image
19 Грудня 2018 | 17:31

Адвокати бійців 51-ої бригади розповіли про справу, яку ведуть уже четвертий рік

Двоє адвокатів із Запоріжжя Олена та Тетяна Яркіни ось уже 4 роки їздять на Волинь аби у судових засіданнях відстояти честь тих, хто боронив нашу державу на полях російсько-української війни та вижив під обстрілом «градів». Мова йде про так звану «запорізьку справу». Бійці 51-ої бригади в липні 2014 року, після 10 днів оточення, 10 днів обстрілів із «градів» та мінометів, коли була розбита вся техніка, не дочекавшись прийняття рішень командування, самі виходили з оточення, потрапили в полон та були вивезені на територію Росії. Нині цих 20 бійців, уже колишньої 51-ої бригади, судять за відмову від несення обов’язків військової служби за попередньою змовою групи осіб.  

Сьогодні, в день адвокатури, розмовляємо з адвокатами хлопців - Оленою та Тетяною Яркіними про те, чому вони взялися захищати бійців волинської бригади, про перспективи цієї справи та власне про шлях в адвокатуру.

- Пані Олено, чому Ви виріши допомагати бійцям, тепер уже колишньої 51-бригади, яких військова прокуратура звинувачувала спочатку у дезертирстві з поля полю, а тепер вже справу перекваліфікувала?

- Я, як адвокат, до січня 2014 року, практично, займалась цивільними справами, були кілька кримінальних, але невеликої тяжкості. Та після подій на запорізькому майдані 26 січня 2014 року, коли було затримано та взято під домашній арешт 41 особу, ми з колегами об’єднались для надання їм правової допомоги. До речі, судові справи щодо тих подій, тривають й досі. Але це зовсім інша тема.

Таким чином, 2014 рік почався із переважної адвокатської практики в кримінальних справах. Я слідкувала за подіями в Україні, за всіма процесами, що відбувались за участю військових. Серед моїх знайомих чимала кількість пішла захищати Україну і найшвидше це можна було зробити, ставши до лав добровольчих батальйонів. І ті правові питання, які виникали у них, треба було вирішувати. Таким чином, з квітня 2014 року я почала перейматись питаннями права у військовій тематиці. Крім того, я давно була знайома із Денисом П’ятигорцем, який в той час вже займався цікавими проектами волонтерської допомоги 51-й бригаді.

Пам’ятаю, я зателефонувала Денису та повідомила, що маю бажання, у разі необхідності, надавати правову допомогу військовим. І саме 29 липня 2014 року до мене зранку подзвонив Денис та повідомив, що 41 військовослужбовця, яких напередодні захопили у полон представники незаконних військових формувань та вивезли на територію РФ, було повернуто в Україну та військовою службою правопорядку доправленно у Запоріжжя на територію 55-ї бригади. Повідомив про те, що у одного із хлопців, після обшуків у полоні, випадково залишилась його візитка і, коли з’явилась можливість, боєць йому зателефонував і попросив допомоги.

Так, вже ввечері цього ж дня, я прибула на КПП військової частини А 1978, де зустрілась із Андрієм Ковальчуком. Дорогою на зустріч я уявляла собі наших військових високого зросту, віком до 40 років, міцної статути, а зустріла… хлопця, невеличкого на зріст, віком молодшого за мою дочку, вдягненого зовсім не по військовому, з чорними від запеклих боїв обличчям та руками. Йому було 23 роки, він з далекого від Запоріжжя Любешівського району Волинської області. Потім уклала договори з надання правової допомоги з Ігорем Головієм, Ігорем Динею, Юрієм Шицем. Вже після того, як справа надійшла до Володимир-Волинського міського суду, договори укладені вже з усіма підзахисними хлопцями.

Саме 19 грудня 2014 року досудове розслідування, що проводила військова прокуратура Запорізького гарнізону Південного регіону, було завершено. В цей день мої підзахисні отримали обвинувальні акти, а частина хлопців, що погодились на пропозицію прокуратури, почали укладати угоди про визнання винуватості, в якій зазначалась міра покарання – 5 років позбавлення волі, та в порядку статті 75 КК України, вона замінювались на 3 роки «умовного покарання».

А вже у січні 2015 року почались перші судові засідання по обвинуваченню Юрія Шиця, який спочатку повівся на пропозиції прокурорів, але поміркувавши, відмовився від укладеної угоди про визнання винуватості, вважав що в його діях не було ознак злочину, що передбачені у статті 409 ККУ.

Справа по Шицю була виведена в окреме провадження та направлена за визначеною Вищим спеціалізованим судом підсудністю – до Біловодського районного суду Луганської області.

В той час, обвинувальний акт по 21 військовому 51-ї бригади був також направлений до Біловодського районного суду Луганської області.

Проте, ми як захисники, вважали за неможливе слухання справи саме в тому суді, враховуючи наближення до зони бойових дій на відстані менш ніж 50 кілометрів, відсутність транспортного сполучення із цим населеним пунктом, та значна відстань для обвинувачених та захисників. Щоразу доводилося б долати шлях через всю Україну – від Волині до Луганська.

