Про це пише Володимир Бірчак в Українському тижні.
З 16 лютого до 26 березня 1945 року відбувалась одна із найзапекліших битв на Тихому океані між військами Японської імперії та США за контроль над островом Іодзіма. Імперська армія Японії створила на острові широку мережу підземних фортифікаційних споруд та бункерів, що дозволило їм відбивати впродовж місяця атаки противника, який мав чисельну та технічну перевагу.
Хоча 26 березня битва за острів завершилась перемогою військ США, а японські війська були майже повністю знищеними (21 тис. – авт.), уцілілі сотні японських солдат все ще переховувались у підземних сховищах, і, не знаючи, про перемогу противника, продовжували чинити поодинокий опір. Двоє останніх захисників Іодзіми капітулювали лише 6 січня 1949 року, через 4 роки після завершення військової операції.
Приклади боротьби за свою ідею після Другої світової війни широко відомі й у Європі. Рухи опору, що створювались у центральній та східній Європі для боротьби з нацизмом, після війни продовжували цю боротьбу із комуністичним окупантом. У Польщі – це Армія Крайова, у країнах Прибалтики – Лісові брати. Однак найдовше тривав спротив представників українського визвольного руху – вояків Української повстанської армії та збройного підпілля Організації українських націоналістів.
Офіційною датою створення УПА є 14 жовтня 1942 року. Після 6 років боротьби за створення Української самостійної соборної держави у 1948-1949 роках керівництво УПА вирішило відмовитись вести військові дії великими відділами, такими як, чота (взвод – авт.) чи сотня (рота – авт.). Повстанці переходили до глибокого підпілля і боролися із ворогом у складі невеликих, добре маневрованих груп, – боївок.
5 березня 1950 року загинув Головний командир УПА – Роман Шухевич, а через чотири роки його наступник Василь Кук був заарештований радянською держбезпекою. Станом на 1954 рік переважна більшість провідників та рядових вояків загинули або були ув’язнені. Здавалося, що боротьба українського визвольного руху із комуністичним режимом завершилась. Та все-таки поодинокі групи українських націоналістів та підпільники-одинаки продовжували боротись ще й після 1954 року.
Останній бій УПА?
Яскравим прикладом такої безкомпромісної та самовідданої боротьби була боївка під керівництвом члена надрайонного проводу ОУН – Пасічного Петра «Чорного», «Івана». Група повстанців діяла у 1955-1960 роках на території Івано-Франківської та Тернопільської областей. До неї, окрім «Чорного», входили ще двоє підпільників – Пальчак Марія «Стефа» (дружина Пасічного) та Цетнарський Олег «Іван молодший».
Повстанці мали на озброєнні автоматичну гвинтівку та пістолети, а також друкарську машинку, яку використовували для передруку підпільної пропагандистської літератури. При передруку цієї літератури вони датували її більш пізнім періодом, ніж вона була видана, для створення враження масовості визвольного руху.
Водночас боївка зривала заходи радянської влади та проводила дії проти радянського активу в селах. Так, у червні 1959 року підпільники здійснили невдалу спробу ліквідації працівника КГБ – Підлубного Афанасія, а 12 жовтня цього ж року у тростянецькому лісі Бережанського району при збройній сутичці ними був вбитий оперуповноважений районного відділу КГБ – лейтенант Стороженко Віктор. Стороженко, працюючи у Бережанському райвідділі, власне й займався оперативним розшуком боївки «Петра». Того дня він мав заплановану зустріч із агентом, що мав передати йому інформацію про підпільників.
лейтенант КГБ Стороженко Віктор Олексійович
Після цього бою радянська спецслужба розпочала ще активніші пошуки підпільників. Завдяки агентурній інформації кільце поступово починало звужуватись. Взимку 1959-1960 років у селах, де ймовірно могли перебувати повстанці, розповсюджувались листівки із закликами до здачі останніх.
Тяжкою для них видалась весна 1960 року. Боячись облави, вже у березні місяці їм прийшлося вийти раніше із зимової криївки. Однак у лісі ще стояв сніг, що ускладнювало умови побуту підпільників та створювало всі можливості для їхньої розконспірації.
Боївку «Чорного» вистежили 14 квітня 1960 року біля хутору Лози Підгаєцького району Тернопільської області. Проти трьох повстанців було кинуто сили оперативної групи Управління КГБ у Тернопільській області та 12-го мотострілкового Римнікського загону внутрішньої охорони МВС СРСР, який, до слова, у 1956-1957 роках брав участь у придушенні Угорського повстання.
