Авторка вірша, 92-літня Надія Сива жива і нині.
Про це повідомляє «Волинь».
У 2017 році побачила світ перша книжка «Вірні присязі. Учасники національно визвольної боротьби. Рожищенський район», в якій оприлюднено близько 1500 імен, прізвищ, псевдо героїв, розміщено близько 500світлин. До 78-ї річниці створення Української повстанської армії у видавництві «Терен» вийшла з друку друга книга з серії «Вірні присязі» і перша книга про Луцький район. У ній розміщені дані про учасників визвольної боротьби з вісімнадцяти сіл району і м.Луцька, а це майже 1300 прізвищ та імен героїв, а за їх відсутності подано псевда. Вдалося знайти близько 400 світлин учасників національно-визвольної боротьби. Їх передали родичі, друзі, які десятки років, ризикуючи, берегли ці світлини. Частина фотографій походить з архівно-кримінальних справ учасників визвольних змагань, деякі фотографії отримано із знайдених архівів УПА та отримано з фондів Волинського краєзнавчого музею.
Одиниці героїв до сьогодні з нами. Серед них уродженка села Боратин Луцького району, 92-літня Надія Максимівна Сива. Ось сторінки її життя, які коротко подані в книзі. З 1943 року вона перебувала в жіночій сітці ОУН. З квітня 1944 року перейшла на нелегальне становище. Стала станичною села Боратин.
У січні 1945 року її заарештували органи НКВС. При конвоюванні в Луцьк дівчина втікла з-під варти, хоча, як згадує Надія Максимівна, «...сиділа з енкаведистами спина до спини». 30 березня – pнову арешт. І таких арештів, за словами 92-літньої жінки, було шість.
Побої, психологічний тиск. Та вона мовчала і навчала сусідок по камері, що «чистосердечноє признание» від покарання не спасе, хіба від тортур, і то не напевно. Не всім бракувало фізичних і моральних сил це витерпіти. Одна з співкамерниць Сивої, яку нещадно катували, коли бранці на території в’язниці готували корм для коней, попросила у Сивої хустку. Через півгодини її знайшли мертвою. «Наклала на себе руки, повісившись на хустині», – згадує Надія Максимівна. Хто була і звідки ця дівчина, Сива не знала.
Її вже просили енкаведисти: «Сива, ти хоч що небудь признайся, щоб тебе не били...». «Вам скажи щось, то ви шкуру будете дерти», – відповідала Надія, які тоді було тільки вісімнадцять років.
Арештовували і відпускали, не зумівши довести хоч якусь провину. Слідкували, пробували спровокувати. «Але я не по роках була хитра», – згадує Надія Максимівна. Один з односельчан, сексот (скорочено від «секретный сотрудник») Лига Сазон, якого підіслали енкаведисти, замість того, щоб вивідати щось, каявся перед молодою дівчиною. Мовляв, «не знає де дітись, бо дві бритви отут, біля горла, одна від енкаведистів, а друга від повстанців». Та й інші сексоти, односельці Пилип Сивий та Єсько Сивий спокою не давали, слідкували.
Сидячи в камері «складала» вірші, які цитує попри те, що минуло 75 років з тої пори. Оплакує до сьогодні ріднього брата по мамі, Івана Бойка Івана. Його застали в криївці, але повстанець не здався живим, застрілився. Недалеко від криївки батьки і Надія знайшли тіло брата, яке таємно похоронили на кладовищі. Батька, Максима Сивого засудили, а її тримали під наглядом. А коли всі строки проведення слідства спливли, звільнили з-під арешту 16 липня 1945 року у зв’язку з недоведенням вини. Але боротьбу Надія продовжувала.
Вірш написаний у Луцькій в’язниці в 1945 році Надією Сивою.
Як день іде та ніч мина, і знову день і ніч минає,
У мене спогади життя, в душі щохвилі виринають.
Минули дні, ті дні щасливі, ті молоді юнацькі дні,
А мрії ті, що ще лишились, про все нагадують мені,
Про волю тую дорогую, про світ веселий і сумний,
Про арешт, що в годину злую, забрав від світу та людей.
Я бачу, що тепер в неволі ще тисячі таких, як я,
І виглядають усі волі, у всіх надія на життя.
На волю рветься моє серце, мої думки на волі всі.
О воле, воле дорогая, прилинь до мене й принеси
Ті щирі вісті про Вкраїну, про люд який в неволі спить,
Про арешт у годину злую, зміцни ненависть до катів.
О Боже, Творче Ти Всесильний, зменши границі тих терпінь,
Подай, щоб ще побачив ВОЛЮ, тюремний втомлений нарід.
Щоб правда нам ще посміхнулась, щоб згинув кат в одную мить,
А доля, доля та що спить, проснулась, і розбудила всенький світ.
Кати знущаються над нами, твоїх, Україно, дітей,
Чи довго буде кат ще пити кров із українських грудей.
О ні, уп’єшся, лютий кате, у нас міцні, міцні серця,
Чи ти забув, що ми ВКРАЇНЦІ, здобути волю в нас мета.
Дарма, що ми не бачим сонця, що лиш по волі ходиш ти,
Одначе, прийде та хвилина, що опадуть кайдани ті.
А що ж тоді, стривай, проклятий, за все відплатимо тобі,
За сльози матері старої, за наші муки ті страшні.
Записав 14 січня 2020 року Микола Вавренчук.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Літопис» Самійла Величка презентують 14 жовтня у заповіднику «Гетьманська столиця»