Тоді адвокати обвинувачених звернулись із клопотанням до Вищого спеціалізованого суду України про зміну підсудності з Луганської області до Волинської, а саме до Володимир-Волинського міського суду, за місцем знаходження військової частини – 51-ї бригади та місцем проживання більшості обвинувачених.

Тільки з четвертого разу нам вдалось отримати Ухвалу ВССУ, якою наше клопотання було задоволено. І справа з Біловодського районного суду була передана на розгляд до Володимира-Волинського.

А тим часом, події з розгляду кримінального провадження відносно Юрія Шиця розгортались наступним чином.

Справа слухалась в режимі відео конференції з апеляційного суду Запорізької області - відбулось 13 судових засідань. Чергове засідання мало відбутись після закінчення відпустки судді, але сталась трагічна подія, суддя через раптову хворобу пішла з життя, а справа була перерозподілена. Все починалось би з початку. Тоді я з колегою звернулись із клопотанням до ВССУ про передачу кримінального провадження з Луганської області до Волині, отримали задоволення цієї ухвали, а потім, враховуючи процеси, визначені у КПКУ, встигли провести підготовче засідання, на якому клопотали про об’єднання вже двох кримінальних проваджень в одне. І ця справа у Володимирі-Волинському отримала назву «Справа 22 запорожців».

Ось такий довгий час ми витратили не марно. Бо сьогодні по справі вивчені матеріали 27 томів кримінальної справи, на наші клопотання до суду надійшло багато додаткових матеріалів, які свідчать про відсутність кримінального правопорушення в діях наших підзахисних. Це матеріали службового розслідування, що проводив Генеральний Штаб України, підписаний командувачем Сухопутних військ України генералом-лейтенантом А.С.Пушняковим, заслухано більше двох десятків свідків. Але попереду ще багато роботи. Зараз закінчуємо допит свідків сторони обвинувачення та будемо проводити допити свідків сторони захисту та допит самих обвинувачених. Тільки після цього будемо проводити дебати сторін, а суд піде у нарадчу кімнату.

На мій погляд, перекваліфікація у частині міри покарання – це також успіх нашої захисної діяльності. Можна вже було б і закрити кримінальне провадження в судовому порядку, на підставі статті 47, або 48 КК України, але для хлопців - це не вихід. Двоє з наших підзахисних, на початку цього року, заявили такі клопотання. І суд звільнив їх від відповідальності на підставі статті 48 ККУ, у зв’язку із зміною обстановки. Інші, 20 хлопців, від такого кроку відмовились, мотивуючи це тим, що хочуть повного розгляду справи та винесення судового рішення.

- Чи відчуваєте різницю між запорізькими судами в яких спочатку судили бійців і волинськими, де суд продовжується?

- Порівняти суди? Добре, спробую. Поясню, у запорізьких суддів завданням було розглянути клопотання військової прокуратури щодо обрання міри запобіжного заходу до кожного із тоді підозрюваних. Прокуратура просила – тримання під вартою, захист вважав це занадто суворою мірою та просив передати кожного на поруки! Кожного із бійців готові були брати на поруки 5-7 громадян Запоріжжя!!! Це була шалена підтримка!

Хочу зазначити, що до суду прибуло дуже багато представників Запорізької «Самооборони», Жіночої сотні майдану, інші запорізькі активісти, щоб підтримати хлопців. Судові зали не змогли вмістити всіх бажаючих. Підтримка була шалена. Судові засідання тривали весь день. Коли суддя зачитувала першу ухвалу по цій справі – присутні у залі зустріли її оплесками. Прокуратурі було відмовлено, мірою запобіжного заходу обрано – особисте зобов’язання!

А ось порівняти вже розгляд справи по суті – можна між Біловодським судом та Володимир-Волинським.

У Біловодському суді не було такої практики взагалі. Там переважно слухались справи про заробітну плату, кредитні борги. Тому у мене було таке враження, що суддя майже не розуміла всіх тонкощів притаманних військовій справі. Думаю, їй було дуже важко братись за таку справу. Реально важко. 

А у Володимирі-Волинському нам дуже пощастило із суддею, оскільки у цьому суді багато розглядалось справ по військовослужбовцям з 51 бригади, і найголовніше, суддя Лященко Олександр Валентинович, в свій час проходив військову службу саме у 51-ї бригаді. Він розуміється на вимогах Статутів! І це головне!

Тому, вважаю, що наша справа є показовою! Судом дотримуються всі вимоги кримінального законодавства з урахуванням військової специфіки справи.

Вірю в те, що ми встигнемо завершити розгляд справи до закінчення процедури реформування Володимир-Волинського міського суду в окружний суд Володимир-Волинська!

