Останнім часом в українському суспільстві розгорілася жвава дискусія щодо того, чи потрібно продовжувати в Україні дистанційне навчання. В Устилузькій ОТГ, із мешканцями якої мені доводиться спілкуватися постійно, це питання зараз обговорюють чи не найгостріше. Люди не розуміють, що їм робити, якщо з 1 вересня дистанційне навчання в школах запровадять.
На мою думку, перехід на дистанційне навчання в Україні за існуючих умов – просто неприпустимий. Адже це – реальна загроза деградації освіти загалом і катастрофічного зниження якості знань учнів. Жодними карантинними заходами не можна буде потім виправдати ті наслідки, до яких це може призвести. Наведу ряд аргументів на підтвердження своєї думки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Зеленського не виключають, що українські школи продовжать навчати дистанційно
Найчастіше батьки задають запитання: як при дистанційному навчанні можна навчити дитину, яка йде у 1-й клас, читати й писати? Одна із мам слушно каже: дитина не сприймає її як вчителя. На підсвідомому, психологічному рівні. Між батьками і дітьми складаються інші стосунки – не такі, як між вчителем і учнем. І це природно, що учні не сприймають батьків як вчителів, адже це інший рівень сприйняття, підпорядкування, зрештою – відповідальності.
Інша справа, коли дитина приходить у перший клас у колектив, де є не тільки вчитель, а й інші діти. Тут вона соціалізується, вчиться жити в колективі, вибудовувати стосунки з іншими. Намагається не відставати від загалу, бути успішною, старається показати себе, бути прикладом, прагне до лідерства. Це її дисциплінує, тримає в певних рамках. А як ці колективістські чи лідерські якості мають сформуватися, коли дитина залишається вдома?
Це перший – морально-психологічний аспект проблеми. І він стосується не лише першокласників чи учнів молодших класів. Підлітки чи старшокласники, які прагнуть до самореалізації, потребують не меншого контролю зі сторони вчителя та колективу. Без постійного контролю спроби самореалізації школярів цього віку можуть набути абсолютно небажаних і навіть неприродних форм. І це – ще одна сторона цієї ж проблеми.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ЗНО має залишитись єдиним інструментом вступу у вищі навчальні заклади, – перший заступник голови Волиньради
Другий аспект – фінансовий. Якщо дитина постійно навчається вдома, то хтось із батьків має її контролювати, тобто залишатися з нею. Виходить, комусь потрібно жертвувати своїм робочим часом і можливостями, тобто не йти на роботу, не працювати, а займатися суто навчанням цієї дитини? І це – не ситуативно, як коли вийде, а щодня, як того вимагає шкільний процес. Фактично комусь із батьків треб забути про свою роботу і фактично замінити дитині вчителя.
Як на мене, зробити це неможливо. Адже батьки мусять думати, як заробити на прожиття, щоб забезпечити свою сім’ю, родину. Пандемія й без того вдарила по заробітках багатьох. І я не впевнений, що багато хто погодиться сидіти вдома і на волонтерських засадах виконувати функцію вчителя. Тим більше, що хтось може змусити їх це робити. А уявіть собі: як бути батькам, які виховують дітей у неповній сім’ї? Залишатись удома заради дистанційного навчання і фактично позбавити себе й дитину засобів до існування?
На мій погляд, батьки все-одно робитимуть вибір не на користь такій новації: вони змушені будуть іти заробляти гроші, а дитині приділятимуть увагу за залишковим принципом. Десь увечері – кому вже як вийде. І якість навчання від цього незворотно страждатиме.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Проблеми власної некомпетентності ЗЕ-влада перекладає на пересічного українця, – Павло Карпюк
Третій аспект – матеріально-технічний. Дистанційне навчання – це віддалена комунікація між школою, батьками та учнем. І необхідна умова ефективної комунікації в цьому випадку – якісний інтернет. Але тут ми наштовхуємося на проблему відсутності інтернету в сільській місцевості. Яскраво бачу це на прикладі нашої Устилузької ОТГ. Практично всі малі села нашої ОТГ не забезпечені якісним інтернетом – ні мобільним, ні стаціонарним.
Візьмімо такі села нашої громади, як Рокитниця, Дарницьке, Ворчин, Турівка, – і цей список можна продовжувати. Якщо взяти тільки нашу ОТГ, то таких сіл є багато. А в масштабах України їх – тисячі, а може, й десятки тисяч, де інтернет-зв'язок – відсутній. Так, це малі села, але в них теж живуть діти – і вони мають якимось чином навчатися. Як вирішити цю проблему до 1 вересня?
Відсутність інтернету зводитиме нанівець усі спроби дистанційного навчання. Ні діти, ні батьки не матимуть достатньої комунікації з вчителем, не зможуть відшукати в мережі необхідні пояснення, скачати підручники чи посібники, аби, при бажанні, самому розібратись у темі і пояснити своїй дитині, як виконати шкільні завдання. Через суто технічну проблему – відсутність належного матеріально-технічного забезпечення навчально-виховного процесу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Павло Карпюк: Маю твердий намір йти у мери Устилузької громади
В результаті можемо отримати не зовсім освічене підростаюче покоління, яке не матиме достатніх знань і навичок. Покоління, яке має замінити нас у справі нашого державотворення, господарювання, розбудови економіки і держави. Чи, може, комусь вигідно, щоб у нас підростало покоління неуків?
Наостанок наведу приклад із власного досвіду. У початкових класах зі мною вчився хлопчик, який через хворобу пропустив цілу чверть навчання. Потім ця дитина фізично так і не змогла наздогнати пропущене – і він змушений був залишитись у тому ж класі на другий рік. А тут питання – не в одній чи кількох дітях, а фактично в усьому поколінні в масштабах усієї країни. Якщо ці школярі відстануть у навчанні хоча би на рік, то чи зможуть вони згодом наздогнати навчальний процес, аби стати врівень із іншими ровесниками?
Павло КАРПЮК,
депутат Володимир-Волинської районної ради від ВО «Свобода»
