Волинянин В’ячеслав Оксентюк – учасник бойових дій, ветеран війни, воював 2014-2015 роках, після повномасштабного вторгнення теж пішов у військо. Служив до 2023 року, отримав поранення, на війні втратив батька – нині Почесного громадянина міста Ковеля (посмертно) Миколу Оксентюка. Тепер в пам’ять про нього організовує «Світязький марафон пам’яті героїв».
В’ячеслав і сам з дитинства займався спортом. Після війни, розповів Суспільному, спорт допоміг йому повернутися до життя, він учасник та призер багатьох спортивних змагань, серед яких «Ігри Нескорених». Про боротьбу на полі бою, вшанування пам’яті загиблих героїв, ветеранську спільноту спортсменів та свій шлях до перемоги розповів в інтерв’ю, - пише ВолиньUA.
Спорт та війна
— В’ячеславе, що було першим: війна чи спорт? Тобто, до війни серйозно займалася спортом?
— В спорті я – з дитинства. В спорт мене привели мої батьки. Я проживав в місті Ковелі. В 6 років я потрапив на плавання, займався до 17 років, виконав перший дорослий розряд. Потім паралельно займався рукопашним боєм, бойовим гопаком. Все життя я в спорті.
— Як потрапив на війну?
— У 2007-2008 роках я проходив строкову службу, служив у внутрішніх військах. Потім я пішов служити в міліцію і в складі спецпідрозділу потрапив на війну. Це був 2014 рік. Це було звільнення Краматорська, Слов’янська, ми були одні з перших підрозділів, які заходили в ті міста.
— Як кілометри за кілометром звільняли українську землю?
— Звільнялось так, як і сьогодні, дуже великою ціною, великими втратами. Я думаю, що хлопцями, які дійсно були патріотами своєї землі, такими силами все це звільнялось.
— Як ви отримали поранення?
— Їх було декілька, я не звертав уваги. Але саме ключове: після останньої ротації ми приїхали додому, я переночував, зранку встаю і в мене здоров’я пішло трохи не так. Тоді якраз був період реформації міліції в поліцію, і по стану здоров’я мене в поліцію не пропустили. Довгий період був реабілітації, встановлення групи інвалідності. Після встановлення групи інвалідності почались життєві труднощі. Допомагала підтримка сім’ї. У мене була маленька дитина, дружина, мені це допомагало адаптуватися.
Поранення та інвалідність
— Ви сказали: життєві труднощі виникли. Як долали їх?
— Через спорт! Все почалося з цих причин. Коли тобі встановлюють групи інвалідності, то суспільство вважає, що це люди не такі, як всі. Коли тобі це говорять, тебе це дуже демотивує. Одного разу, сидячи в Інтернеті, я натрапив на оголошення про Invictus Games. Я подав заявку, так я і попав до повернення в цивільне життя і спорт.
— Чим почали займатися? Чи змінили дисципліну спортивну?
— Початок 2018 року перший наш відбір, бо мій брат Богдан, він так само брав участь, він вже на той момент був поранений. Перший наш відбір був у Львові. Ми приїхали туди й відібралися. І через місяць прийшов лист на обласну раду, що ми допущені до національного відбору в місті Києві. От з того і почалось.
Що нового? До 18-го року я ніколи не займався пауерліфтингом. Попробував, мені сподобалось, тепер постійно цим займаюсь. Дуже багато дисциплін так само спробував на різних ветеранських змаганнях. Була можливість, нам надавали уроки гри в гольф в професійних клубах. Я їздив в Британію, Італію це все коштом ветеранських змагань. Завдяки спорту ти потрапляєш у своє середовище, до своїх хлопців, до своїх дівчат. Ви починаєте один одного мотивувати, рухатись далі, встановлювати нові цілі і їх досягати. Я завдячую цим своєму тренеру, заслуженому тренеру України з пауерліфтингу Олегу Хом’яку.
— А якщо згадати повномасштабне вторгнення, де воно вас зустріло?
— В рідному Луцьку, до мене зателефонував мій брат і сказав, що війна. Я зібрав сім’ю, вивіз, зібрав свої речі та поїхав. Оскільки в мене була група інвалідності, то потрапив я в ТрО, 100 бригаду.
