25 квітня на війні загинула журналістка, редакторка, театрознавиця, уродженка села Сокіл Рожищенської громади Луцького району Алла Пушкарчук (позивний – «Рута»). Її життя трагічно обірвалося на Донеччині через ракетний обстріл. Вона померла на руках свого коханого Максима, разом із яким захищала нашу свободу...
Про це пише газета Волинь, повідомляє ВолиньЮА.
Загинула Алла Пушкарчук («Рута»). Тендітна дівчина, яка пішла на війну ще у 2014-му, залишила світ мистецтва, навчання в університеті імені Карпенка-Карого і омріяну кар’єру театрознавиці. На тому етапі життя наші шляхи з «Рутою» не перетиналися...
Ветерансько-волонтерська пошта повідомила про неї так, що «є одна мала, воювала у «Правому секторі», зараз намагається знайти себе у цивільному житті, має журналістський досвід. Може візьмеш її в журнал «Тиждень»? Це був 2018-ий. Ми зустрілися. В Алли був сумний втомлений погляд, вона була дуже «затиснута» емоційно. Я намагався жартувати, обнадіював, що все в неї вийде, і в «Тижні» вона знайде себе. Вона намагалася посміхатися, просто витискала із себе посмішку, здавалося, їй це завдавало ледь не фізичного болю.
Так Аллу взяли у команду «Тижня». Вона добросовісно працювала, зростала від новинаря до повноцінної культурної оглядачки.
«Але мене тішило навіть не це: я з радістю відзначав, як змінювався гардероб Алли – до більш яскравого і жіночного. Я був дуже радий чути, як вона сміялися у ньюзрумі. «Рута» «відтавала» від років війни. Думаєте, я це все нафантазував, і чужу душу не пізнати? У мене є факти. На початку 2020-го Алла вирішила піти працювати у видавничий бізнес, мене дещо засмутила ця звістка. Алла на прощання подарувала мені книжку Леоніда Плюща «Його таємниця, або «Прекрасна ложа» Хвильового» із дарчим написом: «Дякую за рік у «Тижні»! Він став для мене роком повернення віри у свої сили і в людей».
Можливо, я зробив не так багато хорошого у своєму житті, але в цих словах є щось таке, що вселяє впевненість у тому, що деякі речі в своєму житті я робив правильно, і далі буде важко, але ніколи не буде соромно», - зізнається Дмитро Крапивенко, військовослужбовець, журналіст.
Через якийсь час Алла і «Тиждень» пережили реюніон (возз’єднання після роз’єднання. – Ред.), це були часи дистанційної роботи. Тому вона могла працювати і з рідної Волині, і з Харківщини, де жив Максим – її майбутній чоловік.
Алла була з того покоління, що дорослішало на війні і жадібно будувало плани на майбутнє.
«Ми почали частіше спілкуватися з початком «повномасштабки». Не мав сумніву, що вона і Максим – у лавах ЗСУ. Був період, коли ми були зовсім поруч на фронті, але розминулися. «Рута» прислала мені маршрут, як дістатися Зайцевого (того, що під Бахмутом). Це була справжня дорога смерті, але іншої на той час не існувало, і я вдячний їй за ці пунктирні лінії на «гугл-мапі».
Останній (не крайній, на жаль) раз ми говорили з нею вже в цьому році. Домовилися написати один одному, «коли будуть якісь хороші новини». Їх не сталося. Стався фатальний обстріл, який забрав життя «Рути», - додає колега полеглої волинянки.
Вона колекціонувала народні прикраси, живо цікавилася культурним життям, постила фото котиків, які з нею були повсюди.
Ніхто не замінить Аллу. Ні в мирному житті, ні у воєнному. Це – невідновлювана втрата у повному сенсі.
Заповітом для багатьох стануть її слова про те, що її бісять ветерани, які поводяться у дусі «я був в АТО, а ти хто?» Вона не терпіла зухвальства і зайвого пафосу. Вона навіть знесла свій ФБ, щоб не загрузати в «срачах». Але деякі її дописи збереглися, як от цей від червня 2023-го, актуальний, ніби написаний вчора:
«Слова «перемога, перемагаємо» я можу сприймати лише в саркастичному ключі, коли, наприклад, читаю новини про чоловіків, у яких «немає країни, є тільки сім’я», чи які радше втопляться в Тисі, ніж підуть у військо; чи коли занурююсь у неконтрольований потік коментарів про «нехай воюють професійні військові, я взагалі зброї в руках не тримав чи не тримала, я корисніший чи корисніша тут» – економіка, культура та всі ці речі, знаєте.
До слова, я за фахом – театрознавиця, але понад рік працюю в мінометному розрахунку, маю справу з відповідним програмним забезпеченням, із бусоллю, із нескінченним потоком цифр під супровід вибухів, безсонних ночей і загострення то тих, то інших хронічних болячок. Хоча ставити свій досвід за приклад – небезпечно, бо ж «я сама обрала війну, хоча могла спокійно сидіти вдома». Чому молоді дієздатні жінки, у яких немає дітей, повиїздили за кордон як біженки, я теж не розумію і не толерую».
Спочивай з миром, «Руто»! Вибач, що не вберегли...
Дмитро КРАПИВЕНКО, військовослужбовець, журналіст
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: За добу окупанти втратили понад тисячу вояків і багато техніки
