Слово реванш в Україні звучить все частіше. І не тільки в середовищі політиків чи активістів. Суспільство теж поступово відчуває як інформаційний ландшафт України зазнає тектонічних змін не в кращий бік.
Колишні регіонали повертаються. Симпатики Кремля все голосніше заявляють про себе. Вони вже не бояться закликати до капітуляції, прикриваючись миром за будь-яку ціну. Колаборанти ведуть розмови про внутрішній громадянський конфлікт на Донбасі. Їздять на поклони до агресора. Зазіхають на українську мову, люстрацію та унітарний устрій країни. Хочуть проводити телемости. І навіть претендують на владу у державі, яка воює.
Дострокові вибори у парламент засвідчили: слуги Москви нікуди з України не зникли. Навпаки, вони здобули впевнене друге місце на виборах з 13% голосів. А якщо взяти до уваги інші проросійські проекти, які брали участь у виборах, та наявність малоросійського синдрому у значної частини «Слуг народу», вимальовується зовсім сумна картина.
Ще кілька років тому здавалося, що шлях України у «рускій мір» назавжди закрито. Повернення на орбіту Москви вже не буде. Настав 2019 рік. І впевненість у остаточному прощанні України з колоніальним минулим похитнулася. Сили реваншу, які мали давно піти у небуття, воскресли. І зовсім не планують відправляти себе на смітник історії. Чому так сталося?
Україна має одну унікальну, але не дуже приємну особливість: в нас завжди поблажливо толерантно ставилися до ворогів. Тому українська незалежність не один раз зазнавала краху. Небажання і нездатність української влади боротися з внутрішньою п’ятою колоною, а то й відверта загравання з нею приводять до сумних наслідків. Не треба заглиблюватися далеко у минуле. Досить пригадати досвід 21-го століття.
У 2004 році перемога помаранчевої революції дала українцям шанс на очищення від совкового спадку і розбудову сучасної національної держави. Здавалося, ось вона, можливість виправити помилки 90-х років. Ось чудова нагода зробити те, що зробили успішні держави Європи, які визволилися з-під московського впливу у 90-ті. Але в української влади, яку тоді представляли Ющенко та Тимошенко, були інші плани. Замість притягнення до відповідальності фальсифікаторів виборів 2004 року, вони обрали шлях примирення та «об’єднання країни». Примирення з тими, для кого Україна взагалі не була цінністю, а територією для заробляння грошей.
Януковича і Партію регіонів після 2004 року ніхто і пальцем не посмів зачепити. Навпаки, з Віктора Федоровича зробили прем’єра, підписували з ним універсали національної єдності, тиснули руки і планували як разом поділити владу в країні. Знамените гасло «бандитам – тюрми» трансформувалося у бандитам владу та всепрощення.
Саме українські толерантно обмежені помаранчеві політики розстелила червону доріжку перед Януковичем і віддали йому країну у 2010 році. Міні-реванш 2010 року став можливий не стільки через надмірні зусилля Партії регіонів, а завдяки імпотентності української влади. І депутатам від помаранчевих, які після перемоги Януковича дуже швидко стали тушками. Виправляти чергові помилки державотворення довелося українському суспільству у 2013 – 2014 роках. Ціною крові і життів. Але історія так і нічому не навчила більшу частину українського політикуму.
Пригадую, як Порошенко у 2014 році обіцяв усій країні життя по-новому. Український довірливий народ повірив талановитому олігарху. Але жити по-новому не став. Після перемоги Майдану та початку російської агресії в України був чудовий шанс раз і назавжди позбутися сил, які несли загрозу російського реваншу. Але Порошенко і його політичні союзники обрали інший варіант. Вони пішли шляхом Ющенка.
Після перемоги Революції гідності проросійські сили в Україні перебували в нокауті. Здавалося, достатньо ще трішки зусиль і точка неповернення буде пройдена. Агресія Росії давала усі підстави остаточно розірвати формальні і неформальні зв’язки з імперією. Позбутися російського інформаційного впливу в державі. Розпочати роботу з очищення масової свідомості у різних куточках країни, ураженої багаторічною московською пропагандою. Проте в української влади були інші плани.
