Здається, що у цьому селі оселився густий спокій в парі з тишею. Мимоволі подумалось, що вимираючі села схожі на легкий весняний дощ, який час від часу виплакує самотність над сільською тишею.
Сусіднім є село Новосілки, звідси до Оранів кілометрів два. Саме з Новосілок депутат Володимир-Волинської райради Сергій Квашук, який везе нашу журналістську делегацію у зникаюче село. Доволі непогана ґрунтова дорога веде у суцільні яворові чагарники. Нічого дивного, де пустіють хати там виростають мури із бур’янів та чагарників…
У селах тепер рідко один до одного в гості ходять
Перше, що кидається в очі, коли прибуваємо до обійстя Свиридюків – це чисто виполений город. Назустріч, якось втомленою, вибігає невеликий пес і гавкотом сповіщає про непроханих гостей. За кілька хвилин до воріт виходить господиня пані Валентина, заходимо на подвір’я і починаємо розмову про життя у селі на три хати.
У Свиридюків є квартира у Нововолинську, втім глава родини не хоче туди перебиратися, а твердо вирішила довікувати в рідних Оранях. Тому і решта сім`ї, доглядаючи 88-річну бабцю, ведуть господарство. А воно у них немале – свині, кури, корова, коник.
- У селах тепер рідко один до одного в гості ходять. А до мене дуже часто, бо молоко приходять купляти, тож я знаю усі тутешні новини, - каже пані Валентина.
Тишу, яка оповила Орані, час від часу пронизує гудіння автомобілів. Дехто через це село скорочує шлях до села Ласків, а дехто їде на рибалку, адже тут є кілька ставків. Пані Валентина каже, що ближче до вечора автомобільний рух жвавішає, бо ж цими заплутаними стежками народ їздить до Польщі аби перекинути товар і заробити яку копійчину. Господиня бідкається, що хтось вночі підкинув двох собак:
- Приїхали, викинули з машини і поїхали собі, - та додає, що ввечері трохи лячно виходити на вулицю, бо невідомо хто і з яким наміром їде через село.
Фотографуватися навідріз відмовляється, не бере також нашого міського частування – здобних рогаликів, натомість каже, що якраз булку в піч запхала.
«Наробився як дурний, а тепер вирішив звідси тікати»
Наступний мешканець села Орані, який прожив у ньому 29 років Василь Жизномірський. Йому 60 років. Каже, що збирався їхати до міста на ринок, але раз приїхали журналісти, то поїздку трохи відкладе. Розповідає, що зранку вже встиг викосити добрячий, у пів гектара шмат поля, адже розводить кролів, тож сіно їм потрібне.
Цей жвавий, веселий і надзвичайно доброзичливий чоловік пригадує, що як купив в Оранях хату, то заходив до неї боком - кущі не пускали так заросла. Придбав за 4 тисячі рублів, а через два місяці приїхала баба і бідкалася, що за коробку сірників продала хату. Бо на той час інфляція миттєво обезцінила гроші.
- Корчував тут усе. Наробився як дурний, а тепер вирішив звідси тікати. Тут жити вже неможливо. Влада нікудишня – говорю це вам в очі! Кожен рік гірше, гірше, гірше і щоденно гірше. Бог дав здоров’я, то я ще вижив. Коли я купив тут обійстя, то в кожній хаті жили люди. Тут було ще 15-17 жилих хат, а тепер 3.
Хату в Оранях пан Василь купив ще, коли працював у Нововолинську на заводі СТО термістом. Якраз був час, що рублі мали виводити з обігу і вводити купони, то щоб гроші не пропали – він вклав їх у нерухомість, а також придбав старий «Запорожець».
- Порадили тодішні керівники втікати з міста, бо казали як СРСР розвалиться, то на асфальті вмреш з голоду. Так, коли СРСР розлетівся, то пропало все: горілка, цигарки, автобус, бензин. Машина мене крепко виручала, але потім і на неї бензину не стало.
Кликав в Орані жити і першу дружину та вона подала на розлучення і поїхала шукати кращу долю в Італію. Є діти від першого шлюбу.
Та дружину пан Василь зараз має – спільно живуть вже 25 років. Дружина має квартиру у Нововолинську.
- Я в місто вже жити не піду. Я в ньому жити вже не вмію. Хочу спати в хаті, а не в поляка під забором.
Після того як оселився в Оранях тут ще діяв колгосп у якому Василь років два пас корови. Набрав землі, трохи засівав, а нині відрікся та по філософськи зауважує, що простий селянин на землі заробить тільки гулю на спині.
- Дорогу почали робити, коли я вже сюди переселився. Протягли нову електролінію, казали, що газ будуть робити. Населяти 48 хат мали чорнобильцями. Думав, поселюся тут і буде якась перспектива.
Та перспектива у віддаленого села, схоже, сумна. Навіть такий фанат як Василь купив в Оранях дерев’яну хату, перевіз її в сусідні Новосілки і там поставив наново. Нині довершує ремонт і через рік-другий перебереться.
- Жити тут добре, якби були люди. Вже звідси б не пішов нікуди. Чисте повітря, краса, але немає людей. Взимку як замете дорогу, то беру дві сумки, рюкзака і півтори години йду пішки на зупинку. Своїм транспортом не вишкребеш під оранську гору.
