У 62 роки – пригоди тільки починаються. Так, мабуть, вирішив землемір Андрій Лєшняк і сів на велосипеда, аби проїхатися рідною Польщею та сусідніми країнами. У минулому році завітав до країн Прибалтики, а цьогоріч – до України, і місто Володимир-Волинський стало першим на Волині, у яке він прибув. Познайомилися ми з цим чоловіком випадково в одній із кав’ярень Володимира-Волинського. Він російською, з сильним польським акцентом, запитав нас, що за монумент стоїть на місцевій площі і що це за портрети обабіч нього? Пояснили, що монумент – це обеліск Слави, і присвячений він Другій світовій війні, а портрети поруч – це наші земляки, які загинули у сучасній російсько-українській війні.– Так багато? І це всі з вашого міста? – перепитав.– І з міста, і з району. Є там портрети, з яких на нас дивляться наші друзі, – відповіли.– Це страшно! Вони ж такі молоді! – промовив, скрушно хитаючи головою пан за сусіднім столиком.Так слово за словом розговорилися. Пан представився Андрієм Лєшняком. У Польщі має приватну фірму, яка надає послуги з геодезії. Розповів, що «на ровері» подорожує Україною. Планує, крім Володимира-Волинського, відвідати ще Луцьк, Дубно, Кременець та Кам’янець-Подільський. На початку грудня вже має бути у Польщі, бо закінчиться страховий поліс…Цікавимося, що спонукало його сісти на велосипед і мандрувати. Каже, що живучи у селі біля Вроцлава, практично ніде не їздив, а коли випала нагода поїхати у східну Польщу – був вражений побаченим. Одна країна, а відмінності таки є.– Я вирішив подорожувати сам, бо в туристичних групах ти затиснутий у рамки програми. А так – я сам планую маршрут і виділяю на огляд міста та різних місць стільки часу, скільки хочу. Але найбільше мені подобається зустрічати людей та спілкуватися з ними. Люблю заводити нові знайомства. Та й люди, бачачи подорожнього, часто запрошують то на каву, то на сніданок. Але різні люди трапляються, коли бачу, що можуть бути непорозуміння – уникаю їх.Для подорожі велосипедом придбав спеціальний одяг. Коли ніч застає в дорозі – ночує у палатці. За весь час подорожей жодних неприємностей не мав.ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Шукаємо грант на дослідження під Володимиром підземного міста, – Роман ВіслобоковЦя поїздка Україною для нього – перша, але не остання: в наступному році хоче відвідати Сарни та Теребовлю. Планує велосипедну мандрівку і до Білорусі.– Коли не зможу крутити педалі «ровера» – куплю човна та плаватиму річками. Розпочну з рідної Вісли, з її витоків – і до місця падіння у Балтійське море…Напевно, авантюрний характер у цьому чоловікові дрімав до певного віку, а тепер настав час дати йому волю. До речі, один із його синів, а виховав пан Андрій двох синів і доньку, – теж любить подорожувати. Побував уже в Гімалаях, Японії і навіть Північній Кореї.Що ж, наразі у пана Андрія мандрівка Україною – і сотні кілометрів, які потрібно здолати. Побажаємо йому легкої подорожі та приємних зустрічей і неймовірних вражень! І нехай трапляються йому на шляху тільки приємні люди і позитивні пригоди. І хай тільки позитивними будуть у нього спогади про нашу країну, якими він ділитиметься зі своїми земляками.Ярослава Вознюк

Про те, чому Володимир-Волинський історичний музей ремонтують так довго, чому люди – найбільша цінність, і чи будуть досліджені підземелля Володимира-Волинського? – в інтерв’ю власкора «ВолиньUA» з начальником відділу культури і туризму виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради Романом Віслобоковим. – Романе Юрійовичу, можна сказати, що Ви – людина, яка двічі увійшла у ту ж саму річку, коли вдруге очолили відділ культури і туризму Володимир-Волинської міської ради. Як сталося, що Ви повернулися на цю посаду?– Мені довелося це зробити. Я з культурою – усе життя. І навіть, коли не працював у культурі, то був із нею тісно пов'язаний, адже брав участь у концертах. Ця галузь мені дуже близька, я знаю її зсередини. Є такий життєвий принцип: треба бути там, де тебе хочуть бачити і де ти себе комфортно почуваєш. Поки зірки складаються так.– Яким досягненням за час роботи пишаєтеся найбільше?– Пишаюся людьми, з якими працюю. Вони фанатично люблять свою роботу. Чому? Бо наші зарплати далеко не високі. Навіть, якщо ти здобув освіту і не маєш хисту, так його не здобудеш: ми копати уміємо, але не кожен копач заграє на інструменті. Художники, музиканти, театрали – це люди талановиті, творчі, непересічні. Звичайно, з ними буває важко, але треба знаходити спільні знаменники, спробувати їх зрозуміти і тоді вони відплачують добрими здобутками.У культурі є боротьба персоналій, адже кожен у своїй стихії щось може робити краще. Хоча правильніше буде сказати так: інакше співає, інакше малює, бо немає усталених рамок у мистецтві. Його можна сприймати, любити чи не любити. Та я всіх закликаю до одного: не бути байдужими!– Не бути байдужим навіть до такого сучасного мистецтва, як мертва корова, а над нею м’ясні мухи?– До такого можна по різному ставитися, але заперечувати як явище не можна. Є ж іще артхаусна музика, коли дві цеглини по блясі і волання якогось хлопця – це музика. Можливо, він себе так реалізовує – і ми мусимо бути толерантні в тому. Наше завдання, як працівників культури, – зберігати те, що є, і передавати далі. Українська нація сильна своїм етносом, піснями, віршами та людьми. Це треба передавати наступним поколінням. Все, що нове, має право на життя, а чи воно приживеться – час покаже.– Що вдалося зробити за час Вашого повернення, адже Вам довелося відразу ж пірнути з головою у роботу, бо влітку місто відзначало 1030 років?– Моє бачення таке: ми маємо створювати майданчики для того, щоб люди мали можливість себе реалізувати. Ми запрошуємо художників, які хочуть виставити свої роботи. Хтось із них відомий, інші намагаються про себе заявити. Виставок у нас дійсно відбувається багато… Хочемо започаткувати у культурно-мистецькому центрі проект – за методом «відкритого мікрофона», щоб виконавці, митці слова мали де про себе заявити суспільству. Думаю, знайдеться багато однодумців, які б хотіли і могли себе реалізовувати. Ми вже придбали необхідне обладнання, маємо ударну установку для того, щоб молодий гурт мав де займатися.– Це ви так продовжуєте тезу Заслуженого діяча мистецтв України, нашого земляка Сергія Шишкіна про те, що маленькі міста мають право на свою музику?– Абсолютно так! Ніхто нічого нового тут уже не вигадає. У нас були гурти, але в якийсь момент вони розчинилися. Я закликаю молодих людей, які хочуть себе реалізовувати, бачать себе у мистецтві, приходити до нас. Ми спробуємо вас побачити і почути. Мистецтво – багатогранне, а культура – це не тільки пісні і танці, це і мовленнєва культура, культура поведінки, спілкування і навіть побуту.– В нас у місті постійно відбуваються культурні заходи, багато виставок, працює театр, але є момент малої відвідуваності…– В дечому ми відстаємо і від Європи, і від великих українських міст. Ми намагаємося дати достойний продукт, звичайно, якість його – різна. Якщо вести мову про театр, то якщо він не показуватиме вистав, то перестане існувати. Якщо виконавець перестане співати, то про нього швидко забудуть. У нас добре швидко забувають, а помилку чи необережність - тріпають на вітру на усі усюди. Звичайно, що я не перестану робити свою роботу. Мій принцип – роби, що повинен, і нехай буде, що буде. Дуже радий, коли нам підказують, коли кажуть, що хочуть побачити, почути. Я абсолютно адекватно сприймаю конструктивну критику.– До речі, нещодавно було багато критики навколо реставрації історичного музею, мовляв, підрядник робив сходи всупереч проектній документації. Чи вдалося залагодити ці проблемні моменти?– У нас інколи люблять зробити сенсацію з нічого. Справа в тім, що у випадку з музеєм бачення одного проектанта не у всьому збігається з баченням замовника та підрядника. Чому зробили саме так? Показати, що має бути вентиляція фасаду, бо він замокав і обсипався. По факту у нас є вже зроблені сходи, які облицьовані гранітом, буде змонтований металевий пандус. Зроблено значне, на 30 сантиметрів, пониження – і зараз іде природній процес осушення стін. Далі фахівці готуватимуть проект реконструкції фасаду. Є багато питань щодо укріплення однієї стіни, бо вона – тріснула. І хочеться не просто заштукатурити чи одягти металевий каркас, а застосувати непрості технології укріплення.Вікна у музеї – гнилі, і їх реставрувати немає сенсу. Наше завдання – поставити дерев’яні вікна зі склопакетом. Подумаємо над можливістю зберегти одне вікно, як це роблять за кордоном аби люди бачили автентику. У музеї будуть також замінені двері, у майбутньому - дах, бо і нібито будівля металочерепицею накрита, а працівники у дощ з відрами бігають. Я прихильник того, щоб музей зробили «на відмінно».У планах також – ремонт дитячої художньої школи, де буде замінено дах. Ми свідомі того, що несемо відповідальність, і ніхто не має на меті зробити гірше. Таке не пропустить ні громадськість, ні технічний нагляд, ні авторський нагляд. Все ж – це моє місто, я тут живу і хочу про нього дбати. – У цьому контексті пригадалися слова художника Івана Марчука, який повернувся в Україну і жалкує про це. Він каже, що Україні таланти не потрібні, а «українці за кордоном роблять славу для будь-якої нації». Ви згідні з його думкою, адже з нашого міста виїхало багато молоді?– Загалом погоджуюся з його думкою, але трішки доповню. Таланти – потрібні, але не усі це розуміють. Нам потрібно цей час пережити і, сподіваюся, – кризи пройдуть. Потрібно жити для майбутнього. Таланти – чи це мистецькі, чи виробничі – не отримують адекватної оплати праці. Та якщо ми поїдемо з країни, то хто ж залишиться? Треба краще робити тут і зараз. А це уже від кожного залежить.