Михайло Дацюк із дружиною Світланою та молодшими чотирма дітьми у Литовежі мешкає понад рік, куди сім’я приїхала із Херсонщини. Їхнє село на 700 дворів досі під окупацією, у ньому мало місцевих, зате багато знахабнілих ворогів. Господарюють вони безсоромно і в рідній школі Михайла Івановича, де чоловік пропрацював 30 років учителем фізкультури. І хоча він доволі комфортно почувається на новому місці, вдячний громаді за прихисток, дім, роботу, все ж душа болить за рідним краєм і тихим, щасливим життям вдома.
Про це пише Слово правди.
П’ять місяців в окупації
Рідне село Михайла Дацюка Хрестівка розташоване лише за 30 кілометрів від Криму. Тож війна із перших днів розгорталася на очах у тамтешнього населення. Коли територію захопили російські війська, частина місцевих відразу евакуювалася. Михайло Іванович із дружиною попри загрози лишалися вдома, подбавши про безпеку дітей – члени їхньої християнської родини вивезли їх на Волинь, у місто Нововолинськ, і опікувалися упродовж майже трьох місяців. Батьки ж увесь цей час тримали зв’язок із ними й намагалися вижити в окупації, надіючись на швидке звільнення краю від загарбників. А тим часом окупаційна влада робила усе, аби ті, хто залишився проставляв її, а тих, хто відмовлявся це робити, пробувала зламати.
– Хоч край був окупований, у нашому селі спочатку російських вояків не було. Однак блокпостів вони понаставляли багато – між селами, на головних дорогах. Щоб доїхати до нас із Херсона, а це відстань у 120 кілометрів, потрібно було проїхати більше 20-и. Одного разу, зупинивши нас блокпосту, російські вояки перевірили авто, багажник, а тоді стали присіпатися до мене, мовляв, чого невеселий? Я відповів, що нічому радіти, адже людей вбивають, війна в країні. Озброєні вороги стали пояснювати, що прийшли нас звільнити, створити гарні умови для життя. Я їм у вічі заявив, що з їхнім приходом моє попереднє життя зруйноване: я втратив роботу, моя сім’я розкидана по інших містах, я не маю спокою… Говорив, що думав, хоч і бачив, що їм не подобається це чути. Тоді у мене відібрали документи на машину, паспорт. Обіцяли великі проблеми від служби ФСБ, але Бог милував – того дня на виклик представники служби не приїхали, однак пригрозили візитом додому. І цей візит би точно відбувся, якби ми не виїхали, – розповідає Михайло Іванович. – Багато знайомих, друзів, колег, однодумців серед яких депутати, я теж був депутатом сільської ради, вчителі, директор школи, сільський голова – люди, які мали чітку і відкриту проукраїнську позицію пройшли через катівні. Наприклад, директор однієї з сусідніх шкіл зник на два тижні, а коли його відпустили, він відразу ж виїхав. Коли забрали сільського голову, ми, активісти, зібралися біля їхньої військової адміністрації й просили відпустити. У відповідь почули: «Перевиховуємо, тоді відпустимо».
Жити в таких умовах було неможливо. А потрапивши у поле зору спецслужб, Михайло Іванович розумів, що реальна небезпека повисла над ним і його ріднею. До того ж люди, які тривалий час дбали про його дітей вирішили їхати за кордон, тож рішення визріло однозначне – евакуйовуватися.
– Рушаючи у невідомість, у машину завантажили лише найнеобхідніше, в основному одяг, взуття для дітей, документи, – пригадує чоловік.
Спершу думали поїхати до дочки в Запоріжжя, але там не було можливості оселитися великій родині, тож попрямували у Нововолинськ, до молодших дітей. Буквально через кілька днів перебралися у Литовеж, оселилися у будинку, який надали віруючі люди, які поїхали у США.
Із Хрестівського ліцею в Литовезький
Першим ділом, приїхавши у нову громаду, пан Михайло, звісно ж, рушив у місцевий ліцей. Та оскільки тоді вакансії не було, новий навчальний рік педагог готувався розпочинати онлайн разом із школою на Донеччині, уже писав навчальні плани, готувався до занять, та коли йому запропонували посаду асистента вчителя у Литовезькому ліцеї – відразу погодився.
