25 серпня 2023 р.
Євген Пригожин не мав багато часу, щоб з'ясувати, хто його вбив. Але в нього для цього все ж таки було достатньо часу. Між вибухом на борту зазвичай надійного бізнес-джету Embraer Legacy 600 і моментом, коли російський бандит знепритомнів під час свого запаморочливого падіння на землю, пройшло не більше кількох секунд. І все ж я впевнений, що він з досконалістю встиг зрозуміти, що сталося.
Він знав, чия невидима рука скинула його з висоти 9000 метрів на землю, спалила його разом з його компаньйонами вагнерівцями у вогненній кулі у сільській місцевості у Тверській області на північ від Москви – а потім, звичайно ж, ще далі вниз, вниз, вниз, до Аїда та до пекла. Він зрозумів, що відбувається, тому що останні кілька тижнів він, мабуть, у глибині душі очікував, що це станеться — або саме це, або дуже схоже.
Пригожин знав, хто це зробив.
А ми – хіба ні?
Нам особливо не потрібно розслідувати місце катастрофи. Нам не потрібно вивчати ДНК чи досліджувати записи стоматологів. Заява прессекретаря французького президента відверто смішна – начебто існують «обґрунтовані сумніви» щодо того, що сталося з літаком. Чи обґрунтовані сумніви?
Розслабся, дідусю, розкажи мені ще якісь байки.
Неважливо, який саме метод був використаний. Це була бомба, схована в ящику з-під маркованого вина, чи це були ракета класу «земля-повітря», фальсифіковане паливо чи обрізаний трос елеронів.
Весь світ чудово знає — і повинен знати — що особа, яка стоїть за вбивством Пригожина та керівництва групи Вагнера, не кажучи вже про знищення екіпажу літака, — це та сама особа, яка санкціонувала, наприклад, отруєння у Великій Британії Олександра Литвиненка та Сергія Скрипаля. Вбивця Пригожина — це та сама особа, що стояла за вбивством опозиційного політика Бориса Нємцова та правозахисниці Ганни Політковської, а також за незліченними іншими злочинами.
Я готовий посперечатися, що в ту мить, коли вибух висмоктав з кабіни літака повітря, останньою в приреченій маківці пригожинського черепа промайнула думка: «Путін!». Цьому передувала матірщина, якою так віртуозно володів колишній зек і продавець хот-догів.
Як же могло бути інакше? Озираючись назад, слід зауважити, що з боку Пригожина було повним божевіллям повірити в те, що Путін залишить його живим.
Лідер групи Вагнера принизив свого покровителя та начальника. Його люди справді рушили на Москву. Хоча російські ЗМІ заперечують це, мало хто сумнівається в тому, що цієї загрози вистачило, щоб змусити Путіна втекти з власної столиці. Група Вагнера збила російські військові літаки та гелікоптери. Вони вбили своїх земляків у Росії. Вони захопили ключове місто, Ростов, без жодного пострілу і за активної підтримки місцевих жителів, а як актив для переговорів у них був ядерний об'єкт.
Своєю відвертою нахабністю бунтівники з групи Вагнера зруйнували дорогоцінну ілюзію, від підтримки якої залежить існування російської держави, так само як, втім, інших держав: те, що вона має, за словами соціолога Макса Вебера, монополію на легітимне застосування насильства.
Група Вагнера під керівництвом Пригожина відкрито та неприйнятно заперечила цю монополію. Чого б він не добивався своєю спробою заколоту, Пригожин зробив достатньо, щоб нехай навіть ненадовго, але стати екзистенційною загрозою путінському режиму. Він висміяв саму владу Кремля.
Тому для керівника групи Вагнера було верхом марнославства вважати, що Путін зможе простити його або дозволити йому продовжити нескінченно ходити по одній і тій же з ним землі. Пригожин знав — краще, ніж будь-хто, — що Путін вірить у вендетту. Навіть тоді, коли після завершення заколоту Путін запросив його 29 червня до Кремля, він, мабуть, знав, що тиран обмірковує репресалії.
Навіть тоді, коли кілька днів тому Пригожин з'явився на саміті Росія-Африка, він мав у глибині душі думати, що живе на певний час.