Повстанці прийняли бій. За певний час Пасічний та Цетнарський були тяжко поранені та застрілились, щоб не здатись живими в руки ворога. Марія Пальчак, теж будучи пораненою, здійснила невдалу спробу самогубства та була схоплена й ув’язнена. Втрати противника становили – двоє поранених.
Марія Пальчак була засуджена до відбуття покарання у тюрмі та виправно-трудових таборах терміном на 15 років. Вона відбула весь термін ув’язнення і вийшла на волю у 1975 році, дожила до проголошення української Незалежності та померла у 1997 році.
Пальчак Марія – «Стефа»
Описаний бій до недавнього часу вважався останнім збройним спротивом українських повстанців. Однак нововиявлені документи, зокрема з архіву СБУ, свідчать про те, що збройні сутички та діяльність українських підпільників мали місце і після 1960 року.
«Бродяга» із Холодного Яру та «бурякові робінгуди»
Так, 20 жовтня 1960 року у селі Словʼятин Тернопільської області співробітники КГБ виявили криївку та заарештували повстанця – Перегінця Михайла «Білого», «Романа», який раніше входив до боївки Петра Пасічного «Чорного».
Також у жовтні цього року спільними зусиллями комуністичної спецслужби Польської Народної Республіки та КГБ УРСР було зафіксовано перехід кордону в бік УРСР біля Перемишля групи підпільників закордонних частин ОУН. Для їх розшуку було заведено оперативно-розшукову справу «Рулон», однак ці заходи не дали очікуваних результатів.
У липні 1961 року співробітники Управління КГБ в Черкаській області ліквідували «особливо небезпечного державного злочинця» підпільника «Бродягу», який діяв на території Чигиринського та Смілянського районів. Для здійснення операції був залучений агентурний апарат із інших областей, а сама операція тривала близько тижня, при цьому оперативники КГБ прочісували лісовий масив під виглядом трасувальників лісу.
У березні 1962 року у селі Староміщина Тернопільської області був виявлений та заарештований підпільник ОУН – Осадчук Григорій. У 1951 році, коли більшість його друзів-повстанців було заарештовано чи вбито він пішов в глибоке підпілля. Розшук, допити родичів та знайомих не давали жодного результату. 10 років йому вдавалось успішно переховуватись. Однак, його тітка не витримала тиску та прийшла до Управління КГБ з повинною. Григорія заарештували та засудили до 10 років позбавлення волі, з яких він відсидів 8.
У 1962 році в Сколівському районі на Львівщині повстанець П. Корчинський «Стрийко», довший час перебуваючи в підпіллі, майже осліп та був важко хворим. Не бажаючи здаватись ворогу, він вийшов із лісу та зустрів свого знайомого – М. Лопотича. Останнього він попросив закопати його в могилу. Вони обидвоє пішли до лісу, де була викопана і застелена смерековим гіллям могила. «Стрийко» спустився в неї, ліг і застрелився.
Інший підпільник, Поголод Микола, повернувся у Бережанський район Тернопільської області восени 1963 року із Закарпаття, де перебував на нелегальному становищі. Він разом із своїм побратимом разом переховувались в с. Молохів цього ж району.
Двом підпільникам вдалось втілити в життя один свій авантюрний задум. У колгоспі села Августівка вони викрали грузовий автомобіль та близько двох тижнів возили на ньому буряк із колгоспних полів і роздавали людям. Авантюра полягала ще й в тому, що їм вдавалося заправляти автомобіль за колгоспних рахунок, постійно міняючи заправні станції.
У листопаді 1963 року підпільники планували перейти до Карпат, однак 5 листопада були виявлені відділом КГБ та прийняли бій, в якому загинули.
Після п’яти років від дня бою боївки «Чорного» у квітні 1965 року у селі Улашківці Тернопільської області співробітники міліції виявили криївку, в якій переховувався член ОУН – Басюк Петро. Повстанець прийняв бій та відстрілюючись зміг смертельно поранити голову сільської ради. Водночас, розуміючи безвихідь своєї ситуації та щоб не здатись живим в руки ворога, після кількагодинного бою підірвав себе гранатою.
17 вересня 1965 року КГБ був заарештований уродженець села Перегінськ Івано-Франківської області – Мацевич Микола Прокопович. У 1944-1948 роках він входив до складу районної боївки СБ ОУН під керівництвом «Верхового» - Наріжняка Костянтина Йосиповича.