– Я розумів суть цієї роботи. У нашій школі навчалося багато турків-месхетинців, які часто здобували освіту в повністю інклюзивних класах. Для них я готував спеціальні програми з фізичної культури, часто комунікував з вчителями-асистентами, бачив, як вони працювали. І оскільки я – вчитель-практик, мені хотілося звичних уроків, спілкування. Адже фізкультура онлайн – це уже не про фізкультуру.
Працював Михайло Іванович асистентом вчителя в другому класі, зараз – уже в третьому. Крім того, з цього навчального року викладає фізкультуру в дев’ятому класі та Захист України – в одинадцятому. За цей час здобув повагу учнів, колективу, односельців. І хоч чоловік радіє можливості працювати, та, звісно, сумує за своєю школою.
– У нашому ліцеї навчалося майже три сотні учнів. У Чаплинському районі – це найбільша сільська школа. У кожному класі були проєктори, мультимедійні дошки, комп’ютери. На уроках учні користувалися планшетами, майже всі вчителі мали ноутбуки. Були повністю укомплектовані обладнанням кабінети фізики, хімії, біології, облаштовано два класи інформатики, – пригадує педагог. – За 30 років роботи я створив потужну базу для занять фізичною культурою. Дуже шкода, що усе це мусив залишити. Для навчальної, виховної роботи я мав різноманітні тренажери, у нас був зал лікувальної фізкультури, два спортивні зали, гімнастичний, ігровий. Мав до сорока волейбольних м’ячів, близько 20-и футбольних, 15-и – баскетбольних. Оскільки я серйозно займався волейболом, то мав десять професійних волейбольних м’ячів, вартість кожного по сто доларів. Мої вихованці постійно їздили на змагання різних рівнів. Нашу волейбольну команду знали на усій Херсонщині. Загалом за спортивними здобутками школа була найкращою в області. Також хороші показники мала з географії, біології… Зараз аналізуючи тутешні школи, бачу, різкий контраст. У моєму краї будівлі освітніх закладів новіші, більші, мають додаткові корпуси. Я був здивований, що тут у деяких школах, як і в нашому ліцеї, немає спортзалу. Однак, уже навіть за рік роботи тут, бачу так багато змін на краще. Тривають постійні оновлення, реалізуються цікаві проєкти. Вірю, що незабаром і спортивний зал буде.
З початком повномасштабної війни, ліцей, де працював Михайло Дацюк, перейшов на дистанційну форму навчання і так закінчив рік. З вересня школа була на простої.
-На окупованій території росіяни почали організовувати свої школи, запрошуючи туди місцевих дітей. Спершу, ніби за бажанням, а згодом – примусово, погрожуючи забрати в інтернат тих, хто не відвідує школи. Це спонукало до другої масової хвилі евакуації. Частина педагогів теж виїхала відразу чи упродовж перших місяців окупації, решта, думаю, відсотків близько 30-ти, стала працювати у російських школах. Також загарбники завозять вчителів з Алтайського, Краснодарського країв, запрошують колаборантів, пропонуючи роботу, високу зарплату, а ще житло, яке звільнилося, коли господарі виїхали.
Одинадцятеро дітей залюблені у спорт
У Михайла Івановича з дружиною одинадцятеро дітей. Старші – медики й педагоги, молодші – ще школярі. Найстарша донька Ілона за фахом педіатриня, зараз перебуває у декретній відпустці, разом з чоловіком і чотирма дітьми живе в Запоріжжі. Альона – сімейна лікарка, виховує трьох діточок, зараз з сім’єю мешкає у США, куди поїхала до родини. Туди ж після війни за однією з програм поїхали і чотири її сестри. Вікторія – вчителька математики та інформатики. Маргарита – теж учителька, але обрала собі за напрям початкову освіту.
– Як дружина завагітніла вперше, я був упевнений, що народиться син. На світ з’явилася донька. Тоді надіявся, що другим буде хлопчик, але Іван народився п’ятим, – розповідає пан Михайло.