Читайте також: Тягнибок: Особливий статус для російської на Донбасі – це продовження війни на покоління
Спочатку відбулася реанімація Віктора Медведчука, який втік у Крим ще у лютому 2014 року. Але прихід до влади Порошенка відкрив можливості політичного воскресіння кума Путіна в Україні. Віктор Медведчук стає представником ДНР і ЛНР з гуманітарних питань. Він має можливість безперешкодно літати у Москву. Він стає недоторканою особою в Україні. «Реформовані» правоохоронні органи України не помічають його зв’язки з російськими терористами. Між тим добробут Медведчука після перемоги Майдану невпинно зростає. Він активно веде бізнес, заробляє в Україні. Швидко нарощують свої капітали інші представники колишньої Партії регіонів. Олігарх Ринат Ахметов насолоджується формулою Ротердам плюс та монопольним становищем. А тим часом одна за одною закриваються кримінальні справи проти сепаратистів і проросійських сил. Зливаються справи по Майдану. Верховна Рада ухвалює закон про люстрацію, який відкриває дорогу у парламент колишнім регіоналам.
Створене Міністерство інформаційної політики повністю провалило свою роботу. Ніби його і не існувало. З кожним роком вплив російської пропаганди в Україні посилювався. Тези про мир, про внутрішню війну, про непричетність Росії до агресії отруювали несформовану українську свідомість. Медійна активність колаборантів в Україні зростала з кожним роком. Купуються національні телеканали. Масова свідомість знову обробляється тоннами російського впливу. І все це за мовчазного сприяння і потурання влади. Яка в кращому випадку розводить руками і каже: нічого не можемо зробити, свобода слова.
Рейтинги партії «Опозиційна платформа – за життя» з листопада 2018 року по липень 2019 року виросли з 5% до 13%. Це відбулося не просто так, а завдяки тепличним умовам діяльності, які були створені апологетам «руского міра» за президентства Порошенка. Як і Ющенко, п’ятий президент України зробив ставку на домовленості та торги з проросійськими силами, а не на боротьбу з ними. Порошенко ще півроку тому наївно думав, що зможе протиставити себе і кандидата від «Опозиційної платформи» на виборах президента. Розраховував таким чином мобілізувати електорат проти реваншу. А себе позиціонував як єдиного кандидата, здатного зупинити Путіна і його прихвостнів. Прорахувався. Більшість народу не зрозуміло алогічність дій Порошенка, який спочатку не наважився придушити гідру реваншу і навіть посприяв їй пустити своє коріння в Україні. А за пару місяців до виборів почав вдавати, що героїчно бореться із російською загрозою.
Російський реванш в Україні завжди є наслідком дій чи бездіяльності української влади. Сценарій простий. Спочатку активна частина українців виборює шанс на перезавантаження держави. Потім на виборах більшість населення голосує за олігархів, популістів і політичних пристосуванців. А далі розпочинається процес нового посилення колаборантів Москви. Провідну роль у цьому відіграє українська влада, яка демонструє надзвичайну толерантність до ворогів України. Замість боротьби з ними, вона обирає закулісні домовленості. Замість лікування ураженої колоніальним минулим суспільної свідомості влада віддає інформаційне поле на відкуп реваншистам. Замість кримінальних справ проти прибічників сепаратистів, влада створює умови для їх повноцінної участі в українському політикумі. Замість припинення будь-якої співпраці та ізоляцію п’ятої колони з нею співпрацюють, допомагають заробляти і спільно наживаються на українській нації. Фінал цієї епопеї відомий.
Схоже на те, що активній частині української нації знову доведеться виправляти провали української влади. Анатомія реваншу в Україні давно відома. Питання в тому, як знову на наступити на ті самі граблі толерантності до зрадників і колаборантів агресора.
Петро Герасименко