У 1948 році «Верховий» був вбитий співробітниками радянської держбезпеки, а сам Мацевич пішов у глибоке підпілля та переховувався 17 років. 17 січня 1966 року Мацевич був засуджений до розстрілу.
«Індус», що втікав із радянських таборів тричі
Надзвичайно цікава історія підпільника і політв’язеня радянських таборів Олійника Антона «Мрії», «Індуса», що був уродженцем с. Друхів на Рівненщині. У 1944 році вступив до ОУН, де на початках виконував дрібні доручення, а згодом входив до боївки охорони районного проводу.
Олійник Антон «Мрія», «Індус»
Вперше був заарештований у 1947 році агентурно-бойовою групою, що діяла під виглядом оунівців та був засуджений до 25 років позбавлення волі. Тричі втікав із місць позбавлення волі. Першу втечу із табору вони спланували із іншим в’язнем, однак вже після втечі виявили, що знаходяться на острові і були затримані та кинуті до карцеру.
Друга втеча вела його через 20-метровий тунель попередньо викопаний разом із іншими в’язнями, потім понад 370 км. човном, сотні кілометрів потягами і нарешті довгоочікувана зустріч із матір’ю та сестрою. Та недовгою була радість, через місяць «Індуса» знову заарештували та знову присудили 25 років позбавлення волі.
Третя втеча відбулась 12 серпня 1965 року із особливого табору МВС СРСР «Дубравлаг». Антон втік разом із товаришем – Семенюком Романом Володимиром. Певний час вони подорожували Україною, у Львові їх навіть були сприйняли за угорських туристів. Згодом переховувались у знайомого в Костопільському районі на Рівненщині, звідки планували перебратись закордон.
Та не вдалось. 14 листопада 1965 року їх виявили та заарештували співробітники КГБ. 5 жовтня 1966 року Антона Олійника засудили до розстрілу. 6 лютого 1967 року вирок виконано в Києві.
Бій в печері самітника
Йшов 1967 рік. Десь далеко на сході тривала В’єтнамська війна, у червні відбулась «Шестиденна війна» між Ізраїлем та Єгиптом, Сирією, Йорданією та Іраком. 8 жовтня було заарештовано, а на наступний день розстріляно відомого кубинського революціонера – Ернесто Че Гевару.
Цього року відбувся останній, відомий на сьогодні, бій українських націоналістів із комуністичним режимом. Село Рукомиш, що в Бучацькому районі на Тернопільщині, відоме своїми травертиновими печерами. У цих печерах, починаючи із XVIII століття, усамітнювались монахи. У 40-их роках вже ХХ століття повстанець Михайлецький Юрій в одній із таких печер облаштував собі криївку, в якій переховувався близько двох десятиліть.
Оперативна група Управління КГБ в Тернопільській області вийшла на його слід у 1967 році. Організувавши облаву на повстанця, вони оточили місце виходу з криївки та пробували викурити підпільника звідти вкинувши до печери дві димові шашки.
Юрій, не бажаючи здаватись в руки ворога, обгорнув свою голову куфайкою, облив її нафтою, підпалив та заживо згорів. Ймовірно, саме його слід вважати останнім повстанцем, що поліг у боротьбі із комуністичним режимом.
Бійці сотні УПА «Орли»
9 липня 1967 року опергрупою Управління КГБ в Тернопільській області у селі Старі Петликівці в господарстві Щербань Петрунелії була виявлена криївка, в якій 20 років переховувався повстанець «Зір».
Черкавський Володимир, уродженець с. Ковалівка Тернопільської області, у 1944 році вступив до сотні УПА «Орли» під командуванням «Коца». Після розформування відділу у 1947 році «Зір» перейшов у глибоке підпілля і переховувався в криївці до 1967 року. Виглядала криївка так: у хатній шафі відірвали задню стінку, розібрали стіну і там, десь на метр, зробили проміжок. Навпроти нього, з другого боку хати, прибудували невеличкий хлівчик, яки1 і замасковував сховок.
«Зір» та Щербань Петрунелія були заарештовані. Повстанець був засуджений до 15 років позбавлення волі. Покарання відбував у Мордовські АРСР. Згодом вийшов на волю і дожив до проголошення незалежності України. Помер у 2005 році.