Я вважаю, прийде час змін – і українець у себе повірить. Але чомусь українець, який їде за кордон, виконує закони там, уже в Устилузі аж бігом пристібається паском безпеки, а коли заїжджає в Україну, то нехтує правилами, культурою. Треба змінювати свідомість людей, а це – не одного дня робота. Можливо, має прийти сильна рука, яка управлятиме процесами. І мене в моїх націоналістичних переконаннях важко переперти: я хочу бути тут, жити у своїй державі, говорити своєю мовою, дивитися українське кіно, слухати українську пісню та радіо.Скажу правду: може, навіть пожаліюся. Після фестивалю «Оберіг» пішли ми перекусити в один із закладів міста. І от у цьому одному із закладів у Західній Україні звучить відверта російська попса. Ми зробили зауваження, а відповідь: «Так виконавець їздив в АТО». У нас гроші не пахнуть, чи у нас не пахне наша свідомість нічим? Біда оце! Найгірше, що приходить молодичка і каже: «А що оце робиться, у мене – день народження, я що, маю під Степана Гігу танцювати?». І вчити немає кого, і сперечатися там немає з ким…Мій батько народився в Росії, але за своє життя, як диригент, – зібрав понад сотню українських пісень. А його українська ліпша за українську тих, хто тут народився. І от, коли мені розказують, що не будуть танцювати під Степана Гігу, так не танцюйте. На жаль, це відбувається в кожному кафе, маршрутці. Народ, давайте просто зупинимося, бо ми ж тим і відрізняємося від худоби, що маємо здатність мислити. Ми маємо мислити по-українськи і для українців, маємо зберігати свою культуру і примножувати її.– Багато говорять про те, що Володимир – місто туристичне. Але Вам не здається, що у цьому напрямку ще потрібно працювати?– Ми взяли на посаду головного спеціаліста молодого фахівця, яка буде займатися охороною культурної спадщини та розвитком туризму. Туризм розвивати – трішечки утопія. Ми його не розвинемо, бо це – комерційна складова, але можемо створити умови, до прикладу, – туристично-інформаційний центр, промаркувати маршрути та намагатися включити їх до загальноукраїнських маршрутів. Реальної картини по туристах у місті ми не можемо відслідкувати, бо чимало людей приїздять як паломники, або ж самостійно. Я – за те, щоб у місті був і подієвий туризм. Це фестивалі – «Смаковиця», «Княжий», «Коровай-сузіря», День міста, різні театральні фестивалі.Вже декілька років триває робота з облаштування підвалів собору Різдва Христового. Після проведення ексгумаційних робіт на валах городища може бути облаштований замкнутий простір, за прикладом Луцького замку.– Ви згадали підвали Різдва Христового, так ще ж є підвали й у костелі Йоакима та Анни, чи не варто і їх відкрити?– Згоден, що треба в цьому напрямку рухатись і їх дослідити. Взагалі маю таку думку, і нині шукаємо грант на дослідження підземного Володимира. Чому мене це зацікавило? Володимир – древніший від нашого сусіда Грубешова, а вони зробили дослідження – і знайшли ледь не підземне місто. Все вичистили, знайшли цінні артефакти і, фактично, відкопали туристичний об’єкт. Цілком ймовірно, що у нас такі пустоти є, бо ж площа і територія КМЦ – усе рухається. До речі, через це маємо проблему в культурно-мистецькому центрі, де одна стіна фактично відкололася, тож потрібно робити її укріплення.– Ви багато говорите про українську мову, пісню, скажіть, що слухає, що читає Роман Віслобоков?– Читаю різне і люблю різне. Слухаю – від класики - до року. Дуже близька мені народна пісня. Співаю як колискову, діти не дадуть збрехати, «Ой полечко, поле». Вона сумна, бо козаків вбито. Мені подобається оперний спів та наші колишні, забуті українські романси.Люблю читати історичні романи, наукову фантастику. Остання книга, яку прочитав, – це «Джерело» Дена Брауна. Ще раз перечитав Генріха Сенкевича «Куди йдеш, Господи?». Вражень багато для порівняння різних епох. Звісно, перечитав «Вогнем і мечем», де українська тема трактується з боку поляків. Те ж саме ми бачимо й по фільму.Люблю читати вірші. Маю одне з унікальних видань Тараса Шевченка з його листами та його щоденник. Ці видання важко знайти, і вони для мене – дуже цінні. Я говорю його словами, а він говорить моїми…Ярослава Вознюк

Напевно, ніщо так не цінується в житті, як тепло родинного вогнища й улюблена робота. Кажуть, хто несе через життя ці речі – щасливий, бо має від природи добру вдачу, відкриту до людей душу. Відомий у Володимир-Волинському районі фермер та підприємець Павло Карпюк називає себе щасливим. Він має чудову сім’ю, улюблену роботу і багато вірних друзів.  Нерідко можна почути: на землі ні до чого не доробишся. Але Павло Карпюк каже: це залежить від того, як працювати. Лише той факт, що за кілька років він з нуля створив фермерське господарство, яке нині успішно розвивається, говорить про його вміння досягати поставлених цілей. Павло Карпюк добре обізнаний і з проблемами місцевого самоврядування, адже другу каденцію поспіль є депутатом районної ради від ВО «Свобода». - Павле В’ячеславовичу як сталося, що ви мешканець міста стали фермером? - Народився я в селі Зоря, великий вплив на формування мого світогляду мав уже покійний дід Павло. Він був людиною землі, хліборобом, довгий час очолював зорянський колгосп і зумів мені передати оту споконвічну українську любов до праці на землі. В честь діда мене й назвали. Не секрет, що я був його улюбленим внуком. Пам’ятаю, як у дитинстві дід частенько брав мене з собою на роботу, я їздив з ним полями. Він брав мене в кабіну комбайна – і ми разом збирали врожай пшениці. Дід тоді любив казати: «Хто на землі сидить, той не боїться впасти».Згодом мої батьки переїхали жити до міста. Відповідно і я виріс міською людиною. Та не знаю, може, це поклик дідівської крові, але я повернувся в рідне село і зайнявся сільським господарством. У 2011 році разом з рідним братом Володимиром створив фермерське господарство. Для мене були важливі не так масштаби господарства, як те, що воно має бути саме там, де пройшли мої дитячі роки і дід показував мені приклад, як потрібно господарювати. Коли ми брали землю в оренду, то 80% це були землі, які десятками років не оброблялися. Тим воно й цікаво, що на моїх очах земля із зарослої бур’янами та чагарниками перетворювалась на вироблені поля. Традиційно першою культурою, яку посіяли, була пшениця. Перші врожаї не були високими – 40 центнерів з гектара. Зараз маємо до 70 центнерів з гектара, і такої врожайності ми добилися на ґрунтах далеко не найкращої якості.Нині вирощуємо чимало культур від гороху та сої до соняшника.ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ТОП-5 аграрних досягнень Волині Фермерське господарство зареєстроване в Устилузькій ОТГ, тож податки залишаються в місцевому бюджеті. Крім цього, вдалося створити робочі місця, що є важливим для сільської місцевості. У процесі розвитку господарство поліпшуватимемо й інфраструктуру села.- За дві каденції депутатства, що встигли зробити для виборців свого округу?- У 2010 році, коли відбувались вибори до місцевих рад, бізнесу на території Володимир-Волинського району в мене не було, але я тоді вирішив балотуватися саме від сіл Зоря та Ворчин. Йшов на вибори, аби підтвердити авторитет діда, родини, нашого роду. Життя так повернуло, що мешканці Зорі довірили мені представляти їхні інтереси в районній раді. Це велика відповідальність, тож хочеться залишити по собі добрі справи.Для початку взялися за ремонт дороги, що напряму з’єднує село Ворчин із Володимиром-Волинським. В результаті час на доїзд до міста скоротився втричі. Наразі чекаємо з мешканцями Ворчина аби влада Устилузької ОТГ довела справу ремонту цієї дороги до кінця. Навіть відеозвернення записали до влади. У селі Зоря відновили спортивний стадіон, який не функціонував років двадцять, на ньому росли чагарники й випасали худобу. Довелося переорювати поле, засівати його спеціальною травою і купувати спортивний інвентар. Навіть землевпорядників викликали, аби ті вивели чіткі розміри футбольного поля. Вже шість роки, як діти мають змогу грати у футбол та займатися іншими видами спорту на повноцінному стадіоні.Робити добро набагато приємніше й важливіше, ніж його отримувати. Я й подарунки люблю більше дарувати, ніж отримувати. На прохання мешканців Ворчина долучився до будівництва каплички, постійно допомагаю церкві в селі Зоря. Отець Віталій, настоятель місцевого храму, – людина багатогранна. Він – справжній духовний наставник, з якого потрібно брати приклад, не стоїть осторонь ні проблем села, ні бід України. На Майдані він був у моменти найбільшого протистояння…На початку нашого знайомства він показав мені відео, як відбуваються водохресні купання на ставку у Ворчині. Я був вражений! Посеред ставу вирізана ополонка, люди по льоду йдуть і занурюються у воду. Мені спало на думку зробити все це більш організовано й окультурити став. І так уже чотири роки поспіль у Ворчині відбуваються водохресні купання, які цього року стали наймасовішими, адже на них приїздили люди навіть із сусідніх районів.Завдяки тісній співпраці з депутатами Волинської обласної ради від «Свобода» вдалося залучити з обласного бюджету чимало коштів на Зорянську школу, клуб, ФАП. Пишаюся й тим, що у Зорі запрацював повноцінний дитячий садочок – його відновили з нуля.- Це тепер ви успішний фермер, а як заробили свої перші гроші?– Як усі дітлахи, перші гроші заробив, колядуючи. Разом із братом вивчили колядку, дуже хвилювалися, адже мали колядувати дідові, а він був головою колгоспу. В радянські часи такі речі не віталися, і, якби хтось доніс, дід міг отримати на горіхи від компартійного керівництва. Пам’ятаю, що він тоді дав нам по 25 карбованців. Це була така фантастично велика сума, що навіть не знав, на що її витратити!