46-річна режисерка Леся Литвинова має п’ятьох дітей - 26 річну Анастасію, Поліну, 22 роки, 13-річного Віталія, 8-річну Варвару та Соломію, 2 роки. З початком повномасштабного втогнення її рідні переїхали до Луцька, а сама Леся разом із чоловіком стала на захист України.
Влад родом із Донецька, залишив рідне місто з початком російсько-української війни. В обох це не перший шлюб. Жодного військового досвіду не мали. Про це пишуть на сторінці фонду «Повернись живим» у facebook.
Леся 15 років працювала на телеканалах. 2014-го створила волонтерський центр «Фролівська 9/11», допомагала переселенцям. Її благодійний фонд «Свої» опікується паліативними пацієнтами, надає кисневі концентратори хворим на коронавірус.
«Того ранку ми прокинулися в іншій реальності: діти під окупацією з моїми старенькими батьками. 1,5-річну Сольку я ще грудьми годувала, вона ніколи не залишалася без нас», — каже 46-річна Леся Литвинова.
25 лютого о 10-й разом із чоловіком Владиславом вона прийшла до одного зі столичних військкоматів. До ночі стояли в черзі, щоб долучилися до лав ЗСУ. «Це було єдине, що ми могли зробити», — говорить жінка.
У родині домовилися заздалегідь, що в разі великої війни збираються вдома. Мають будинок у дачному кооперативі біля лісу між Димером і Гостомелем.
«Не уявляли, що росіяни підуть на Київ. Але думали, що столицю бомбитимуть, тому краще виїхати за місто, — розповідає Леся. — 24 лютого встигли привезти з Києва батьків і середню доньку. Старша поїхала до свекрухи. У мене тоді ще жили двоє підопічних зі Станиці Луганської – жінка з онкологією і її чоловік. Ми мусили їхати в Київ до фонду. Мали повернутися наступного дня, але жодного шляху вже не було».
Родина Лесі була в окупації три тижні.
«Не було світла, харчів. Діти інколи ловили зв’язок: «Мама, не хвилюйся, у нас все нормально. Тут літає й вибухає. Але собаки з лісу притягли пів косулі, яка на чомусь підірвалася. Її між сусідами поділили й маємо бульйон. Якась тітонька для Солі дала кружку молока», — згадує Леся.
«Те, як рідні вийшли з окупації — це мій персональний рахунок до росіян, — веде далі. — Домовилися місцеві з орками, що дадуть пройти пішки й без телефонів, із речей — тільки документи. Навіть тварин не дали забрати. Мосту в Демидові вже не було. Вони йшли через річку у воді. Я чекаю, а в новинах кажуть: мирні намагалися вийти, росіяни почали стріляти, є загиблі й поранені. А я нічого не можу. За 3 години зателефонували, що живі. Мене ротний відпустив із ними переночувати. Зранку відправила їх у Луцьк до друзів».
Леся і Влад служать разом в інженерно-саперному взводі 207-го батальйону тероборони ЗСУ.
«Перший місяць були у стрілковій роті. Потім її розформували. Я чомусь опинилася у зв’язку, а Влад — у саперному. Коли з’явилася вакансія, перейшла. Комбат довго вмовляв цього не робити. Чоловік і дружина не мають служити разом. Якщо з кимось щось трапиться, у дитини повинен лишитися хоч один із батьків. Але для нас обох ми — єдине, до чого можна дотягнутися з нормального життя. Нам треба бути разом».
Влад і Леся розповідають, що досі вчилися саперній справі безпосередньо у підрозділі. Кілька досвідчених людей показали, що вміють. Сапери самі знаходять літературу, опрацьовують, обмінюються. У державні навчальні центри потрапити складно — черга в місяці.
За весь час повномасштабного вторгнення росії Леся провела з дітьми сукупно тиждень:
«Я можу не служити, за законом. Але людей бракує. Не хочу, щоб мої діти були наступними. Це треба закінчити зараз. Інакше залишимо їм. Краще хай у спадок буде сад. До війни почали саджати його біля дому».
