image
26 Січня 2018 | 09:14

Поки влада намагається організувати промоцію України на Заході, той успішно здійснює промоцію України в Україні

Багато концертів і фестивалів, гастролі Європою, США й Австралією, шість записаних альбомів — це таке, а ось коли під уривок твоєї пісні сам Бекгем поголиться, то вже маєш свою мить слави. І таких прикладів - хоч греблю гати.
Варто черговому іноземному модельєрові пофантазувати на тему вишиванок — й український Facebook уже спливає слізьми замилування. Варто якомусь британському співакові зняти свій кліп у Києві — це відразу потрапляє в національні ЗМІ. Не люблю згадувати класиків всує, але тут таки пригадується Шевченкове:
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Неприємно, але чи може бути якось інакше? Ми живемо в часи змін, коли голова натурально йде обертом. Десятки років, якщо не століття, Україна скніла на периферії історії, а тут на тобі, як усе закрутилося, і передусім зламалися наші уявлення про самих себе. Найпромовистіший приклад — армія, із якої ще п’ять років тому кепкували навіть фанатичні патріоти. А тепер маємо і «кіборгів», і добровольців, і волонтерів, і ще ціле сонмисько тих, із кого не особливо кепкують навіть сєпари.
Україна раптом стала для нас незвіданою землею, яку доводиться відкривати наново, чудуючись її дивами й лякаючись її жахіттями. Бо, по правді, жахіть у нас також вистачає: згадаймо лише вбивство Ноздровської, обставини якого лякають більше, ніж голлівудський трилер. Тому що монстри з екрана не виповзають ніколи, а от на місці Ноздровської мав шанс опинитися чи не кожен із нас. Звідси й наші проблеми з колективною самооцінкою: з одного боку, Україна — це майже Град Божий, хіба що злегка корумпований, а з другого — заповідник кафкіанського абсурду й усіх можливих лих.
Власне, такою двоїстою та неоднозначною є кожна людина, у якій намішано всього та ще й у мінливих пропорціях. А щоб ми не з’їхали з глузду, вибудовуючи свою самооцінку, Творець спростив нам завдання, узалежнивши її від чужих оцінок. Це те, що соціологи та психологи називають теорією «дзеркального Я»: ми здаємося собі такими, якими нас вважають інші, особливо ті, кому довіряємо й чию думку вважаємо авторитетною. У певному сенсі це працює й на рівні цілих суспільств.
Вдивляючись у криве дзеркало, котре підставляла нам Москва, ми бачили себе «потешными хохлами» — недоладними, вайлуватими селюками, які вважають своє «затейливое, певучее наречие» окремою мовою, а себе — окремим народом. Переставши довіряти москалям, ми стали придивлятися, що там видно в європейському зерцалі, і тішимося, бачачи в ньому щось ­приємне.
Уже сам факт, що ми в ньому відбиваємося, значить для нас багато. Бо раніше нас для Заходу взагалі не існувало. Пам’ятаєте, як обурювалися наші туристи, коли іноземці не знали, що то за така Україна? І як тепер приємно, коли нас не просто помічають, а й навіть іноді відрізняють від наших російських небратів. Тому й найдрібніші знаки визнання мають для нас отаке велике, іноді відверто гіпертрофоване значення.
Українці не фанати Бекгема й далеко не всі, хто порадів за «ДахаБраху» у Facebook, задали собі клопоту послухати бодай один із п’яти альбомів гурту (про те, щоб купити його, я взагалі мовчу). Але річ не в Бекгемі й не в гуртові «ДахаБраха» — важить сам факт: черговий представник західного світу підтвердив, що ми є й це щось для нього варте. Хай то навіть 60-секундний уривок із україн­ської пісні.
Те, що ми задивляємося в нове дзеркало, цілком нормально, але й вивчати себе також не завадить. Бо в Україні чимало гуртів, краще знаних у Європі, ніж на Батьківщині. Не кажучи вже про письменників, науковців і всіх інших, ким ми маємо повне право пишатися. Та й, зрештою, не все зводиться до гордості: іноді треба музику просто слухати і просто кайфувати незалежно від того, що про неї думають інші.

Вас також може зацікавити