- Людина, яка займається розумовою працею, потребує психологічної розрядки… Де відпочиваєте, хто входить до кола ваших друзів?– Уже багато років займаюся полюванням, маю декілька мисливських собак, які виросли на моїх очах і з недосвідчених песиків стали досвідченими «мисливцями». Мені подобається виходити з ними до лісу, тоді відпочиваю морально. Люблю з вудкою посидіти на березі ставка чи річки. Свого часу окультурив два занедбаних зарослих чагарниками ставки, що в селі Ворчин. Риби в них не було, ми запустили малька, тож тепер, аби половити карася, сюди приїжджає чимало рибалок.Щодо кола друзів, то воно – різностороннє й широке. Спілкуюся як з представниками бізнесу, так і з простими людьми. Не ділю сам і не люблю, коли інші ділять людей за певними критеріями, на бідніших та на багатших. Бог створив усіх людей рівними, тому виділяти когось одного означає обмежувати інших.- Назвіть успіхи в житті, якими найбільше пишаєтесь.- Горджуся тим, що створив ефективне фермерське господарство. Досі люблю дивитись, як вітер гладить чуприну пшеничних ланів. Є в цьому щось магічне, коли ти кладеш зернинку в землю і з неї виростає колосся.Але найбільший і найважливіший мій успіх – це, поза всяким сумнівом мої сини. Це те, що не виміряєш ніякими грішми чи іншими матеріальними благами.Розмовляла Ярослава Вознюк

Максим Морозов (псевдо – «Лютий») – командир 4-ої роти «Січ» полку патрульної служби поліції особливого призначення «Київ», - відомий у Ківерцівському районі. Успішний підприємець, менеджер, який після початку російської агресії вирішив стати військовим і захищати Україну. Про мотиви ухвалення такого рішення, а також про власний життєвий досвід і погляди на розвиток країни, Максим розповів у інтерв’ю. - Розкажи трохи про себе. Звідки ти родом? Я народився у селі Сокиричі, недалеко від Ківерець. Спочатку навчався у звичайній сільській школі, потім пішов у Ківерцівську міську школу №4. Вищу освіту здобував у тоді ще Волинському державному університеті на факультеті спорту і фізичного виховання (зараз – Східноєвропейський національний університет). Звідти перевівся у Тернопільський національний економічний університет на спеціальність «фінанси», який закінчив у 2007 році.- Чим займався після закінчення навчання? - Вирішив спробувати себе у сфері бізнесу. Займався підприємницькою діяльністю. Справи йшли непогано. Мав свій магазинчик. Торгував різними товарами. Підприємницька діяльність принесла мені вагомий життєвий досвід. Адже вона організовує, змушує приймати рішення, думати про перспективу. Потім одружився, переїхав у місто Рівне. Там працював менеджером в сегменті «промисловість для промисловості». Це був новий етап. За роки роботи у сфері бізнесу отримав чималий досвід у сфері функціонування реальної економіки.- Як давно ти почав цікавитися громадсько-політичним життям? - Я брав участь у двох революціях: помаранчевій та Революції гідності. На мою думку, у 2004 році теж була революція, хоча і специфічна і дуже мирна. Однак, всі українці тоді прагнули іншого життя, змін на краще. Те, що ці надії зазнали краху – інше питання. Але це не вбило в українців силу духу і боротьби. І у 2013 – 2014 році я, разом з побратимами з Ківерцівської «Свободи», брав участь у Революції гідності, їздив у Київ.- Що привело тебе на Майдан наприкінці 2013 року?- Те саме, що й в 2004 році – прагнення до змін та вболівання за долю України. Можливо, не все можна рубати під корінь, але рух до кращого має бути постійно. Якщо система, яка встановлена в Україні, несе загрозу існуванню нації, її потрібно демонтувати. Янукович і Партія регіонів при владі були системною загрозою для української незалежності. Їхнє перебування при владі загрожувало перетворенням України в колонію Москви.- Як потрапив на Донбас? - На жаль, дехто не може зрозуміти цього і досі, що в нас війна з Росією. Шифрують її під абревіатурами АТО чи ООС. А дехто ще в лютому 2014 року чітко збагнув: Росія розв’язала агресію проти України. Вже взимку 2014 року для багатьох було зрозуміло, що над Україною нависла пряма загроза російського вторгнення. Спочатку більшість не хотіла в це вірити, тішила себе ілюзіями про мир і меморандуми. Роки проросійської отруйної пропаганди не минули даремно. Країна не була готова до швидкої відсічі агресору. В такій ситуації доля України опинилася в руках свідомих громадян. Для себе я прийняв рішення: настав час зі зброєю в руках захищати свою країну від московських окупантів. Зразу почав шукати ідейних однодумців. Пішов у свободівський батальйон «Січ» з самого початку його створення. Потрапив на Схід під час першої ротації батальйону у серпні 2014 року. Спочатку в мене було бажання взагалі йти у лавах перших добровольчих підрозділів, які почали формувати ще у квітні 2014 року. Але саме цього місяця в мене народилася донька. Я не міг відразу залишити дружину.- Чи мав ти військовий досвід перед тим як потрапив на Схід?- Я назвав би це більше спортивним досвідом. Бо давно займався спортом, тимчасово перебував у лавах Державної служби охорони і брав участь у змаганнях. Одного разу навіть зайняв друге місце серед учасників підрозділу цивільної охорони Державної служби охорони на Всеукраїнських змаганнях. А наступного року здобув третє місце на загальних змаганнях Державної служби охорони. Звісно, це певний досвід. Але назвати його військовим я не можу.- Що можеш сказати про службу в батальйоні «Січ»? - Батальйон «Січ», створений «Свободою», унікальний тим, що величезна кількість його бійців були ідейно мотивовані. Ця внутрішня мотивованість не потребувала якихось зовнішніх чинників. Вона згуртовувала батальйон. Це робила нас дуже сильною і серйозною військовою силою, з якою були змушені рахуватися. Відзначу, що з початку створення батальйону «Свобода» повністю взяла на себе його фінансування та забезпечення всім необхідним. Зараз батальйон зменшено до роти. Вона підпорядковується поліції особливого призначення. Перші добровольчі підрозділи підпорядковували МВС. Добровольчих підрозділів у ЗСУ не було.Спочатку я був взводним. Потім – тимчасово виконуючим обов’язки і виконуючим обов’язки командира роти і нарешті очолив її. Навколо мене сформувалася група людей, які пройшли бойовий шлях від початку створення батальйону. І зараз ми продовжуємо служити Україні. Ми – ідейні люди, націоналісти. Якщо ми поставили якусь мету, то йдемо до неї. В мене є побратим з Рівного, який сказав: поки Крим не повернемо, я нікуди не піду.- На яких ділянках фронту доводилося воювати? - Перший бойовий досвід отримали у Пісках поблизу Донецького аеропорту. Перші наші бійці зайшли туди в грудні 2014 року. Але особисто я не воював на території аеропорту, а був у Пісках. Наш батальйон дуже рвався в аеропорт, однак нам заборонили туди заходити. Після Пісків брав участь у визволенні Мар’їнки у 2015 році. Тоді ми зачистили населений пункт від «сепарів». Потім була Авдіївка, яку ми повністю звільнили до травня 2015 року. Раніше це місто було поділене між українськими військовими та окупантами. Лінія фронту, по суті, прорізала місто і проходила через залізничну колію. Зараз сепаратисти вибиті з міста. Але зіткнення тривають.- Яка ситуація на фронті зараз?- Українські сили поступово звільняють свою землю. Йде повзучий наступ. Він звісно дуже повільний. Кожен метр української землі дається дорогою ціною. Також сформовані оборонні лінії. Тепер російські бойовики не зможуть так просто піти у наступ і прорвати її, як це було у 2014 році.- Тобто, певні зміни є? - Зміни є. Вони відбуваються силами ініціативних людей. Попри певний спротив, українська армія діє. і не лише пасивно обороняється. Вона крок за кроком визволяє українську землю. А роблять це ініціативні командири, солдати, які іноді жертвують своїм життям, але йдуть вперед і витісняють ворога. Одна з позицій у нас названа на честь командира розвідки 72-ої бригади з позивним «Орел», який загинув. Світ належить ініціативним людям. Перемогу здобувають ті, хто готовий до боротьби. Змін потрібно прагнути постійно. І не лише на словах, а на ділі. І в першу чергу треба почати з себе. Критично подивитися: що я зробив для України.- Перебуваючи на Сході, не забуваєш про малу батьківщину? - Мої батьки живуть у Сокиричах, брат і сестра – у Ківерцях. Я дуже часто буваю у них, коли не перебуваю на фронті. Ківерці для мене – рідне містечко. Шкода тільки, що маючи великий потенціал, воно його не використовує.- Чому, на твою думку, так відбувається? - Люди, які йдуть у владу, не зовсім розуміють, що таке влада. Яка це відповідальність і що потрібно робити, щоб принести максимальну користь громаді. До прикладу, зараз активно проходить децентралізація, створюються об’єднанні територіальні громади. Але не всі, хто прагне очолити ОТГ чи стати депутатом, усвідомлюють, що робити потім. Адже ефективність ОТГ, її розвиток залежить від якісного менеджменту.- Що потрібно для того, аби сучасна громада була успішною? Успішне ОТГ можна порівняти з успішним підприємством, де кожен на своєму місці. Де зрозумілий вектор розвитку, стратегічні цілі. Де вміють залучати кошти на проекти, які приносять користь громаді, а не просто проїдати кошти бюджету. Для того, щоб ОТГ була заможна, її потрібно грамотно рекламувати, приваблювати інвестора, створити умови для розвитку бізнесу. Ми живемо у ринковому світі конкуренції. І настав вже час ОТГ більше покладатися на власні сили і розум, а не чекати допомоги від держави. Тим більше, це стосується доволі крупних ОТГ, таких як Ківерцівська міська громада.Я не розумію людей, які балотуються на виборах не для того, щоб змінити життя людей на краще, а для того, аби потішити своє самолюбство. Мовляв, хочу бути депутатом, бо це престижно. Підрозділ «Січ» успішний не тому, що має хорошу назву. Він успішний тому, що об’єднує людей, які щиро хочуть робити його таким. Потрібно відкинути корисливі цілі чи внутрішні комплекси і відверто сказати: що я можу запропонувати громаді? Чи буду я корисний на посаді голови ОТГ або маючи депутатський мандат? Спілкувався Петро Герасименко

