6 січня 2019 року Україна отримала Томос, який засвідчив незалежність Української автокефальної православної церкви. Ця подія викликала і викликає резонанс не лише у світі та церковному житті.
На місцях, серед пересічних селян ходять різні чутки, судження, запитання стосовно Православної Церкви України. Зокрема, неодноразово зверталися з цими запитаннями до редакції «Козельщинських вістей». Тож ми відібрали найпоширеніші і попрохали дати відповідь на них архієпископа Полтавського і Кременчуцького Федора (Бубнюка).
— Владико, найперше, чого остерігаються люди, — це твердження, що таким чином нас хочуть навернути до католицької віри…
— Цей перший міф був сформульований таким чином: якщо українська церква здобуде автокефалію, то вона відразу стане католицькою. Ним, до речі, спекулює Москва вже багато років. При цьому яким способом українці мають стати католиками і чому це відбудеться, ніхто не пояснює. Цим залякують людей. Міф не придуманий сьогодні, він «запущений» Росією ще в дев’яностих роках і повторюється священиками Московського патріархату, причому деякі з них у це свято вірять.
Але насправді це просто диявольська неправда, що не має під собою абсолютно ніякого підґрунтя. Ми — православні віруючі, і наша церква зберігає православні догмати — непохитні основи нашої віри: Символ віри, догмат іконошанування, вчення про Ісуса Христа. Коли Вселенський патріархат дарував Томос (тобто грамоту про незалежність православної церкви в Україні), то ми стали таким чином однією з помісних православних церков і ніякого відношення до католицької церкви чи католицизму взагалі не маємо.
Православна церква України сьогодні стала п’ятнадцятою помісною автокефальною (або незалежною) церквою. Їх було до сьогодні чотирнадцять і до моменту надання Томосу Української Православної церкви у списку цих церков не було. Тому коли священики Московського патріархату говорять, що вони, мовляв, українська церква, це теж неправда, бо у списку православних церков до 15 грудня 2018 року української церкви взагалі не було — лише Російська православна церква. Тож настав час усе назвати своїми іменами.
— Ще ходять чутки, що нова українська церква не визнає російських православних святих, а лише українських.
— Це ще одна новітня «страшилка». Будучи навіть Київським патріархатом, ми шанували й шануємо святих, які є росіянами за походженням, але вони спільні для російської та української церкви. Українська церква вшановує, наприклад, преподобного Серафима Саровського (я, до речі, сам є шанувальником цього святого); преподобного Сергія Радонезького — суто російського святого; блаженну Ксенію Петербурзьку та інших. Усі вони є в українських церковних календарях.
Там є навіть такий сумнівний святий, як Андрій Боголюбський, котрий зруйнував Київ у 1169 році і вкрав ікону Божої Матері, яка сьогодні називається Володимирською, а насправді вона — Вишгородська. Андрій Боголюбський дивним чином канонізований російською церквою, і цей святий перейшов у наш календар…
Утім, є проблема шанування царя Миколи ІІ, поки що він не входить у наші українські святці, тому що це святий помісної російської церкви і його належить шанувати лише там. Крім того, святість царя — сьогодні відкрите дискусійне питання, приватна позиція кожної людини окремо. А ті святі, які загальноприйняті для всього світового православ’я, — вони є і нашими святими також, ми їх шануємо і любимо, їхні лики є у наших храмах.
Те ж саме і з іконами. Ось у мене в кабінеті висять Володимирська, Іверська ікони. Першу ми називаємо Володимирською, бо так уже прийнято, хоча в дужках ми завжди пишемо: Вишгородська. Це ікона українська, вона украдена і сьогодні знаходиться у Росії.
Тобто, ікони і святі у нас одні й ті ж. Тож ці «страшилки» — для людей, які мало розуміються на церковних справах. Адже чим темніші люди, тим легше ними маніпулювати і лякати їх. Наша позиція — працювати так, щоб люди знали догмати віри, щоб були просвітленими, знали історію церкви і розуміли всі її процеси.
— Доволі поширена чутка, що ті, хто переходять до Православної Церкви України, будуть змушені «перевінчуватися» і «перехрещуватися».