НА ПИТАННЯ ВІДПОВІДАЄ ЩЕ ОДИН АДВОКАТ У ЦІЙ СПРАВІ ДОНЬКА ОЛЕНИ ВАСИЛІВНИ – ТЕТЯНА ЯРКІНА. 

- Тетяно, адвокатура, напевно, - це ваше сімейне покликання?

- Напевно так, враховуючи той факт, що з Оленою Василівною ми не тільки мати та донька, а й надійні партнери – адвокати. А взагалі я вже третє покоління юриста у нашій сім’ї, якщо брати за віковим цензом. Мій дідусь - Поздняков Василь Назарович – був першим юристом в нашій сім’ї.

У 9 класі, у нас був предмет – правознавство. І був такий товстий-товстий підручник. Хоч матеріал там був викладений, як то кажуть, сухою юридичною мовою, мені подобалось його читати та вивчати загальні засади правознавства. Як результат 5 (за 5-тибальною шкалою) в атестаті.

Згодом, в 11 класі переді мною постало питання щодо вступу до вищого навчального закладу. Це було складне питання. З одного боку було бажання вивчати правознавство, з іншого – вчитись на бюджетній основі.

Так, першого вересня 2004 року я була студенткою одночасно 2 вузів: юридичного факультету ЗІДМУ та факультету інформаційних технологій ЗДІА. Але продовжила навчання у ЗДІА. Згодом я зрозуміла, що не хочу продовжувати там навчання.

І ось, одного вечора, я порадувала батьків, що кидаю навчання у ЗДІА і буду готуватись до вступу на юридичний. На сімейній раді було прийнято рішення відновити моє навчання у ЗІДМУ на юридичному факультеті. Батькам це рішення далось нелегко, оскільки треба було оплачувати і моє навчання, і навчання мого старшого брата, який вже вчився у ЗІДМУ, але на економічному факультеті.

Так, за декілька тижнів до зимової сесії, я стала студенткою першого курсу. Переді мною стояло завдання освоїти матеріал за семестр і належним чином підготуватись до сесії. З чим я ставилась на відміно. От тоді я остаточно зрозуміла, що юриспруденція – це моє.

Навчатись мені подобалось. З третього курсу я поєднувала його з роботою. Була влаштована на посаду юриста до незалежного реєстратора з ведення реєстру власників іменних цінних паперів, де директором була Олена Василівна.

В цей час у законодавстві, що регулювало сферу фондового ринку, відбулись зміни. Так, була встановлена вимога, що директори підприємств, які працюють у цій сфері повинні мати юридичну або економічну освіту. Тож Олена Василівна, теж стала студенткою юридичного факультету ЗІДМУ. Згодом нами було прийнято рішення стати адвокатами, і у червні 2011 року ми отримали свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю Донецької обласної колегії адвокатів.

Ось така наша коротка історія сімейного покликання.

- Чи ведете ще якісь справи пов’язані із захистом військовослужбовців?

- Так. Перша справа – це спір, який стосується стягнення заборгованості за кредитом між «Приватбанком» та особою, що в період 2014-2016 проходила службу за контрактом в Збройних Силах України. Попри вимоги щодо припинення нарахування відсотків та штрафних санкцій військовослужбовцям під час проходженнями ними військової служби, «Приватбанк» їх нараховував, а згодом подав і позов до суду. Нами була виграна справа. Суд відмовив в задоволені позовних вимог «Приватбанку» в повному обсязі. Наразі чекаємо або на апеляційне оскарження рішення збоку «Приватбанку», або на набуття рішення законної сили.

Друга справа – це обвинувачення особи, що була мобілізована у 2014 році до Національної гвардії України, у вчинені кримінального правопорушення за ознаками злочину за ст. 125 КК України (умисне нанесення легких тілесних ушкоджень).

Клієнт – дуже порядна, освічена, національно свідома людина, що не вчиняла інкримінованого діяння. Але наразі йде судовий розгляд справи, і тепер тільки суд може вирішити чи винна особа чи невинна.

Окрім, того, допомагаю Олені Василівні в її справі по 3 полку спецназу (Кропивницький) та по інших справах.

- На Вашу думку скільки років ще триватиме судова тяганина у «запорізькій справі»?

- Дуже складно передбачити скільки буде тривати судових розгляд по «запорізькій справі». Наразі триває стадія допиту свідків зі сторони обвинувачення, і допитано ще не всіх. Потім буде допит свідків зі сторони захисту, допит обвинувачених, судові дебати, останнє слово обвинувачених. Тобто, треба вчинити ще ряд процесуальних дій, що передують винесенню рішення. А як вони розтягнутись по часу ніхто передбачити не може.

І не треба забувати, що зараз справа слухається у першій інстанції. А справа може продовжитись слухатись і у апеляційній інстанції, і у касаційній.

Розмовляла Ярослава Вознюк

Бажаєте першими дізнаватись останні, важливі та цікаві новини Луцька, Волині, України та світу? Приєднуйтеся до нашого каналу Telegram .

Також слідкуйте за нашою сторінкою у Facebook .

Вас також може зацікавити