Луцьк унікальний не лише своїми історичними пам’ятками, а й специфічними межами, часто позбавленими здорового глузду. Регіональний консультант із юридичних питань у Волинській області «Асоціації міст України», професор СНУ імені Лесі Українки Валентин Малиновський розповів про формування території міста, поділився думками щодо можливостей її коригування та пояснив, чому приєднання до Луцька було б насправді вигідне мешканцям навколишніх сіл.- Якщо поглянути на карту Луцька, відразу впадає у вічі дивна конфігурація його меж. Чому місто має такі специфічні кордони? - У 70-80-ті роки двадцятого століття Луцьк динамічно розвивався і розширював свої межі. Активно будували нові заводи: КРЗ, підшипниковий, синтетичних шкір, виробів із пластмас, шовковий комбінат, завод «Іскра», взуттєва фабрика. На початку 80-х років до Луцька увійшло селище Вересневе. На території с. Гуща, яке ще раніше було включене до складу міста, було збудовано північно-східну промзону та 40 квартал. Тобто, як і будь-яке місто, Луцьк розширював свої межі за рахунок навколишніх сільських територій. Але процес збільшення площі міста був хаотичним. В ті часи фактично не існувало точних меж Луцька. Ніхто в ті часи особливо цим не переймався. А сьогодні, коли формуються ОТГ, це питання набуло актуальності. Адже, від територіальної належності підприємств, установ, організацій залежить сплата податків, а також інвестиційні можливості ОТГ. Вийшло так, що окремі землі сільських рад фактично входять у міську зону. До прикладу, одна частина вулиці Гордіюк належить до території Луцька, а інша – від «Глобуса» та заправки «Окко» до Прилуцької сільської ради Ківерцівського району. Така ж ситуація з вулицею Єршова, де село Прилуцьке вклинюється у місто, а поруч – вже землі Липинської сільради. Зокрема, частина проспекту Відродження у районі заправки WOG до обласної дитячої лікарні відноситься до Липинської сільради. Схожа ситуація і в районі вулиці Володимирської, де село Великий Омеляник Заборольської сільради врізається у міську територію. Звісно, все це створює чималі незручності для лучан і мешканців навколишніх сіл. Ускладнює ситуацію відсутність затвердженого нового Генерального плану Луцька.- Яким чином відбулося об’єднання Боратинської та Баївської сільрад в спільну громаду? Адже, судячи з карт, вони не мають спільних меж. - Ні, я детально переглянув картографічні матеріали, на яких видно, що Боратинська і Баївська сільські ради межують між собою.- То мікрорайон Вересневе є насправді анклавом міста?- Тут немає нічого дивного. Вересневе збудували на землях села Полонка як селище для працівників Гнідавського цукрового заводу. Тоді воно мало статус селища міського типу, що входило до складу Луцького району. У 1981 р. воно було приєднане до Луцька, при цьому не маючи з містом спільної межі. Якби спільного кордону не було, то Боратин не зміг би об’єднатися з Баєвим, бо це суперечило б Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад».- Коли сталося так, що Луцьк втратив окремі території, де зараз знаходяться великі підприємства? - Я не можу стверджувати на 100%, але, наскільки мені відомо, десь у 2004 році були внесені зміни до меж міста Луцьк. Як наслідок, частина міської території відійшла до суміжних сільських рад. З чим це пов’язано – не можу сказати. Для цього необхідно піднімати архівні матеріали і вивчати рішення міської ради, сільських рад, проаналізувати обґрунтування тих рішень. Чи все там було законно з юридичної точки зору? Чи не було порушення закону чи перевищення повноважень при ухваленні таких рішень? Хотілося б сподіватися, що у міській раді зараз предметно займаються цим питанням. Лучани теж запитують: як так сталося, що колишній завод «Іскра» (зараз Модерн-Експо), який був зареєстрований у Луцьку і повністю користується міською інфраструктурою, тепер не входить у межі міста?- Що має робити міська рада? - Керівництво Луцької міської ради могло би спробувати, якщо воно дійсно прагне вирішити це питання, звернутися до архівів. Юридична служба може попрацювати з тими рішеннями, які було прийняті раніше, в тому ж 2004 році. Хто їх приймав, чи та посадова особа чи певний орган мали на це повноваження? Наскільки ці рішення відповідали чинному законодавству? Якщо виявляться юридичні суперечності, тоді це питання можна вирішувати у двох напрямах. Або ж разом з відповідними сільрадами спробувати привести ті рішення у відповідність до закону, що зробити вкрай важко. Або ж вирішувати це питання у судовому порядку.- Чи були в Україні схожі прецеденти?- Я не чув про таке. Але у Луцька особлива ситуація. Місто має дуже обмежену площу – 42 кв км. Для порівняння, навіть Ковель має більшу площу. Місто Рівне має 63 кв. км, Тернопіль – 73 кв. км. Тому в них питання збільшення своєї площі не є таким болючим як в обласного центру Волині. У них є вільні території для будівництва мікрорайонів чи інвестиційних проектів.- Якими були б переваги від об’єднання з Луцьком для мешканців прилеглих сіл? - Якби навколишні села об’єдналися з Луцьком, то цих питань взагалі б не виникало. Методика формування спроможних територіальних громад, затверджена Кабміном, чітко передбачала утворення єдиної ОТГ у складі міста та навколишніх територій. Такий підхід є оптимальним в усіх аспектах: економічному, бюджетному, логістичному, інвестиційному, соціальному, кадровому і суттєво покращує життя сільських жителів. У такому варіанті села стають членами однієї Луцької об’єднаної громади, при цьому залишаючись сільськими населеними пунктами. Але для сільських жителів відкривається можливість доступу до міської інфраструктури на рівні з міськими жителями: школи, лікарні, дитсадки, позашкільні заклади, транспорт, соціальне забезпечення. Територія ОТГ стає цілісною логістичною системою, що дає можливість оптимально забезпечити усі населені пункти громади необхідним транспортним сполученням. Не виникало б непорозумінь щодо сплати податків з великих підприємств, які фактично перебувають у місті. Маючи величезний бюджет, можна було б суттєво «підтягнути» віддалені сільські населені пункти. Також вдалося б уникнути спірних питань: утилізації побутових відходів, каналізаційних систем, очисних споруд тощо.І ще одне: якби утворилася велика Луцька міська ОТГ, то вдалося би суттєво зекономити на управлінському апараті. Бо кількість посадових осіб місцевого самоврядування суттєво не відрізнялася би від нинішнього штатного розпису Луцької міської ради. Не збільшилася б і кількість депутатів. А тепер, після створення біля Луцька семи окремих сільських ОТГ, у кожній із них буде окремий управлінський апарат у межах від 30 до 50 чиновників. А це суттєве навантаження на бюджети ОТГ. Крім того, в кожній із них буде діяти депутатський корпус.- Чого варто чекати в майбутньому внаслідок відмови сіл приєднуватися до міста? - Так як навколишні села не об’єдналися з Луцьком, тепер кожен буде рахувати кожну копійку надходжень до місцевих бюджетів. Це стосується і Луцька. Всім відомо, що велика кількість дітей з прилеглих до міста сіл навчається у школах чи відвідує дитсадки Луцька та позашкільні заклади. Багато селян користується послугами медичних закладів міста. А пільгові категорії населення часто їздять безкоштовним міським комунальним транспортом. Із заяв керівників міста можна зрозуміти, що такий стан може змінитися. На часі – запровадження картки лучанина, яка має впорядкувати цей процес.Але я маю надію, що незабаром Прилуцька сільська рада все ж прийме позитивне рішення щодо приєднання до Луцька - і це стане добрим прикладом для інших!Спілкувався Петро Герасименко

