Нововолинськ. Жінка в чорному заходить у центр первинної медико-санітарної допомоги. Бачить у коридорі портрет юнака, обставлений трояндами та гладіолусами. Кілька хвилин тримає його в руках. Цілує. Плаче.
Це Ольга Власюк. На світлині – її молодший син Сергій Власюк. Воював у складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Загинув 19 липня 2022 року на Донеччині. Спогади про Героя – у матеріалі Першого.
Старший син Василь обіймає жінку за плечі.
«Мамо, ходімо…» – просить. Йдуть.
Ще якийсь час вони не можуть вимовити ні слова. Рани від втрати надто глибокі.
Мама чекала дзвінка цілу ніч
Ольга з Василем розкладають на стіл фотографії, де Сергій маленький. Потрохи слова набувають форми й зриваються з уст.
«Тут йому три роки…»
«Це він одягнув костюм знайомої, яка вчилась у військовому... Хотів бути солдатом».
«Це він йшов в армію…»
Сергій закінчив технікум за спеціальністю тракторист.
Пішов на строкову службу. Служив у Василькові в десантних військах. Після цього вісім років працював водієм Нововолинського центру ПМСД.
«З перших днів Сергій казав, що збирається на війну. Я просила: «Не йди». Він сказав: «Ні, мамо, піду», – згадує Ольга.
«Його мобілізували в роту охорони при військкоматі. Далі був у військовій частині у Володимирі. 16 червня виїхав на схід», – додає брат.
Його підрозділ воював у районі Бахмута, Соледара, Яковлівки. Сергій щодня писав, що все добре. Телефонував рідко, оскільки був поганий зв'язок. Про війну розповідав мало.
19 липня о шостій ранку написав повідомлення, що все гаразд. Більше на зв'язок не вийшов.
«Я чекала його дзвінка цілу ніч. Телефона з рук не виймала… Думала: «Щось не те. Він же подзвонив би…» – цей спогад ранить Ольгу, як і безліч інших. – Він казав, що вернеться, що обов’язково вернеться…»
Чоловіка і сина поховали в закритих трунах
Сергію було 28 років. Ще й одружитися не встиг.
«Він добрий був. Усім допомагав. Що не попросиш – зробить. За справедливість завжди стояв, шукав правди», – каже мати.
«Мені все здається, що він на фронті. Тільки не дзвонить до мене, просто не дзвонить… – ділиться Ольга. – Сергій хотів жити. Мріяв машину купити. Казав, що прийде до мене з букетом на перемогу. А букети йому принесли на могилу. Вся могила була заставлена квітами».
Жінка забирає з могили зів’ялі гладіолуси. Торкається калини. Поливає квіти, висаджені в землю. Підходить до могили поряд.
«Чоловіка поховали в закритій труні, бо була підозра на ковід. І сина поховала в закритій труні…» – плаче.
Віктор Власюк, її чоловік, працював шахтарем, мав професійну хворобу, від якої помер. Тоді була пандемія, лікарі поставили підозру на коронавірус. Згідно з правилами, таких померлих ховали, не відкриваючи труну. Пізніше ковід не підтвердився.
«Сергій дуже любив хрещеницю, Васіну дочку. Вона йому віршики постійно розказувала. Залишилась лялька, яку він їй купив перед тим, як пішов на війну. Ми подарували її, як Серьожки не стало», – згадує жінка цю історію, перш ніж піти.
«Мій син – Герой», – каже наостанок.
«Асоціація з ним – пісня Скрябіна «Добряк». Це про Сєрого», – додає брат Василь.
Зі слів рідних, Сергію двічі не треба було говорити про якусь справу. Треба – робить. Так само й на фронті.
Його побратим та командир відділення Олег Балашов це підтвердив.
«Сергій ставився до будь-якого завдання відповідально. У нього було кредо: краще 100 разів перепитати, але зрозуміти, як правильно все зробити. Він випромінював життєрадісність. Хороший як людина і друг. Побільше б таких хлопців, їх не забувають», – поділився Олег Балашов.
У центрі ПМСД буде меморіальна дошка Сергію Власюку
Робочу машину Сергія Власюка віддали на фронт.
«Він брався за всю роботу. Усюди перший, завжди хотів допомогти. У позаробочий час та у вихідні, якщо потрібно було вийти на роботу, він завжди погоджувався. Ніколи з ним не виникало проблем», – розповідає головна лікарка Нововолинського ЦПМСД Ольга Попіка.
Під час карантину Сергій Власюк працював у складі бригади, яка транспортувала ковідних хворих. Хоч у захисних костюмах водити було складніше, ніколи не скаржився на труднощі. З усіх водіїв у медичному закладі він працював найдовше.
«Любив свою роботу. Любив ризик. Треба супроводжувати мотокрос – їде, треба знести лежачого пацієнта з якогось поверху – допоможе. Безвідмовний. Дуже добра і світла людина була…» – згадує Ольга Попіка.
«Трапилося так, що він потрапив в аварію на роботі. За свої гроші відремонтував машину. Витратив 1000 доларів, а я про це дізналась лише через рік», – у пам’яті лікарки зринає історія про відповідальність і небажання створювати хоч комусь проблем.
Сергій писав керівниці з фронту. Зазвичай ці повідомлення були небагатослівні.
«Все добре», – заспокоював щоразу. Якось просив передати ліки. Один раз ділився, що важко навіть води набрати, бо місцеві жителі відмовляють. Оце й усі розмови.
Про загибель Сергія Ольга Попіка дізналась однією з перших. Побратим думав, що він працює в службі екстреної допомоги. Зателефонував туди. Звідти звістку передали начальниці.
Вона не могла повідомляти про смерть рідних без офіційного підтвердження. Тримала цю звістку в собі. До четвертої ранку не могла заснути. Вранці наступного дня зібрала колектив, щоб повідомити про біду.
Упізнавати Героя їздив рідний брат. У Нововолинську загиблого зустріли живим коридором завдовжки у кілька кілометрів. Поховали Сергія Власюка 22 липня.
