на мітинг у Луцьку. Одна дівчина навчається у Києві, інша – у Харкові. У розмові поцікавився, з якою метою прийшли на акцію. Мені відповіли: «Почули і прийшли висловити свою громадянську позицію. Бо ми хочемо навчатися, жити і працювати в європейській Україні».
Звісно, там були різні люди. Що мені не сподобалося на акції – це ті самі картонки з нецензурною лайкою на фоні пам’ятника Лесі Українки. Вважаю, що така форма висловлення думок неправильна. А ще хотілося б бачити більше української національної символіки.
- Як вважаєте, спроба скасування незалежності антикорупційних органів – це серйозна підстава для таких акцій?
- Корупція, безперечно, вагома причина для суспільного обурення. Корупція – ворог держави, яка знищує її зсередини. Під час війни засилля корупції може призвести до поразки. Боротьба з корупцією – це також боротьба за соціальну справедливість. Але, на мою думку, цей парламент ухвалив не одне рішення, яке заслуговує на сплеск суспільного обурення. У мене вкрай негативні емоції викликає закон про множинне громадянство, прийнятий всупереч Конституції України. У довгостроковій перспективі множинне громадянство може навіть становити більшу загрозу для національної безпеки та єдності. Однак, суспільство зреагувало на це мляво. Так само можна сказати про багато інших небезпечних рішень, які приймає Верховна Рада за вказівкою Банкової.
- Тобто, Верховна Рада втратила свою суб’єктність?
- Те, як ухвалювався закон про ліквідацію незалежності НАБУ і САП, є чудовим свідченням деградації українського парламентаризму. Спочатку народні депутати в приступі ейфорії та з оплесками проголосували за підпорядкування антикорупційних органів генеральному прокурору. А через 10 днів у такому ж натхненно-піднесеному настрої повертали НАБУ і САП попередній статус. Цей спектакль міг би виглядати доволі потішно, якби не було так сумно. Прикро, що законодавча гілка влади перетворилася у цирк-шапіто.
- Значного резонансу набув ваш допис у соцмережі «Фейсбук», де ви жорстко розкритикували вимогу міністра освіти Польщі Барбари Новацької переписати українські підручники з історії. Як Україні реагувати на подібні випади?
- Коли вперше почув про цю чергову антиукраїнську заяву з польського боку, то вирішив ознайомитися зі всіма підручниками з історії України за 10-й клас. Уважно прочитав підручник 2023 року видання, про який згадує польський міністр. Він написаний доволі об’єктивно з історичної точки зору. Згадку про масові вбивства українців Армією Крайовою не тільки потрібно залишити. А й глибше розкрити першопричини польсько-українського протистояння. Пояснити учням природу польського імперіалізму та колоніалізму, який і призвів до трагічних подій у 1940-ві роки.
Українська нація має своїх героїв та свій погляд на минуле. Але нікому не вказує, яких героїв шанувати і яку історію викладати у школах. Мені важко уявити, щоб міністр освіти України звернувся до своїх колег з Польщі, Румунії або іншої держави з вимогою переписати шкільні підручники чи змінити у них трактування певних подій. Це просто нонсенс. Ми не маємо мовчки проковтнути атаки на нашу історію та гідність. Незалежно від того, хто її чинить. Українці заслуговують на повагу. А щоб інші нас поважали, потрібно навчитися поважати себе. Та нарешті усвідомити: ми – самодостатня нація. У нас є хороші вчені, у тому числі історики. І власна науково-фактична доказова база, яка здатна вщент розтрощити міфи деяких польських шовіністів.
- Нещодавно керівництво Волинської області та представники великого бізнесу обговорили підготовку до святкування 600-річчя з’їзду європейських монархів у Луцьку. Чого ви очікуєте від цієї дати?
- Ця подія може дати серйозний поштовх для розвитку Луцька. Принести додаткові інвестиції та покращити туристичну привабливість міста. Потрібно лише правильно скористатися її потенціалом. З’їзд європейських монархів 1429 року був масштабною подією доби пізнього середньовіччя. Хоча й не мав суттєвого впливу на подальші політичні процеси. Але тогочасний Луцьк на кілька тижнів перетворився в політичний центр всієї Європи. Через 600 років потрібно зробити так, щоб обласний центр Волині теж став одним з центрів європейського континенту. Щоб тут пульсувало життя. Пригадайте Євро-2012. Ця спортивна подія дала неабиякий поштовх для розвитку українських міст, де проходили футбольні матчі. Було збудовано нові дороги, інфраструктурні та соціальні об’єкти, модернізовано вокзали, аеропорти, здійснено ремонти будівель. Хотілося б, щоб щось подібне відбулося й у Луцьку.
- Вас часто можна побачити у середовищі військових. Розкажіть, з ким мали можливість зустрітися та поспілкуватися останнім часом?
- Я постійно спілкуюся з військовими. Це допомагає не лише оперативніше дізнаватися про потреби, надсилати допомогу, передавати дрони, тепловізори, зарядні станції, автомобілі та інше корисне обладнання, а й краще розуміти ситуацію в армії. Кожна розмова з нашими воїнами – особлива. Адже це розмова з титанами духу. Героями, які стримують московські орди у надзвичайно складних умовах.
Пам’ятним для мене стало знайомство з командиром 14-ї Окремої механізованої бригади підполковником Анатолієм Лисецьким. Ця військова частина воює на Куп’янському напрямку. Анатолій розповідав про виклики, з якими щодня стикаються військові, дякував за допомогу. Перед цим у мене в гостях були командири батальйонів «Свобода» і «Сила Свободи» 4-ї бригади Нацгвардії «Рубіж» Петро Кузик та Володимир Назаренко. А також офіцер батальйону «Свобода» Андрій Іллєнко та солдати цього ж військового підрозділу – волиняни Артем Нижак та Валерій Завора. Ці зустрічі запам’яталися щирою, дружньою атмосферою, яка можлива лише у спілкуванні з ідейними однодумцями. Говорили відверто про складну ситуацію на фронті і про особливості ведення сучасної технологічної війни. Цікавим було знайомство із заступником командира 102-ї бригади територіальної оборони родом з села Любитів Ковельського району полковником Вадимом Дубенським. Його бригада тримає оборону на Запорізькому напрямку. З’ясувалося, що ми маємо багато спільних знайомих.
ЗСУ потребують не лише сильних фізично молодих людей. Їм також потрібні розумні люди. Бо війни виграють розумом, стратегією та організаційною ефективністю. Кожна військова частина має свою інженерно-технічну лабораторію. Наші військові самостійно розробляють РЕБИ, дрони, антидронові засоби. Але є проблема з масштабуванням якісних розробок на державному рівні і налагодженням масового виробництва. Бо українське Міністерство оборони – це повільна і часто доволі неефективна структура. Вона не встигає за динамічним мінливим театром бойових дій та новітніми технологічними рішеннями. Якби наш уряд демонстрував таку ж ефективність яку демонструють ентузіасти-винахідники на рівні військових частин, це могло б змінити хід війни.
Спілкувався Петро Герасименко