Совість наших можновладців знецінюється навіть швидше, ніж зростають ціни і девальвує гривня. Не так давно, у вересні 2017 року, прем’єр Володимир Гройсман годував українців солодкими обіцянками про зниження ціни на газ для населення в 2020 році. Акурат після виборів 2019. "До 2020 року ми повністю забезпечимо Україну власним газом. Не доведеться закуповувати газ за валюту», - без будь-яких докорів совісті і навіть не червоніючи сипав обіцянками Гройсман. «Ціна на газ для населення буде знижена, це я вам обіцяю», - запевняв прем'єр під час зустрічі з людьми.Пройшло трохи більше року - і українці вкотре відчули справжню ціну словам прем'єра.З 1 листопада українці будуть платити за газ не менше, а ще на 23% більше (8550 гривень за тисячу кубометрів). При цьому, нас готують не до славнозвісного зниження ціни, а до підвищення ще на 40 %. Володимир Гройсман дуже швидко забув про свої обіцянки. Тепер представники влади граються в «крайніх». Порошенко киває на Гройсмана, той на МВФ чи ще на когось. В уряді чомусь прийнято говорити, що МВФ вимагає підвищити ціну на газ для українців. Хоча, насправді, про це існує домовленість двох сторін. Тобто, це не одностороння вимога МВФ, а взаємна домовленість і зобов'язання, укладене за участі діючої влади. Відчуваєте різницю?Після підвищення ціни на газ для населення Гройсман знову заспокоює, що підвищувати ціну більше не будуть. Не будуть «в цьому році і цьому сезоні». Таке хитре фарисейське формулювання наштовхує на кілька питань. А тут ще паралельно в ЗМІ  тиражується інформація, що «МВФ вимагає» підвищити ціну ще на 40 %. Хоча насправді виходить, що мова йде про досягнуту домовленість, яку українська влада добровільно взяла на себе і готується виконувати. Вона б і виконала її, але на носі вибори. А народ може не вірно зрозуміти «турботу» Кабміну про його добробут. Та і всі слізні заяви Гройсмана-Порошенка  – це просто намагання відхреститися від публічного негативу за ці рішення. Виглядає жалюгідно.Але далі – більше. Сумновідомий міністр соціальної політики Рева вже оголосив, що треба готуватися до підвищення тарифів на «комуналку» з 1 грудня на 16 %. Зрозуміло, що вслід за газом і комуналкою ціни зростуть на значну кількість товарів та послуг.І тут виникає нова проблема. Зарплати, пенсії й інші соціальні виплати стоять на місці. Гривня девальвує, в Бюджеті на 2019 рік третина витрат піде на те, щоб роздавати борги, а доходи уряд в повному обсязі не виконує. Навіть субсидії, які є черговою схемою для наповнення кишень олігархів під виглядом допомоги населенню, і ті скорочуються. Людям стає все складніше їх оформити.Схоже, уряд Порошенка-Гройсмана вирішив, що треба витиснути з України якомога більше українців, Бо з такими тарифами і рівнем зарплат не кожен зможе вижити. Власне це єдина річ, з якою влада сьогодні успішно справляється. Анатолій Вітів, голова Волинської «Свободи», депутат Волинської облради

Голова фракції ВО «Свобода» у Луцькій міськраді Микола Федік – один з депутатів, які звикли мислити стратегічно. У інтерв’ю обранець громади розповів як залучити інвесторів до міста, поділився думками стосовно перспектив розвитку Луцька та розширення його меж і закликав депутатів об’єднати зусилля задля майбутнього міста.- 21 вересня у Луцьку відбувся інвестиційний бізнес-форум «Волинь-Інвест 2018». Які ваші враження від цього заходу?- Схожі заходи, безумовно, потрібні для Волині та міста Луцьк. Без залучення інвесторів годі сподіватися на економічний розвиток краю. Але бізнес-форум, проведений у вересні, не став подією, яка привела інвестиції у Волинь. Я навіть не впевнений, чи витрати на його проведення зможуть окупитися.- Чому бізнес не хоче вкладати у Луцьк?- Я чудово розумію інвесторів. Для реалізації масштабних проектів, здатних дати суттєвий поштовх розвитку економіки, потрібна відповідна територія і комплексний підхід. А що може запропонувати їм Луцьк, в якого взагалі немає вільної території? Якби місто успішно завершило процес об’єднання з прилеглими селами, ми б знали, що запропонувати інвестору. Тоді можна виділити кілька гектарів землі з комунікаціями для будівництва підприємств чи індустріального парку. Створяться нові робочі місця, зросте бюджет міста, покращиться добробут мешканців не лише Луцька, а й прилеглих сіл. Наразі ж запрошувати великого інвестора у Луцьк немає куди. Бо площа Луцька – найменша серед великих міст України і становить всього 42 квадратних кілометрів. Тоді як площа Рівного – 63, Тернополя – 72, а Івано-Франківська – взагалі 83 квадратних км.- А що, крім території, не вистачає для того, щоб інвестори зацікавилися Луцьком?- Політики максимального сприяння. У Луцьку має бути супровід інвестора від самого початку до завершення інвестиційного проекту. Діяти відповідний виконавчий підрозділ, який займається тим, що вирішує усі питання, пов’язані з інвестування у місто. Такі поняття як «схеми», «свої люди», «корупція» мають зникнути з лексикону. Коли інвестор бачить, що його чекають, допомагають і не чинять жодних перешкод, він точно буде працювати в місті.- У Луцьку та на його околицях вже працює кілька потужних підприємств. Однак, частина з них має не луцьку прописку, хоча і розташовані переважно у межах міста. Що з цим робити?- Так, дійсно, такі підприємства як «Модерн Експо», Гнідавський цукровий завод, «Луцьк-фудз», як виявилося, сплачують податки у прилеглі села. Хоча фактично, перебувають у межах міста, а ще донедавна взагалі були Луцьком. При цьому Гнідавський цукровий завод зареєстрований у Луцьку по вулиці Ранкова,1. «Луцьк-Фудз» розташований за адресою вулиця Ковельська, 150. А «Модерн-Експо» раніше мав прописку вулиця Рівненська, 78. Як і коли Луцьк втратив ці підприємства – треба вивчати. Зараз мені важко сказати, коли і через які дії ці великі підприємства зникли з мапи Луцька. Одне я знаю точно: місто Луцьк, прилеглі громади та підприємства мають знайти порозуміння між собою. Тому що через відсутність такого порозуміння ми, наприклад, маємо ситуацію коли у Боратинської громади, яка має велике перевиконання бюджету, держава забирає 25 млн грн реверсної дотації. У результаті ті гроші не отримає ні Боратинська громада, ні місто Луцьк. А всі ці кошти могли б піти на розвиток інфраструктури, якою користуємось спільно. Це один із прикладів негативних наслідків відсутності такої співпраці.- Чому взагалі, на вашу думку, виникла така проблема?- Справа у тому, що межі Луцька формувалися не за логікою речей чи здорового глузду, а за цілковито незрозумілими принципами. Через такі безглузді підходи умовний кордон між містом і прилеглими селами проведений цілковито довільно і не враховує ні особливостей рельєфу, ні справжніх меж населених пунктів, ні важливих транспортних артерій. На жаль, міська влада раніше абсолютно не звертала увагу на цю проблему.- Луцьк ще має шанси збільшити свою територію?- Зараз можна констатувати простий факт: місто Луцьк провалило створення Луцької міської територіальної громади у складі прилеглих населених пунктів. Спочатку утворилися Боратинська, Заборолівська, Жидичинська та Княгининівська ОТГ. 23 грудня пройдуть вибори у Підгайцівську, Гіркополонківську та Липинську ОТГ. Незважаючи на підписаний договір про співпрацю з Прилуцьким, є проблеми в його реалізації. Сподіваюся, вони будуть вирішені. Для нас це принципове питання.- Який вихід з ситуації?- Якщо виконавча влада неспроможна вести ефективно переговорний процес, знайти точки дотику з селами, пояснити, чому об’єднання вигідне не лише Луцьку, а й селам, варто змінити формат переговорів. Для нас це стратегічне питання. Тут не має бути поділу на владу чи опозицію. Настав час міській раді і депутатам взяти ініціативу у свої руки. Можливо, доцільно створити робочу групу, яку рада наділить повноваженнями щодо ведення переговорів як з окремими селами, так і з об’єднаними громадами. До її складу можна включити представників від кожної фракції плюс делегатів від виконавчої влади. Формат діяльності такого органу може бути предметом обговорення. Головне – отримати позитивний результат.- Чи реально, що за нинішніх умов депутати об’єднаються для вирішення стратегічних цілей розвитку міста?- У міській раді вже були голосування, яке об’єднало усіх депутатів, незалежно від поділу на фракції. Це розуміння того, що Старе місто має стати перлиною і окрасою Луцька та приваблювати туристів, а значить і інвесторів. Саме тоді, коли ухвалювали рішення про розрив договору з Волинською облспожиспілкою, у міській раді були однодумці, які на перше місце поставили інтереси міста. І це не зважаючи на політичну кризу, яка у той час особливо загострилася у місті. Я чекаю від колег такої ж солідарності і єдності думок у питанні збільшення території Луцька. Інакше, програє все місто.Спілкувався Петро Герасименко  

Кажуть, що художниками народжуються, але стають ними не всі. Більшість  малює ще з дитинства, але людині потрібен певний поштовх, щоб обрати свій шлях. І той, хто взявся за пензель, відчув запах фарби, рідко з цього шляху звертає. Не звертає з творчого шляху вже більше двох десятків років і відомий володимирський художник Ігор Мацюк. Творче і раціональне переплелися у цій людині в єдине ціле, виховавши в ньому не просто людину, а українця за духом та мисленням.  Як депутат кількох скликань Володимир-Волинської міської ради він не боїться відкрито висловлювати своє обурення на сесіях з приводу різних ситуацій в міста та країні.  Тож про те, де Ігор Мацюк бачить мурали у місті, про реконструкцію центральної площі, і розмовляємо.   - Звернула увагу на нещодавно розміщену Вами у Фейсбуці статтю про мурали в Луцьку. Скажіть, Ви бачите на якомусь з будинків Володимира-Волинського таку сучасну річ як мурал?- Останнім часом такі речі як мурали стали модними. Це віяння Європи, яке у багатьох випадках підтасовується під українську національну тематику. Іде творча інтерпретація тризуба, прапора, таких атрибутів як калина плюс є багато робіт пов’язаних з відомими людьми, як до прикладу, Кузьма.Мурали – це цікавий вид мистецтва, яке захоплює, створює цікаву картинку в межах вуличного масштабу.Єдине, що я бачив у Володимирі, це малюнок на стіні, як повертати на вулицю Драгоманова. Це був непоганий початок, та на цьому все й затихло. Чому немає? Чесно, я навіть не цікавився цим. Можливо, потрібно багато дозволів, можливо, ніхто не хоче робити, оскільки це клопітка, з технічної точки зору, робота.  Хоча у Володимирі є місця, де можна було б зробити креативні мурали. Це наприклад, стіна на будинку по вулиці Данила Галицького, 9, навпроти міської ради, по вулиці Ковельській є теж глухі стіни, цікавий є будинок за санепідемстанцією, який стоїть на горбку і має глуху стіну. Мурали були б ще однією родзинкою для туристів тим більше, що їх можна було б пов’язати з нашою князівською історію.- Зараз іде голосування за проекти громадського бюджету. Як вважаєте, чому жителі міста пасивно голосують за митецькі та культурні проекти?