— Тут скажу коротко: Православна Церква України визнає таїнства й обряди Російської Православної Церкви. Ми визнаємо її церквою, адже віра у нас одна, православна. Тому «перехрещувати» і «перевінчувати» ми однозначно нікого не будемо, бо це порушення канонів. У Писанні ж чітко сказано про одне хрещення.
— Владико, нині ми бачимо багато прикладів доброчинної діяльності з боку церков інших конфесій. Вони допомагають, зокрема, лікарням, дитячим закладам тощо, закуповують і дарують їм різноманітне обладнання, меблі, техніку. Яке місце займає ось така соціальна благодійність у діяльності ПЦУ?
— У Євангелії наводиться пояснення Ісуса Христа про те, як проходитиме Страшний суд. Прийде Христос судити і скаже праведникам: «Я був голодним, і ви нагодували мене. Я був спраглий, і ви напоїли мене. Я був у в’язниці, і ви прийшли до мене. Я був у лікарні, і ви відвідали мене». А ці люди спитають: «Господи, але ж ми Тебе не бачили ні у лікарні, ні у в’язниці!» Він відповість: «Те, що зробили найменшому, — зробили мені».
Тому соціальне служіння — одне з виражень духовного життя. Духовність у людині виміряти дуже просто: не твердженнями, що ми канонічні, правильні, а значить — духовні. Це все слова. Є лише одне мірило: ставлення до ближнього. Чи ти співстраждаєш, чи ти готовий служити — оце і є виразником рівня твоєї духовності. Всі святі, подвижники, аскети займалися соціальним служінням. Отже, служіння ближньому — безпосереднє покликання християн. І воно відбувається сьогодні в українській церкві, хоча не можна цим хвалитися. Є багато ініціатив, як-от у нас у Полтаві «Батальйон небайдужих» (на фото унизу).
«Полтавський батальйон небайдужих» — найпотужніша на Полтавщині та одна з найчисленніших в Україні волонтерських організацій допомоги українським військовим у зоні АТО. Займається постачанням їжі, одягу, маскувальних сіток, автотранспорту, різноманітних приладів тощо, ремонтом техніки, лікуванням та реабілітацією бійців, а також роботою з їхніми дітьми. Працює при Свято-Успенському кафедральному соборі м. Полтави.
Загалом існує низка причин, чому в українському православ’ї благодійність нині тільки розвивається. Московський патріархат, наприклад, мав потужну підтримку з Росії, коли їй було вигідно утримати свої позиції в Україні, — вони ініціювали і будівництво храмів, і пожертви давали. Більшість протестантських церков отримують допомогу з Європи і США. У них це розвинуто, благодійність — одна з форм їхнього служіння. Українська ж церква не отримувала допомоги ні-звідки і трималася лише на пожертвах простих людей, українських благодійників. Але соціальною роботою однозначно потрібно займатися.
— І, мабуть, найпоширеніше запитання, яке більше має етичний характер: ставлення у храмі до людей, які з тих чи інших причин одягнені невідповідно…
— Головне — людина і людська душа, а не хустка. Богові не потрібні ні хустки наші, ні спідниці чи брюки — Богові потрібна наша любов. Якщо жінка приїхала до міста і немає у неї хустки, ну, не готувалася вона, — а раптово у неї виникло бажання зайти до храму — то нехай заходить, її, навпаки, треба з радістю прийняти і вітати те, що вона прийшла! Це позиція моя, і єпископату, і всього духовенства української церкви.
Якщо ж людина воцерковлена і йде спеціально на богослужіння, то, звичайно, вона вдягнеться як слід і без нагадування.
— Чи суперечить канонам православ’я наявність лавок у храмі?
— У храмах багатьох православних церков світу вже давно стоять лавки. Це не догмат віри. Я думаю, що з часом і до нас прийде ця традиція і лави стоятимуть у храмах. Як казав один святитель, до речі, московський, — Філарет Дроздов, якого я теж шаную дуже і люблю як святого: «Скажіть мені, що краще під час служби: сидіти і думати про Бога чи стояти і думати про ноги?..»
— Дякуємо, Владико, за цікаву змістовну бесіду і сподіваємося, що Ви й надалі знаходитимете час для того, щоб роз’яснювати теми, які хвилюють наших читачів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Настоятелі не підтримали: на Волині ще дві громади перейшли до ПЦУ