За той час, що пан Василь жив в Оранях встиг зайнятися і своєрідним бізнесом – кролівництвом. Тримав по півтисячі кролів. Минулого року ще мав 90 штук. Молодняком по місяцю від народження возив їх на ринок продавати, мав постійних клієнтів навіть на Світязі.
- Тепер маю десять. Вже хай кролями займаються ті, хто має по 30 років. Але вони ними не хочуть займатися, хочуть поїхати в Польщу продати цигарки і за добу 100 доларів в кишені привезти.
Любить Василь автомобілі. Нині в його автопарку є ще старий польський бус «Ніса» та мотоцикл. На ходу також і «ГАЗ» десь з 56 року випуску. На питання, де ви його дістали відповідає, що у пасічника, який ним раніше возив вулики.
- Ним возили кисневі балони на заводі СТО. То нова машина – тільки модель стара. Має пробігу тільки 12 тисяч, а для такої машини 5 тисяч, то тільки обкатка. Та що нею возити? 20 літрів бере на 100 кілометрів! Коли люди тримали корови, то я возив їм жом. Машина не швидкісна – витискає 60-70 кілометрів на годину.
В Оранях Василь прожив усю свою молодість, каже, що не жаліє.
Телевізор - єдина змога весь час чути голос людини
Останній до кого завітали в гості - Тарас Редько. Господар якраз смажив рибу, яку наловив неподалік у ставі. Він народився і виріс в Оранях, але 30 років жив і працював у Нововолинську. Та все ж, вийшовши на пенсію, повернувся в рідне село. Живе в батьківській хаті сам.
- Маю у Нововолинську квартиру, в ній зараз живе донька. Сюди повернувся тому, що це батьківська хата, і я просто не можу її покинути, аби вона стояла пусткою. І хоч донька просить повернутися в місто, але я не хочу.
Свою скромну оселю він, як і решта жителів, опалює дровами, воду п’є з криниці, а єдиною розвагою в селі є телевізори, які тут в кожній хаті. Пан Тарас каже, що взимку, практично, його не вимикає, оскільки це для нього чи не єдина змога весь час чути голос людини.
Фотографуватися теж не хоче.
Берегиня оранської історії
Чимало оранців переселилося до сусіднього села Новосілки. 87-річна Ганна Огороднійчук є своєрідною берегинею оранської історії. Бабуся розповідає про поляків та євреїв, які за часів її молодості спільно та мирно жили в Оранях. Пригадує стерту з лиця землі будівництвом дороги Поклонну гору. Каже, нібито, коли наступали татари до гори йшли на поклон та в молитвах просили аби орда оминула село. Згодом на горі була братська могила воїнів загиблих під час Першої світової війни. Коли будували дорогу, то їхні рештки перезахоронили на сільському кладовищі.
«Вода Оранська» від різних хвороб помічна
Чи міг помислити у далекому 1545 році пан Оранський, коли засновував це село, що через кілька віків від його вотчини залишиться лише кілька хат. Приміром, ще у ХІХ столітті у Оранях було 22 будинки і 229 жителів. В 30-х роках ХХ століття Орані були відомі далеко за межами Волині та України. Вода з Оранського джерела під назвою «Вода Оранська» - помічна при хворобах шкіри, експортувалася до Європи. Є дуже цікава легенда, пов’язана з джерелом та донькою пана Оранського. Остання мала якусь хворобу шкіри і жодні мазі та відвари не допомагали вилікувати спотворене обличчя дівчини. Та хтось із панських кріпаків порадив їй щодня вмиватися водою із джерела, що било неподалік церкви на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Панська донька послухала пораду селянина і щодня ходила до джерела вмиватися. Результат не забарився – за кілька тижнів її шкіра очистилася і обличчя засяяло чистою красою.
Після цього випадку селяни не тільки з Орань, але й з сусідніх сіл почали шанувати джерело як святе місце. На Богоявлення та інші свята вірні ходили туди процесією від храму освячувати воду. А пан налагодив постачання цілющої оранської води в Європу.
Наприкінці 50-х років ХХ ст., в часи хрущовських гонінь на Церкву, Покровський храм було зруйновано. Після зруйнування церкви у занепад прийшло і святе джерело. Русло замулилося, заросло кущами. Дізнавшись про історію давнього джерела, кілька років тому монахи Низкиницької обителі взялися за роботу - розчистили святиню від мулу та очерету. Джерело присвятили пророку Іллі. Та все ж природа знову бере своє і оранські джерела, ховаючись попід горою та старезними вербами, тихо заростають очеретом.
Пани Оранські покинули своє село у 1939 році, коли сюди прийшла радянська влада зі своїм новим антипоміщицьким порядком, що не визнавав приватну власність, а все намагався зробити колективним.
Друга світова війне теж не пройшла безслідно повз це село. У 1943 році, в бою з польською поліцією, загинув уродженець Оранів курінний УПА Микола Шліхта.
І від творінь радянської влади мало що лишилося - лише дві стіни від тваринницької ферми…
Подальшу долю Оранів неважко передбачити. Стежки швидко заростуть травою, криниці затягнуться намулом, а через кілька років лише стіни з проламаними дахами нагадуватимуть, що колись тут вирувало життя...