- Щодо проектів громадського бюджету, то я не кажу, що згідний з усіма, але з чогось треба починати. У кожному проекті є своя родзинка, яку можна розвивати. Наприклад, реконструювати центральну площу, від якої аж смердить совком. На жаль, немає у Володимирі історичної аури і відповідності історичному та культурному центру. У нас місто хрущовок з вкрапленням архітектури певних століть.Чому люди пасивні? По-перше, так виховані. По-друге, місто, де всі ніби не бідно живуть і ніхто ніде не працює, є містом унікальним. Це, певно, загадка для кожного жителя Європи.  Немає роботи, нічого не працює, але ніхто не ходить обідраним. Знайомі, які приїжджають до нас з-закордону, кажуть, що у Володимирі в очі кидається те, що це місто бусів та джипів. Бусами люди зароблять, а джипи – це вже коли дурні гроші немає де подіти.Голосувати за проекти потрібно, аби потім не кричати, що хтось не дав.Якщо брати в масштабах держави, то культура у нас завжди фінансувалася за залишковим принципом. Ти можеш помалювати, потанцювати, поспівати за мінімальну зарплату. Це смішно, бо таке байдуже ставлення до культури дає відбиток на ціле покоління. Загалом, ставлення суспільства до естетики, мистецтва і навіть свого добробуту - наплювательське.- Таке ставлення можна якось змінити?- Змінити? Швидше природа зробить свій відбір. Людині кажеш зробити, а вона проявляє «хатаскрайню» позицію. Є декілька активних людей, які щось хочуть зробити, та їх сприймають як диваків або дурнів. З таким підходом активність вичахає, опускаються руки.- Мабуть, саме тому багато молоді не хоче брати активну участь в громадському житті?- Багато молоді просто розчаровані у тому, що у нас відбувається в державі. Держава ніби є, але в ній ні закони, ні Конституція не працюють. Хто що хоче те і робить, треба когось показово зловити - зловили. І у молоді просто опускаються руки. Візьмемо до прикладу лікаря чи вчителя, в освіту яких держава вклала гроші. Ось цей молодий спеціаліст приходить на роботу і скільки отримує? Та стільки ж, як і той, що ніде не вчився. Більше того, той хто отримав робітничу професію, може заробити в кілька разів більше. Так, що ж це за лікар чи вчитель, який буде отримувати 3 тисячі гривень. Він рік-два потерпить, і поїде до Польщі, де працюватиме на бруднішій роботі, але матиме достойну зарплату. А у нас працюєш тільки на одні комунальні послуги та щоб кінці з кінцями звести.Що є у нас в місті? Аптеки та секонд-хенди. Що цікаво, якщо є аптека, то біля неї знову відкривається аптека. Враження, що всі хворі. Мене здивувало, що триповерхова будівля в центрі міста, де, здавалося б, мали бути офіси, віддана під секонди. Це говорить про  матеріальний добробут українців, жителів цього міста, про його інтереси, можливості. Таким чином, можна спрогнозувати його найближче майбутнє. Людині, яка виросла в такому середовищі, не до прекрасного, не до виставок картин.- До речі, дуже мало людей ходить на мистецькі акції, в тому числі на відкриття виставок картин? - Люди не ходили і ходити не будуть. Є категорія, яка зацікавлена і буде ходити. Наш глядач, спостерігач і цінитель мистецтва хоче менше, але якісного продукту. А у нас об’єднання художників фактично стало філіалом відділу культури. А це державна структура, яка має план роботи. І що виходить? Щорічно кількість виставок збільшується. Запитується, а для чого у Володимирі стільки виставок? Не треба нам стільки виставок і тих планів – продукт має бути якісним.Що таке виставка? Це відібрані роботи за певний період творчості, там має бути тематика, авторство. Я можу робити виставку, коли щось накопичив, маю що показати. А у нас так: виставка до дня весни, маєш роботу – давай, а яку – та яку-небудь. Зібрали 30 робіт і ні, ще дві давай, бо там ще кусок стіни вільної. Галочка є.Найбільше мене в цьому плані дратує те, що у нас діти, особливо студенти, вже художники і виставляють свої студентські роботи. Почекайте, та дитина ще нічому не навчилася.  Що ж ти показуєш людям? Як не треба робити.  На жаль, у нас кожен, хто взяв пензля в руки, вже художник. Це ж те саме, що вважати водієм того, хто не їздив, але посидів за кермом автомобіля.  Ось таке первісно-общинне ставлення до мистецтва вкоренилося у нашу підсвідомість.І таким  чином народ звикає до низькопробного дешевого продукту. Крім цього, є проста істина: чим більше всього, тим воно обезцінюється. - У розмові Ви вже зачіпали тему реконструкції площі міста. Пригадуєте, як на початку року були представлені проекти можливої її реконструкції, але нині справа затихла. Можливо, як член художньої ради, проллєте світло на те, чи буде цей проект рухатися і власне, який Вам проект найбільше сподобався?- Ніяк воно рухатися не буде. Скажу по собі – я участі не брав, і не тому, що лінивий чи не маю часу. Років 10-15 тому я був активний в цьому плані і багато чого пропонував. Та всі мої пропозиції не проходили. Мене гарно хвалили, але коли доходило до реалізації і обговорення суми коштів, то все затихало.Найбільше мені сподобався проект Сергія Нечипорука. І я так зрозумів, що його проект набрав найбільше схвальних відгуків. Але потім тихенько цю тему злили і замовкли. Тож я не розумію, навіщо «напрягатися», коли завідомо знаєш, що з цього нічого не вийде.У мене враження, що в місті хтось є колекціонером ідей. Поки ставлення влади до людей мистецтва у цьому місті не зміниться, доти нас не будуть вважати трошки елітою, я не збираюся тут працювати. Тут немає з ким говорити. Посміються, пообговорюють, потім дійдуть, що це дорого чи не на часі, чи кінець року, чи немає грошей, бо початок року.- Але ж Ви прекрасно, як депутат міськради, знаєте, що у міста зараз є гроші?- Так, звичайно, у міста є гроші і цього хіба сліпий не бачить. Я не кажу, що хтось їх краде, вони йдуть на різні потреби.  Але у мене враження, що тему збереження історичної спадщини та культури  просто терплять.Погляньте на музей. Це символ культури міста, а лячно глянути на ці облуплені стіни. Нарешті крига скресла і в цьому році почали робити сходи. Знову виникли якісь проблеми – сходи не відповідають проекту. Ну, чому так? І це ж не тільки справа з музеєм. Сучасним композитом обшили ринок. Для простого обивателя воно ж гарно, прекрасно. Давайте, ще Успенський собор теж пінопластом чи композитом обліпимо. Для чого ж зберігається ця історична спадщина. Людство не дурне, у нормальних, цивілізованих країнах навіть шматок бруківки бережуть, як зіницю ока.Є ще одне питання – центральні вулиці міста. Нам страшенно повезло, що ми хірургічним методом позбулися комуністичних назв. Але давайте рухатися далі і на вулиці Бандери чи О.Хохол встановити інформаційно-меморіальні дошки. Щоб люди знали, хто були ті особистості, чиїм іменем названо вулицю. До речі, коли встановлювали інформаційні щити біля історичних об’єктів, то запитували моє бачення. Я і запропонував на кожному будинку, на місці якого колись були цікаві об’єкти, вчепити інформаційні дошки з фото того, що було на їх місці раніше. У цьому плані мені подобається Рівне. Там встановлені такі простенькі дошки на усіх центральних вулицях.На жаль, цього всього ніхто не слухає, можливо, вибори щось змінять, хтось прозріє. Я розумію так: зміна влади – це не зміна прізвищ, це зміна політичної еліти. Але у нас держава теж цікава. Коли народ доводять до краху, відбувається революція, яка проходить в межах Києва. Переобирають президента, прем’єра, Верховну Раду. А що потім робиться? Чекають рік чи два, щоб призначити вибори до місцевих рад, і за цей час «місцева еліта»  перефарбовується під тих хлопців, що прийшли до влади в Києві.- Ви активний учасник пленеру художників у Володимирі-Волинському. Як оцінюєте їхній рівень та потрібність?- Пленер у нашому місті заснував художник Анатолій Костюк, потім ми приєдналися, створили об’єднання художників. Щороку на пленер приїздить 15-20 художників з різних куточків України, з Німеччини, Болгарії, Польщі, Білорусії, від наймаститіших до ніяких. Але приїздять, показують себе, хтось зростає. Якщо 20 чоловік приїхало - по дві роботи з кожного лишають місту, це щороку 40 робіт. З тих 40 можна 5 достойних відібрати і відкласти на баланс. Множимо 5 робіт кожного року на 20 років – це сто картин. А це вже музей сучасного мистецтва. Питається, де ж ті роботи? Їх ніхто ж не вкрав, їх просто порозвішували і так далі. А можна ж з толком систематизувати і зробити ще один культурний заклад.- До речі, ще про один культурний заклад. Пам’ятаєте, була мова про перенесення у так звану «червону школу» художньої школи. Як справа з цим?- Ідея хороша. Та я реаліст і займав пасивну позицію з тієї причини, що нашій художній школі у тому приміщенні, де вона є, хоч і тіснувато, але  вона тепла і комфортна. Червона школа була б набагато кращою, адже це 8 просторих класів. Це пам’ятка архітектури. Треба мільйони, щоб реанімувати це приміщення, зробивши ефективну систему опалення і згодом за це опалення платити. Ми це потягнемо? Якщо завтра з міста забрати військову частину, то ми будемо жевріти.Але пригадую, що в цьому приміщенні і міську раду мали робити, і мер казав, що Ковальчуку віддадуть. Та мені здається, що це такий парад ідей. Пройде півроку і ще щось запропонують.  За кілька років приїде експерт з Луцька, скаже, що приміщення не піддається ні ремонту, ні реставрації. Потім знайдеться місцевий «фірташ». і буде мати земельну ділянку в центрі міста. Ну зроблять ще готель для якогось бюджетоутворюючого підприємства чи сучасну хрущовку поставлять. Мені чогось здається, що так буде, бо, з одного боку, пам’ятка архітектури місцевого значення, а з іншого - приваблива земельна ділянка в центрі міста.