Син Іван пішов батьковими слідами, перейнявши його любов до професії й спорту, став учителем фізичної культури, є майстром спорту з пляжного волейболу, членом збірної України. Живе зараз у Києві з дружиною й маленькою донечкою.
Вчителькою фізкультури стала й Надія, яка нещодавно вийшла заміж. Вчителькою початкових класів буде після закінчення Миколаївського університету Лілія.
Четверо молодших дітей – школярі Литовезького ліцею. Єлизавета навчається в 11 класі, Павло – у дев’ятому, Тимофій – сьомому, Веніамін – п’ятикласник.
Усіх своїх дітей пан Михайло зумів закохати у спорт. Дівчата й хлопці грають у волейбол. У складі різних команд представляли свою школу на обласних і навіть всеукраїнських змаганнях. Бувало, коли проводилися спортивні змагання між громадами, то Хрестівську ТГ представляли сестри Дацюки – команда з шести дівчат не раз здобувала перемогу над суперниками. Молодші сини пана Михайла зараз їздять на заняття з волейболу у Нововолинськ. Ця спортивна гра – одне із сімейних хобі, тож і не дивно, що біля будинку Дацюків у Литовежі вже облаштований спортивний майданчик з волейбольною сіткою.
А у спорт глава сім’ї Михайло Іванович прийшов цілеспрямовано. Ще у дитинстві. Пригадує, що у класі шостому кількакілометрові дистанції долав останнім серед однокласників. Аж поки не зрозумів: щоб чогось досягти, потрібно докласти зусиль. Тож став щодня бігати крос, займатися на перекладинах, підіймати штанги, гирі, грати футбол, теніс. Вже у десятому класі найкраще усіх здавав нормативи. Щиро полюбив спорт, тож цілком усвідомлено обрав професію вчителя фізкультури.
Волинь вразила гостинністю й просторами
Михайло Іванович дуже гарно говорить українською – такою живою, не літературною мовою. Тож цікавлюся, його корінням?
-У мене мама із Закарпаття, тато з Вінниці, у 60-х роках вони поселилися на Херсонщині, де народився я. Хоч у нашому краї здебільшого люди розмовляють російською, все ж у школі навчання велося українською. Ну а ще, я читаю українську біблію. В сім’ї ми розмовляли більше суржиком. Я розумію, що у нашому майбутньому російської мови взагалі не буде, тож дітей своїх налаштовую вчити і спілкуватися чистою українською, – каже чоловік.
На Волині сім’я раніше не була, тож так цікаво було пізнавати її красу. Пан Михайло розповідає, що його вразили наші простори. Їхнє село на 700 дворів доволі компактне. Наприклад, обійстя Дацюків займає 11 соток, з них три – город. А тут – велика територія, тож господар з дружиною і городину посадили, й за садом доглядають. Клімат не настільки спекотний, тож доводиться звикати.
Показали Дацюки дітям наші волинські озера. Зростали вони недалеко від Чорного та Азовського морів, тож дуже люблять плавати. Прогулювалася сім’я у місцевих лісах, щоправда, чоловік зізнається, що грибів не збирають, адже не розуміються у них.
– Приїхавши сюди, я був вражений від того, що нас прийняли, як рідних. Люди дуже допомагали. Сусідка принесла картоплі, цибулі, хтось речі передавав, хтось продукти. Вчителі теж допомагали і адміністрація школи, – каже чоловік. – Нам тут подобається, але, звісно ж, хочеться повернутися додому. У нашому будинку зараз живуть односельці – подружжя з трьома дітьми. Залишилися на Херсонщині рідні та близькі. Під час наших нечастих розмов вони розповідають про життя під окупацією. Кажуть, дехто з людей із хати не виходить, щоб не наражатися на небезпеку. Село дуже опустіло. Натомість там з постійними ротаціями перебувають ворожі вояки, займають пусті будинки, а як їдуть звідти, то забирають, що тільки можуть. Ми віримо, що після перемоги України, повернемося у свій край, і наша велика родина знову об’єднається.
Валентина ТИНЕНСЬКА
