Якби середньостатистичного українця спитали, яку країну та з якими цінностями будує нова влада, отримати чітку відповідь було б непросто. Справа у тому, що Зеленський та його команда не схожі на тих, які мають якесь стратегічне бачення розвитку країни. В головах людей, які сьогодні при владі в Україні, панує хаос і суміш різних, часто протилежних думок та цілей. Єдине, що можна простежити більш-менш виразно – це спосіб мислення, який озвучив сам Зеленський у новорічному привітанні. Він звучить просто: «а какая разніца».
Від часу відновлення незалежності у 1991 році Україна мала різну владу. Але подвійні стандарти і обман – це ті риси, які об’єднують фактично усіх, хто опинявся на чолі держави у різні періоди. Хтось загравав з проросійсько-радянською колоніальною свідомістю, поширеною серед частини суспільства. Хтось брав на озброєння прозахідні ідеї та прикривався гучними гаслами. Хтось творив з себе палкого патріота. Або просто крав чужі думки політичних опонентів, відповідно до поточної політичної кон’юнктури і вдавав їх за свої.
Нещирість правлячих еліт, які керували державою, справила глибоке враження на українців. І вони вирішили цю проблему своєрідно, обравши у минулому році владу, яка з екранів телевізорів здалася їм більш щирою, емоційною та наближеною до простого народу. Втім, не виключено, що народ зробив велику помилку, повіривши у яскраві відео та професійну акторську гру.
На відміну від попередників, Зеленський не особливо обтяжує себе будь-якими формальними ідеологіями. Він не навантажує свідомість народу складними конструкціями. Уникає проблемних питань. Натомість тішить маси яскравими відео, грає на емоціях і почуттях та пропонує спрощене сприйняття реальності. Складається враження, що виборці обирали не президента, а людину, яка гратиме цю роль та розважатиме їх у нудні монотонні сірі будні. Створить таку собі віртуальну реальність, в якій не існує серйозних труднощів. Утопію, де панує мир, де немає російської агресії, де всі щасливі і не переймаються питаннями мови, війни, економіки, геополітики, корупції. Де універсальною відповіддю на будь-яке питання стане стандартне: «А какая разніца?»
Країна ЗЕ – це новітня утопія, в яку пропонують повірити українцям. Це ніби спосіб втечі від непростої реальності з безліччю проблем, які потрібно вирішувати. Це розчинення у безликій масі, яка немає власної чіткої ідентичності, цілей і живе абстрактними узагальненими судженнями. У ній є щось від малоросійства. А також прослідковуються ознаки радянсько-комуністичного світогляду, де існує єдина позанаціональна спільнота «радянський народ», яка складається з середньостатистичних стандартизованих «радянських людей».
Усі утопії пропонують прості рішення складних проблем та малюють картини загального всенародного щастя і добробуту. Також там не забувають наголошувати на абсолютній цінності людини як центру усієї державної політики. Засуджують війни і протиріччя, стверджують про рівність усіх людей за талантами та здібностями. Правда, скромно замовчують про те, яка доля чекає на громадян, які не приймають нав’язаних правил гри і не хочуть жити в утопії.
Втім, у країни ЗЕ як країни-утопії 21-го століття, є принципова відмінність від минулих епох. Раніше утопічні ідеї намагалися втілювати у реальність практичними діями. У Зеленського як справжнього актора і творця паралельної реальності до цього питання підійшли інакше. Народу пропонують відволіктися від реального світу та пожити у світі ілюзій. Як засіб перенесення людей у світ, якого не існує, використовують примітивну, але до певного часу дієву стратегію: вдавати, що проблем не існує і формувати гарну картинку у ЗМІ.
Так сталося, що більшість українців й досі отримує інформацію з телебачення. Однак, провідні телеканали належать олігархам. І показують події в такому ракурсі, який вигідний власникам. Споживання інформації у постіндустріальну добу формує емоції та настрій суспільства. Якщо у телевізорі покажуть, що економіка потужно росте, що війни вже немає, що Зеленський – один з найпотужніших світових лідерів, частина електорату в це повірить. Достатньо просто мовчати про корупцію, бідність, несправедливість, постійні обстріли та смерті українських солдат від рук російських окупантів, і люди можуть подумати, що нічого такого не відбувається.
Інформація з інших джерел теж часто не сприймається самокритично. Одне майстерне відео здатне серйозно деформувати думки частини людей. Такі люди більш охоче повірять акторській грі президента, ніж суворій реальності. Як би там не було, але уникнення негативу – це людська природа. А влада «слуг народу» і пропонує людям позитивні емоції та казкові мрії. Те, що вони не підтверджуються практичними кроками, це зовсім інше питання.
Новорічне привітання Зеленського з 2020 роком, попри його театральність, можна назвати одним з найбільш важливих виступів чинного президента. Бо воно найкраще і найповніше відображає ментальність нинішньої влади, її ідеологічні принципи. «Какая разніца» - це світоглядний фундамент країни, яку прагне збудувати ЗЕ. Це спроба поширити такий спосіб мислення серед громадян України та зробити його панівним. Що буде після цього, як більшість громадян думатимуть категорією «какой разніци», владу не хвилює. Навіть, якщо наслідком стане втрата державності і повернення до московського рабства.
Україна не раз була полігоном для відпрацювання різних експериментів над суспільством. Зеленський та його команда, схоже, хочуть здійснити власний. Наслідком такого експерименту стане подальша денаціоналізація та втрата української ідентичності. Рядовий громадянин, який думає категоріями «какой разніци», не здатний побачити чорне чи біле. Для нього неважлива мова і куди рухається держава. Від Росії чи до Росії – а яка, власне, різниця? Головне ж мир, усі люди – брати. Людське життя – найвища цінність, неважливо чи це життя окупанта і загарбника, чи захисника України. Вулиці можуть називатися на честь катів українського народу, головне, якщо вони освітлені. По країні можуть стояти пам’ятники окупантам, бо це взагалі неважливо. Немає різниці, чи людина виступає за незалежність чи за входження до складу Росії та підтримує окупацію Криму та Донбасу. Чи зустрічає вона з квітами російські війська чи йде у добровольці для боротьби з ними.
Після нового енного за кількістю перемир’я українці продовжують гинути на Донбасі від російських бойовиків? А яка різниця, адже всі люди вмирають. Російські артисти і носії «руского міра» повертаються в Україну? Ну і що? Всі ми люди, артистам треба заробляти гроші. А гроші, як відомо, не пахнуть. Президент уникає називати Росію агресором і навіть вітає Путіна з новим роком? Неважливо, адже головне, що він хоче миру. Олігархи продовжують наживатися на українцях і ніхто не сів, хоча вже давно настала зима? Та це нікому вже нецікаво. Україна відмовляється від вступу до НАТО і може в майбутньому приєднатися до Росії. Яка різниця, якщо всі ми живемо на одній планеті Земля? Аби був мир.
Утопії завжди приваблювали наївних людей. Українці – не виняток. Жити ілюзіями і вірити у те, чого немає, поширена риса людської психології. Зеленський під час виборів зумів зачарувати чи зробити лояльною частину народу, яка повірила у те, що голосувала за Голобородька. І після виборів настане час нової політики і повного перезавантаження системи. Реальність виявилася трохи іншою як кіно.
Така вже природа усіх утопій. Спочатку вони захоплюють широкі верстви населення. І певний час навіть здатні успішно кидати виклик реальності, створюючи власну. Але рано чи пізно всі утопії зазнають краху. Віртуальна реальність команди ЗЕ та «какая разніца» як ідеологічний стержень її світогляду, очікує така ж сумна доля.
Петро Герасименко