З 1 жовтня 2017 року набув чинності закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації», який запровадив мовні квоти на телебаченні.До 13 жовтня 2018 року ще діє перехідний період: передачі власного виробництва, а також національний аудіовізуальний продукт будуть зараховуватися до частки передач, виконаних державною мовою, незалежно від фактичної мови цих передач. Озвучуватися або дублюватися українською мовою в межах квот мають фільми і передачі, які не є національним аудіовізуальним продуктом.Повноцінно норми закону запрацюють із 13 жовтня 2018 року. Йдеться про 75% державної мови для загальнонаціональних і регіональних телеканалів, 60% – для місцевих, а також 75% державної мови для програм новин на ТБ. За невиконання мовних квот для мовників передбачений штраф у розмірі 5% загальної суми ліцензійного збору.Про те чи допоможуть квоти українцям в інформаційній війні кореспондент «ВолиньUA» запитала у Заслуженого діяча мистецтв України Сергія Шишкіна.Музикант вважає, що квоти на українську мову в ефірі радіо та телебачення потрібно було запроваджувати ще раніше, тож вітає цей крок.- Це однозначно потрібно робити, бо якщо цього не робити, то шанси для консолідації нації будуть незначними. Це потрібно було зробити, щоб ця нація і далі жила в державі, яка називається Україна. Якщо цього не зробити, то можна жити в державі, але вже з іншою назвою.  Якби не спекулювали на демократії, які б підміни понять не робили – квоти потрібно було ввести. Я це навіть по своєму рідному містечку бачу. Не так давно, гуляючи навколо хати, а тут неподалік є кафе, краєм вуха злапав, що місцевий лабух почав між піснями оголошувати російською мовою. У нас, що тут усі такі російськогаварящіє? Це ж наскільки вже промили мізки – якщо кабак, то подача от така.Разом з тим композитор не заперечує права меншин на спілкування їх рідною мовою, але підкреслює, що публічний простір має бути українським.- Не потрібно себе знищувати заради меншин. Ми свідомо маємо переорієнтувати публічний простір, бо хочеш чи не хочеш нас накривають ефіри. Така демократія по відношенні до чужого продукту є самознищенням. Це питання державної безпеки. Ніхто за нас не подбає – маємо робити це самі, всупереч тому, щоб про нас не говорили поляки, угорці чи інші сусіди.ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рада схвалила звернення до РНБО про застосування санкцій до “112 Україна” і NewsOne

Про стрілянину в Ботанічному заказнику «Воротнів», про припинення незаконної вирубки дерев, про боротьбу з контрабандою лісу та нелегальними бурштинокопачами - в ексклюзивному інтерв’ю з виконувачем обов’язків керівника Державного агентства лісових ресурсів, депутатом Волинської обласної ради Володимиром Бондарем.Про це повідомляє  Волинь24.Дивіться прямий ефір цієї п’ятниці о 17:35 год. на телеканалі «Нова Волинь» та у неділю о 19:30 год.Протилежний Погляд LIVE - поглянь на події з протилежного боку!ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фракція ВО «Свобода» у Волинській облраді вимагає від правоохоронців розібратися із шабашем у заказнику «Воротнів»

8-9 вересня Луцьк святкував день міста. Попри майже тисячолітню історію, перспективи розвитку обласного центру Волині сьогодні виглядають досить туманно. Чи буде місто динамічно розвиватися, чи поступово перетвориться у малопомітне провінційне містечко, значною мірою залежить від того як Луцьк скористається плодами децентралізації. Про те, чого варто очікувати місту, у розмові з регіональним консультантом з юридичних питань у Волинській області «Асоціації міст України», професором СНУ імені Лесі Українки Валентином Малиновським.- Нещодавно Луцьк відсвяткував день міста. Що сьогодні найбільше заважає розвиватися обласному центру Волині? - Одна з основних перешкод для розвитку міста сьогодні – це гострий дефіцит території. Майже всі сільські ради навколо Луцька об’єдналися у територіальні громади. Створено Боратинську, Заборольську, Жидичинську та Княгининівську громади, які вже функціонують. Також подано документи на проведення виборів у ще трьох громадах навколо міста: Липинська, Підгайцівська та Гіркополонківська ОТГ. Фактично для розширення меж міста залишається потенційно лише Прилуцька сільська рада. Інших варіантів вже не існує.- Наскільки гострим є дефіцит площі міста? - Луцьк має найменшу площу серед обласних центрів, не враховуючи Ужгороду. Площа Луцька всього 42 км2. Тоді як Ковель має площу 52 км2, Рівне – 63, Тернопіль – 73, Івано-Франківськ – 80, Чернівці – 153 км2.Я нещодавно порівнював розвиток Луцька і схожого за кількістю населення міста Жешув (Польща). Там проживає 194 тисячі населення, а площа міста 120 км квадратних. А в перспективі вона має ще більше вирости. Місто розвивається. Будуються проспекти, транспортні розв’язки, нові дороги, житлові масиві, бізнес-центри. Тобто відчувається ритм життя міста. А Луцьк не те що не може привести серйозного інвестора. Про нього взагалі мова не йде. Бо якщо прийде такий інвестор, він скаже – дайте мені кілька десятків гектарів для будівництва заводу. А в нас немає вільної землі. У Луцьку навіть будинки споруджуються в місцях, де вони не мали б будуватися. Або це зелені зони, або території руїн чи занедбаних промислових складів. Ми не можемо дозволити собі збудувати нові квартали. Луцьк як регіональний центр дуже програє іншим містам. Якщо до Луцька не приєднається Прилуцька сільська рада, то це буде катастрофа.- Але з Прилуцьким не все так просто…- Спочатку процес почався доволі активно. І сільська рада Прилуцького приймала позитивні рішення тричі щодо об’єднання з містом. Але сільський голова накладав вето і процес зупинився. Виникла патова ситуація.- Чому виникли такі труднощі?- Тут є два моменти. Перший – принцип добровільності об’єднання громад. З одного боку, звучить ніби добре. Демократія та інші речі. Але дуже часто за панування такого принципу втрачається економічний сенс та здоровий глузд. А переважають особисті амбіції окремих голів. Насправді, об’єднання з великим містом, обласним центром, вигідне для сіл. Тому що це доступ до міської інфраструктури, дитсадків та шкіл, медичних закладів, єдиної системи транспорту. Інша причина – політичний фактор. Наприклад, вето сільського голови Прилуцького на об’єднання з Луцьком є суто політичним.- Чи можливі якісь зрушення у напрямку об’єднання з Прилуцьким?- Невідомо, яку політику буде проводити далі сільський голова. З одного боку, він каже, що не бачить село в іншій конфігурації. Але коли відбудеться об’єднання – сказати неможливо. Це може затягнутися до останньої неділі жовтня 2020 року, коли пройдуть місцеві вибори. Але 2020 рік – крайній термін. Не може бути так, що до того часу більша частина буде об’єднана в ОТГ, а хтось буде поза ними. Доведеться приймати рішення на центральному рівні щодо приєднання сільських рад, які не визначилися, до складу вже діючих ОТГ. Але хотів би вірити, що сільський голова прислухається до позиції своєї громади і більшості депутатів.- Чи не здається вам, що реформа децентралізації виявилася дискримінаційною стосовно великих міст? Адже проблема небажання прилеглих до великих міст сіл приєднуватися до міста стосується не лише Луцька.- Я ще у липні 2015 року звернув увагу на цю проблему. Під час прес-конференції пропонував керівництву області та очільникам великих міст зібратися і виробити якусь концепцію дій. Оскільки було очевидно, що об’єднання сіл з містами обласного значення буде дуже проблемним. Але міські голови не відразу усвідомили важливість цього питання. На першому етапі міста обласного значення отримали додаткові кошти від акцизу. Це були серйозні гроші. Однак, отримавши їх, міські голови не почали мислити стратегічно, а сконцентрувалися суто на місті. Вони вважали тоді, що села – це зайве навантаження на бюджет. І відповідно був втрачений момент. А після цього сільські голови вирішили створювати ОТГ самостійно.- Чи є розроблені механізми виходу окремих сіл зі складу ОТГ і приєднання їх до міста?- Громада може вийти з складу ОТГ лише за результатами місцевого референдуму. Але зараз не існує відповідної законодавчої бази. Тому говорити про це рано.- З яких джерел новостворені громади під Луцьком наповнюватимуть свої бюджети? - Коли створилася ОТГ у Боратині, то 60% податку з доходів фізичних осіб, які працюють на заводі «Кромберг енд Шуберт», потрапило до бюджету Боратинської ОТГ. Це колосальні кошти. Крім того, на території ОТГ виявилися заправки та ціла низка дрібніших підприємств. Так само буде і з Підгайцівською ОТГ. Бо виявилося, що саме на її території, а не у Луцьку, знаходиться підприємство «Модерн Експо». Хоча підприємство користується комунікаціями міста. Ось вам ще одна причина, чому з містом не хочуть об’єднуватися. Бо бюджети ОТГ поблизу міста Луцька дуже потужні.