— У складі 100-ї бригади поїхали на фронт у 2023 році. Як воно було повернутися на Донбас?
— Ми працювали на дронах з коригування. Дрони – це зараз зброя, на якій усе рухається. Коли дрон за тисячу доларів палить техніку за мільйони – це показник. Але потрібно постійно слідкувати за тенденціями, постійно вдосконалюватись, постійно навчатись, постійно розказувати особовому складу, показувати. Дуже багатьох хлопців, які в перший день пішли, вже сьогодні немає.
Загибель батька
— Ви на війні втратили тата. Розкажіть, яким він був? Як він потрапив до війська?
— Батько завжди був таким, яким батько повинен бути. В перший день повномасштабного вторгнення ми з братом пішли у військо, він працював на заводі, прийшов з роботи, пішов здав кров для поранених, на другий день теж пішов служити. Йому було 58 років. Ми всі потрапили в різні підрозділи. Він потрапив у 63-тю механізовану бригаду.
Остання наша зустріч була в березні 22-го. Ми виїхали на полігон і там всі троє перетнулися. Далі він вирушив у зону бойових дій. Шлях він прийшов великий: він був на Миколаївському напрямку, на Херсонському, і на кінець 22-го року їхню бригаду перекидають під Бахмут. 13 січня він загинув.
— Я знаю, що ще до повномасштабної війни ви активно долучалися до всіх заходів, які стосуються вшанування пам’яті. І ви в забігу брали участь, і бігли за свого друга. Чому, на ваш погляд, важливо такі заходи проводити і до них долучатись?
— Людина жива, поки її пам’ятають. На сьогодні ми повинні пам’ятати, якою ціною нам дається це мирне життя, яке ми тут живемо, не забувати про тих, кому ми завдячуємо, що це не просто слова, не просто могили на кладовищах стоять, це люди, які віддали найцінніше. І другий момент, у нас є менше покоління, це наші діти. Наші діти дивляться на нас. Я дійсно хочу, щоб мої діти гордо себе називали українцями.
Світязький марафон пам’яті героїв
— Торік ви провели перший марафон пам’яті тата. Розкажіть детальніше.
— Знаходячись ще в зоні бойових дій, в Серебрянському лісі, вже був період, коли в мене почало просідати здоров’я. І я тоді сказав:
Якщо я вернуся живий, я буду робити все, щоб пам’ять про мого батька жила завжди.
Після повернення ми з братом вирішили організувати забіг. Це був благодійний забіг, ми за виручені кошти допомогли хлопцям 100-ї бригади закрити збір. Цього року, дивлячись на масштаби та кількість хлопців, які загинули, ми вирішили не робити забіг в пам’ять батька, а вирішили, що кожен учасник буде бігти за свого героя, який загинув на війні.
— Цього року марафон масштабується. Він буде на Світязі 20 липня. Розкажіть, як він буде відбуватися? Хто і як може долучитися?
— Долучитися можуть всі. Минулого року була дистанція 21 км. Цього року ми зробили 1, 5, 10, 21 і вперше 42 км. Тепер вже зареєструвалося близько 150 людей. Як і минулий «Світязький марафон пам’яті», перша мета буде вшанувати пам’ять загиблих воїнів. І друга мета – благодійна.
— Ніяких вікових обмежень немає?
— Ні. Найстарший учасник, який зареєструвався з 59 року народження. Наймолодший це, мабуть, мій син буде, якому п’ять років. Я буду бігти з синами. У мене старший син 11 років, він займається дзюдо, плаванням. Молодший Данило займається дзюдо. Микола зі мною буде бігти 10 км, а Данило кілометр буде бігти. Брат так само дистанційно залучений в цій підготовці. Він в зоні бойових дій, але він спробує приїхати та долучитися. Він продовжує служити та займатися спортом.
— Ви зараз до яких змагань готуєтесь?
— Спорт – це найдешевший спосіб себе реабілітувати. Я зараз готуюсь, перш за все, до проведення «Світязького марафону пам’яті героїв», далі я беру активну участь в «Сильні України», там рейтингові змагання, ти набираєш рейтинг, буде національний відбір і буде можливість потрапити в збірну України! А в життя хочу, щоб війна закінчилася справедливо.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Курщині загинув Воїн з волинської громади Віктор Кревський