Черкавський Володимир після виходу на волю
Останні підпільники
У листопаді 1967 року співробітники Управління КГБ у Львівській області натрапили на слід повстанця Верещинського Степана, якого вони шукали із 1944 року. Степан, уродженець села Дроговиж Миколаївського району Львівської області, у 1944 році ухилився від призову в Червону армію і перейшов у підпілля. Впродовж кількох років він разом із побратимами діяли в Миколаївському районі, поширювали пропагандивну літературу та проводили заходи проти радянського активу в селах.
26 серпня 1950 року всю родину Верещинського було виселено як сім’ю «злочинця» на спецпоселення в Красноярський край. Після цього Степан пішов в глибоке підпілля, облаштував криївку в господарстві односельчанки Синишин Софії, в якій переховувався до дня затримання.
10 березня 1968 року він був виявлений та заарештований опергрупою УКГБ, а згодом засуджений, однак не за «політичною статтею». Йому інкримінували бандитизм і засудили, як простого кримінальника.
27 березня 1968 року Управлінням КГБ в Рівненській області був заарештований повстанець Ткачук Василь Артемович «Бик». Ткачук у 1943 році вступив до лав УПА, згодом перейшов до СБ ОУН. Діючи із боївкою в околицях м. Рівного, у 1943 році їм вдалося виявити та ліквідувати відому радянську партизанку Кудешу Анастасію «Ластівку», що очолювала відділ агітації та пропаганди підпільної партизанської організації в м. Рівне.
У 1944 році Ткачук був мобілізований до Червоної армії, де згодом був заарештований за підозрою у приналежності до ОУН. Однак у 1946 році справу стосовно нього було закрито за недоведеністю. Йому вдалось влаштуватись на роботу, він працював завідувачем свиноферми радгоспу «Рівенський» та навіть був відзначений орденом «Знак Пошани».
Але у 1968 році Ткачука черговий раз заарештували, а 20 лютого 1969 року він був засуджений до 15 років позбавлення волі. У 1981 році вийшов із виправно-трудового табору та тяжко хворий був відправлений на спецпоселення у Томську область.
22 червня 1973 року співробітники Управління КГБ в Тернопільській області були вкрай здивовані. До Управління з’явився з повинною член ОУН «Тетива» - Яхів Степан, 1926 року народження, уродженець с. Нове Село.
«Тетива» у 1944-1946 роках перебував в ОУН, а згодом у зв’язку із хворобою перейшов в глибоке підпілля і переховувався в батьківському домі, в криївці. Цікаво, що радянські органи держбезпеки не розшукували його, бо вважали, що він загинув. Однак, у 1972 році оперативникам КГБ стало відомо, що «Тетива» живий і переховується в криївці. Через агентуру та батьків «гебісти» розпочали схиляти останнього до явки з повинною.
Після ряду допитів «Тетиву» взяли на оперативний облік, встановили за ним спостереження та відпустили на поруки батьків.
Ряд повстанців продовжували переховуватись і 70-80-их роках минуло століття. Так, підпільник І. Біда із с. Старичі, що на Львівщині, вийшов з підпілля лише на початку 70-их та легалізувався.
Член СБ ОУН Маньовський Микола «Соловій» переховувався в господарстві дружини в селі Угрин Тернопільської області і не доживши двох років до проголошення незалежності України, помер у 1989 році.
Одним із останніх повстанців був член реферантури СБ ОУН Тернопільської області – Оберишин Ілля «Стецько», «Кобзар».
У підпіллі ОУН він перебував із 1944 року. Працював в реферантурі СБ, а також, маючи медичну освіту, проводив санітарні курси для повстанців. У 1951 році втратив зв’язок з підпіллям, певний час діяв самостійно, а згодом почав переховуватись у Турчин Емілії. Був на нелегальному становищі 20 років. У підпіллі у них з Емілією народився син – Аркадій, однак, познайомитись із батьком йому вдалось лише в дорослому віці, коли міг усвідомлювати, чому він переховується.
«Кобзар» вийшов з підпілля лише 3 грудня 1991 року, коли почув про результати Всеукраїнського референдуму за незалежність.
Оберишин Ілля «Стецько», «Кобзар»
Схожий випадок був і на Івано-Франківщині. Повстанець Я. Галущак переховувався в криївці, облаштованій у хаті сестри біля м. Тлумач і вийшов з підпілля лише у серпні 1991 року.
Ці люди до кінця залишились вірними своїй присязі, не зрадивши ідеалів національного визволення УПА.