- Як так склалося, що території, які з усіх сторін оточені містом або ж повністю підключені до міської інфраструктури, перебувають поза межами Луцька?- Межі Луцька постійно змінювалися. Свого часу завод «Іскра», сучасний «Модерн Експо», будувався на території Луцька. Але потім відбулася зміна меж міста. Я не знаю точно, коли це сталося. Міській владі варто було б підняти ці документи і вивчити законність передачі цих земель з складу Луцька. Бо виявилося так, що великі заводи, які фактично розташовані і працюють у місті, перебувають на території села. Відповідно і всі податкові надходження йтимуть у новостворені ОТГ. Якби міська влада проявила ініціативу і бажання, вона могла б, спираючись на архівні документи, спробувати скоригувати ці межі.- Можливо не всі ОТГ біля Луцька виявляться спроможними, і це стане підставою для приєднання їх до міста? - З громад, які утворилися під Луцьком, найпотужнішими фінансово будуть Боратинська, Підгайцівська. Доволі потужною мати бути Липинська громада. Жидичинська громада з реверсною дотацією. Економічно розвинутою є Княгининівська громада, яка за показниками Мінрегіону визнана найуспішнішою на Волині за підсумками 2017 року. Менш фінансово міцною буде Гіркополонківська ОТГ, а також Заборолівська ОТГ. На цьому фоні саме Прилуцька сільська рада є найменш фінансово спроможною.Наразі важко спрогнозувати, чи у громад виникнуть фінансові труднощі на етапі їх повноцінного функціонування, які змусять їх об’єднатися з містом. Адже частина з них мають чи матимуть дуже непоганий бюджет. Хіба що Луцьк змінить свою політику. Наприклад, вимагатиме від прилеглих громад перераховувати частину освітньої субвенції у місто, оскільки багато дітей з сіл навчається саме у Луцьку. Те ж саме стосується транспортного сполучення між містом та селами, правил курсування маршруток, оплати за проїзд, проведення комунікацій, в тому числі каналізації та іншої комунальної інфраструктури. Тоді, можливо мешканці прилеглих сіл скажуть: нам же стало гірше, виникли проблеми. І це стимулюватиме окремі села доєднуватися до міста. Але наскільки я знаю, у більшості прилуцьких сіл переважає небажання об’єднуватися з Луцьком.- Крім приєднання громад існують інші варіанти розвитку міст?- Можливо буде ухвалено закон про міські агломерації. Він передбачає об’єднання з містом навколишніх територій не в одну громаду, а на засадах єдиного економічного простору. Тоді виникне поняття співфінансування бюджетів, стратегія розвитку території.- Луцьк може втратити статус обласного центру? - Про це ще рано говорити. Але однозначно ми втрачаємо час. Бо якщо приймуть рішення об’єднувати області, то Луцьк на даному етапі програє конкуренцію Рівному.Спілкувався Петро Герасименко

Останній місяць літа видався доволі спекотним. Те саме можна сказати про події у Луцькій міськраді, де знову вирували емоції та було гаряче. Протистояння моралі та грошей, принципів і подвійних стандартів, підприємців та облспоживспілки визначали перебіг останньої сесії міської ради. Про все це – у інтерв’ю з головою фракції ВО «Свобода» Миколою Федіком. - Одне з найрезонансніших питань останньої сесії, яке викликало чимале збурення серед лучан – питання книгарні «Освіта». - Є певні речі, якими не можна торгувати. Існує комерція і необхідність наповнювати міський бюджет. Але культура, духовність, освіченість і символи – не те, що продається. Книгарня «Освіта» - це візитка міста, яка працює вже більше як півстоліття і поширює українську книгу. Вона пережила радянську владу, важкі 90-ті. І ось зараз, у 2018 році, під час війни з Росією та на фоні відродження української національної свідомості, з’являється проект рішення про продаж книгарні з аукціону. Це абсолютно неприпустимо. Влада мала б думати як популяризувати книгу, поширювати українське слово та сприяти освіченості населення. Бо освіченість населення – це розвиток держави і найкраща інвестиція у майбутнє. До речі, деякі ЗМІ почали писати про перенесення книгарні. Насправді мова йде про продаж приміщення книгарні.- Під час сесії лунали нарікання на чергове виділення коштів для КП «Луцькі ринки». Чи обгрунтовано депутати критикували роботу підприємства?- Діяльність КП «Луцькі ринки» потрібно контролювати. Але це підприємство перебуває на етапі, коли ще не може заробляти і приносити гроші в бюджет. Є юридичні нюанси, які треба вирішувати. Триває юридична війна з облспоживспілкою, яка грабувала міський бюджет не один рік. Зараз цю надбудову вдалося прибрати. Але Волинська облспоживспілка прагне заблокувати доступ КП «Луцькі ринки» до землі, яку міська рада передала комунальному підприємству в користування. Думаю, не даремно облспоживспілка воює з «Луцькими ринками». Хоча раніше заявляла, що комунальне підприємство не буде прибуткове. Але якщо воно не може бути прибутковим, то звідки такий спротив? Зараз очікувати на високі прибутки від «Луцьких ринків» не варто. Спочатку треба допомогти їм стати на ноги.- А як на таку проблемну ситуацію реагують підприємці? - На комісію законності міськради наприкінці серпня прийшли керівництво КП «Луцькі ринки» та представники підприємців, які хочуть працювати саме з комунальним підприємством. Але вони не можуть працювати, бо облспоживспілка всіляко заважає. Наша комісія прийняла рішення скерувати звернення в поліцію та Управління по боротьбі з економічною злочинністю Волинської області щодо перевірки законності реєстрації нерухомого майна Волинською облспоживспілкою на землях комунальної власності. Крім того, депутати під час сесії міської ради ухвалили звернення до Міністерства юстиції зі скаргами щодо дій та рішень приватних нотаріусів Луцького міського нотаріального округу.- На сесії також розглядалося питання продовження договору оренди для ринку «Шанс». Чому «Свобода» була проти його розірвання? - Наша принципова позиція – в першу чергу має заробляти місто. Але ми зіткнулися з подвійними стандартами. Кілька сесій тому розглядалося питання про продовження на 10 років договору оренди ринку «Привіз». Тоді я цікавився: чому влада не хоче передати цю ділянку в користування КП «Луцькі ринки»? Але більшість вирішила інакше. Цей ринок, до якого має відношення екс-лідер Партії регіонів Олександр Башкаленко, вирішили не забирати у комунальну власність. На сесії 29 серпня розглядалося аналогічне питання. Але цього разу вирішувалася доля ринку «Шанс». І в цьому випадку більшість чомусь виступила проти продовження договору оренди. Наша фракція не розуміє, чому влада використовує подвійні підходи. А то одному можна, а іншому – ні. Міська влада при вирішенні таких питань мала б керуватися єдиними правилами, а не політичними домовленостями. Не можна застосовувати методи вибірковості щодо підприємців, їх належності чи неналежності до певних кіл.- Як ви вважаєте, чи є прогрес у розвитку Луцька за останні півтора роки? - Місто Луцьк немає чіткого напрямку розвитку. Невідомо, що влада хоче бачити за півроку чи рік, яким сферам надано пріоритет. Ми чуємо багато гучних заяв, більшість з яких завершується нічим. Єдиний виняток, де хоча б частково проглядається концептуальне бачення розвитку – центральний парк міста. Останнім часом також почастішали нарікання підприємців на умови ведення бізнесу у Луцьку. Люди скаржаться на проблеми у спілкуванні з чиновниками міської ради. Це стосується підприємців різних рівнів – від продавців морозива і власників МАФів до серйозних інвесторів та великого бізнесу. Відбулося розбалансування роботи різних органів влади.- Де, на вашу думку, зарито корінь усіх цих проблем? - У Луцьку після смерті міського голови відсутній центр прийняття рішень, який потім несе за них повну відповідальність. Виконуючий обов’язки міського голови ніби відсторонився від ухвалення стратегічних питань. Здається, що Луцьком керують інопланетні сили. Тому у нас немає тих проривів, які є, наприклад, у містах, якими керують мери-свободівці. До прикладу, в Івано-Франківську місто відроджує локомотиворемонтний завод. У Хмельницькому створюють індустріальний парк. У Тернополі діє електронний квиток. Для розвитку потрібно думати масштабно і стратегічно, шукати можливості для залучення інвестицій, створення робочих місць. Без цього ніяке об’єднання з прилеглими селами не допоможе.- В Луцьку триває декомунізація. Один з її проявів – позбавлення Антона Бринського звання Почесного громадянина Луцька…- Про Бринського є багато досліджень істориків, які вказують на його антиукраїнську та злочинну діяльність. Антон Бринський був компартійним діячем та офіцером ГРУ, проводив активну боротьбу з ОУН та УПА, здійснював каральні операції проти мирного українського населення провокував загострення україно-польських стосунків. Така людина не може бути почесним громадянином міста. І не потрібно вказувати на правову відповідність. Є питання моралі і принципів. Людина, яка боролася проти України не має права займати місце в історії Луцька.Спілкувався Петро Герасименко