Коли ми дивимося на моторошні кадри літака, що падає на землю, ми стаємо свідками чогось історичного. Це насильницька та демонстративна – на телебаченні – ліквідація чинним главою держави своїх ворогів. Не можу пригадати за нашого життя іншого прикладу такої показової жорстокості, що нічим не стримується, з боку світового лідера. Ми чуємо про те, що Кім Чен Ин робить зі своїми ворогами, але насправді ми цього не бачимо. Цими вбивствами Путін на наших очах перетворився на азійського деспота, який упивається своєю безжалісністю і вбиває свого колишнього фаворита тільки для того, щоб показати, хто вдома господар.
Маски повністю зірвані. Путін викрився у вигляді гангстера, а його абсурдна телевізійна «данина поваги» мертвим вагнерівцям узята прямо зі сторінок «Хрещеного батька». Євген Пригожин «був людиною складної долі», сказав Путін, і цей евфемізм, безсумнівно, увійде до того ж списку, що і «він спить з рибами» і «зробити йому пропозицію, від якої він не зміг відмовитися».
Бувши спостерігачами гангстерської драми, ми інстинктивно відчуваємо спокусу повірити, що цей момент — безжальне вбивство найстаршого і найближчого союзника — є ознакою того, що ми наближаємося до кульмінації — так само як Тоні Монтана у виконанні Аль Пачіно вбиває свого найстаршого і найближчого у фінальній частині фільму «Обличчя зі шрамом».
Багато західних аналітиків вважають, що епізод із Пригожиним – у всьому його жорстокому фарсі – є демонстрацією смертельної слабкості Володимира Путіна. Я читав і тут і там припущення, що це початок кінця, і що рано чи пізно інші силовики — сильні цього світу в нинішній Росії — знайдуть спосіб прикінчити Путіна.
Може бути.
Але слід пам'ятати, що ми, ліберальний Захід, – не єдина цільова аудиторія цього театру гангстерів. Є багато інших людей — і в Росії й в усьому світі, хто сприймає це вбивство зовсім по-іншому — як вияв не слабкості, а сили.
Путін хотів убити Пригожина з максимальним глобальним ефектом та у вибраний ним час. Тому не думаю, що це був якийсь збіг, що аварія літака сталася саме в той момент, коли Путін виступав на саміті БРІКС у Південній Африці – економічному угрупованню, названому за іменами Бразилії, Росії, Індії, Китаю та Південної Африки, тільки що прийняла до своїх лав ще шість країн, включаючи Іран і Саудівську Аравію. Що скріплює БРІКС? Це скептицизм, а іноді й неприязнь до ідеї однополярного світу — американського домінування, яке стало наслідком Холодної війни. Вони з підозрою ставляться до так званого "Вашингтонського консенсусу".
У цьому списку є країни, які не люблять, коли їм нескінченно читають лекції про демократію та права людини. Деякі з них не хочуть чути про важливість рівності та порядку денного ЛГБТК. Деякі з лідерів за тим столом переймаються своєю політичною смертністю, і їм явно чи таємно подобається, наскільки рішуче Путін захищає свою владу. Їм дуже подобається, як він клацає двома пальцями США, і як він висміює деяке благочестя Заходу.
Вони також не можуть не помітити принципової різниці між Москвою та Вашингтоном. Путін підтримує своїх друзів – а це зовсім не те що можна часто сказати про нас, західні держави. Наприклад, вони стежили за тим, що сталося з Каддафі в Лівії. Після всього цього підливання з боку Великобританії — згадайте угоду в пустелі, укладену Тоні Блером у наметі в Триполі, — а потім ми, британці, донесли на Каддафі, і він зустрів свій жахливий кінець: зі зливової каналізації його витяг натовп у Сірті, піддав пилу. і посадила на кілок.
Вони бачили, що сталося в Афганістані, чого варті західні обіцянки і як ми тікали.
Деякі з них запитують: а чи не зробить Захід зі мною те саме? Тому вони дивляться на те, як Путін поводиться зі своїми клієнтами, і порівнюють поведінку Заходу з його постійністю та вірністю своїм обіцянкам.
Візьміть Башара Асада, алеппського м'ясника. Минуло понад десять років відколи США та Британія почали скандувати мантру «Асад повинен піти». Що ж, Асад не тільки все ще залишається при владі в Дамаску, а й після всіх своїх жорстокостей – і застосування хімічної зброї – тепер повернувся до Ліги арабських держав. Кому він має дякувати за своє виживання? Значною мірою Володимиру Путіну та його готовність надати російську військову допомогу.
Не дивно, що деякі менш демократично налаштовані держави світу готові надати Путіну презумпцію невинності. Оскільки він продає їм зброю, не вимагаючи заповнення складних форм щодо дотримання норм міжнародного гуманітарного права. Він готовий відправляти найманців вагнерівців допомагати придушувати ісламських джихадистів та інших противників – і, знову ж таки, без будь-яких питань про методи допитів, що використовуються. Подивимося правді у вічі: він здатний бути корисним у тому, чого ми, з дуже вагомих причин, не можемо зробити.
Ось чому російський вплив так напрочуд поширений, попри розмір і стан російської економіки. Якщо цього всього ще недостатньо, то він, звичайно ж, може запропонувати багатьом з них нафту і газ, необхідні їм для підтримки економіки. Все це пояснює, чому так складно забезпечити дотримання санкцій проти його режиму.
Нам поки що не вдалося ефективно ізолювати російську економіку, і саме тому його клептократичний режим виживає. Очікувана тривалість життя 15-річних чоловіків у Росії знову різко впала, і тепер вона така сама, як і у 15-річного гаїтянця. Попри всі вуглеводневі багатства Росії, ВВП на душу населення в ній зараз становить близько чверті британського. Росіяни, зараз, схоже, готові все це терпіти.
Путін зберігає свою владу, продаючи нафту і газ тим, хто, як, наприклад, Індія, їх купуватиме, підживлюючи націоналізм і параною свого народу зовнішнім авантюризмом і намагаючись відновити агресіями колишню Радянську імперію.
Тому українська боротьба за свободу має вирішальне значення — і її результат визначить напрямок розвитку світу на десятиліття вперед.
Якщо Путін переможе в Україні, це стане катастрофою для демократії в усьому світі.
Якби Путін переміг, то це стало б виправданням усіх тих, хто каже, що не можна покладатися на Захід, і що вони не підтримуватимуть вас і виконуватимуть свої обіцянки до кінця.
Перемога Путіна насамперед була б морально гидотною, адже це означало б поразку вільної, незалежної, демократичної та абсолютно безневинної країни, яку Путін карає саме за те, що вона обрала свободу та демократію.
Цього не повинно бути й не станеться. Так, контрнаступ йде повільніше, ніж деяким хотілося б, але він прогресує; і якщо ця війна нас чомусь і навчила, то це тому, що не можна недооцінювати українців.
Якби ми виявили розсудливість і забезпечили їх усім необхідним на ранніх етапах війни, то зараз вони діяли б швидше. Ми маємо дотримуватись цього підходу, дати їм необхідні кошти — а героїчні українці зроблять усе інше.
Перестаньмо зациклюватися на Путіні й на тому, що може чи не може з ним статися. Йдеться не про майбутнє тирана чи про якісь незбагненні трансформації в Кремлі. Йдеться про звільнення доблесної європейської країни.
З люциферіанського падіння Євгена Пригожина, на щастя, є один очевидний висновок. Подивіться на цей літак, що перекидається, на всіх тих, хто говорить мені, що ми можемо знайти рішення шляхом переговорів, або що ми повинні якимось чином спонукати українців обміняти території на мир. Будь-яка така угода стала б морально огидною після кривавої бійні, влаштованої Путіним. Для Володимира Зеленського це політично неможливо, навіть якби він цього захотів.
Що ще важливіше, так це те, що було б цілком і тотально безглуздим довіряти домовленостям із Путіним – і ми щойно отримали тому переконливий доказ. Пригожин думав, що він одержав гарантії. Пригожин думав, що розрулив свої проблеми. Погляньте на цю угоду зараз.
Подивіться на те, що сталося.
Є лише один шлях уперед – це поразка Путіна.
І якнайшвидша перемога України.
Переклад статті Бориса Джонсона на сторінці у facebook Андрія Мохника, депутата Верховної Ради України 7-го скликання, заступника голови ВО "Свобода"
