Бо ідентичність – це той набір рис людини чи національної спільноти, що відрізняють їх від інших і визначають як таких, які є самі собою. Боротьба за cамість є не менш важлива, аніж фронтова боротьба проти московського агресора. Бо для чого боротися за незалежність, якщо в результаті цього кривавого й звитяжного шляху знову доведеться стати залежними. Проміняти одну залежність на іншу? Тільки тому, що вона цивілізованіша і ситніша?!
Помилково питання ідентичності вважають винятково цариною емоційної сфери. Його переводять у площину банальної сварки – чия культура краща й хто кого принижує чи намагається обмежити й принизити.
Емоційна сфера важлива для пересічного носія національної ідентичності. Бо вона повʼязана з питаннями мови, культури, історії, символів, героїв тощо. А це, звичайно, царина емоцій.
Але в царині міжнаціонального й міждержавного спілкування та співіснування питання національної самості є абсолютно прагматичним. Бо воно насправді є питанням боротьби нації і держави за своє місце під геополітичним сонцем.
Дасть Бог, в результаті нинішньої війни ми зламаємо хребет московізації України й відвернемо загрози національній ідентичності зі східно-азійського боку. Хоча, очевидно, з атавізмами трьохсотлітнього московського рабства доведеться ще возитися достатньо довго.
Але при цьому виникає аналогічна загроза із західного боку. Вона вже ґенерується як загальноєвропейськими інституціями, так і нашими західними сусідами.
Навʼязування нам гендерної ідеології, зведення відхилень суспільної моралі до статусу норми і навʼязування цих відхилень – це загроза нашій суспільній моралі, як фундаментальному складникові української національної ідентичності.
Простішою, бо явною для поборювання й майже ідентичною московській, є загроза мадяризації українського Закарпаття.
Потенційно небезпечною залишається загроза румунізації української Буковини. Хоча, слід віддати належне, сьогодні Румунія, на відміну від інших західних сусідів, веде себе в цій сфері найбільш зважено.
Найбільш небезпечною для становлення сучасної української національної ідентичності є, на жаль, політика Польщі. Часто вона демонструє грубе порушення українського суверенітету, втручаючись у нашу внутрішню політику і намагаючись диктувати своє трактування української історії і визначати прийнятність чи неприйнятність для українців її героїв та символів.
При цьому виникає ряд логічних питань:
– чому терорист Пілсудський, який боровся за Польську державу проти московського поневолювача, може бути польським національним героєм, а Степан Бандера, який використовував аналогічні методи в боротьбі за Українську державу проти польського поневолювача, не може бути українським національним героєм?
– чому польська Армія Крайова, підпільна військова формація періоду Другої світової, може бути символом польської національно-визвольної боротьби, а аналогічна їй Українська Повстанська Армія такою для українців бути не може?
– чому польсько-українське протистояння на Волині польським парламентом оголошується «геноцидом проти польського народу», а операція «Вісла» таким геноцидом проти українського народу не вважається?
До слова кажучи, у теперішній польській парламентській передвиборчій гонці знову мусолиться питання «Волинської трагедії». Чи потрібно це польським державним інтересам в нинішніх умовах боротьби проти спільного московського ворога, коли мов зіницю ока треба берегти польсько-українське порозуміння? Звичайно, що ні! Але це потрібно учасникам виборчого процесу для боротьби за голоси «кресов’яків». В тому числі і владній ПіС, що кермує Польською державою, Ось такий парадокс!...
До речі, цим український політичний процес вигідно відрізняється від польського, бо ми ніколи в політичних баталіях не розігруємо негативно «польську карту» так, як поляки українську!
Вкотре апелюю до польських партнерів і візаві – залишім історію історикам й не використовуймо її у політичному процесі. Натомість завдання політиків вибудовувати перспективу українсько-польських взаємин.
Таких історично-порівняльних «чому» є значно більше. Й іншої відповіді на них, як намагання нинішньої польської політичної еліти будувати за інерційною історичною традицією відношення поляків до українців як відношення нації-пана до нації-холопа немає.
Така політика не матиме перспектив, якщо, звичайно, серед самих українців не виникатиме холопського бажання поміняти московського «старшого брата» на польського.
На жаль, доводиться зустрічати й такі випадки у фейсбук-дискусіях. Мовляв, поляки так багато допомагають нам у війні з московією, а ти їх критикуєш за приниження нас, українців! Хіба не можна стерпіти задля перемоги?…
Не можна, бо вони допомагають нам не з альтруїстичних мотивів чи надмірної любові до нас, а виходячи зі своїх національних інтересів. Ми б теж, напевне, воліли б краще комусь із сусідів так само суттєво допомагати, лишень би війна не точилася на нашій території і в ній не гинули наші люди!
Зрештою, з таких же мотивів допомагає нам і весь західний світ – робить це, виходячи не з надмірної любові до нас, а задля реалізації своїх геополітичних інтересів.
Звичайно, дякуймо за цю допомогу! Та водночас не замилюймося хибно її мотивами, бо вони є такими, як є! Й ведучи важку кровопролитну боротьбу з московським агресором, памʼятаймо, що ведемо її проти 300-літнього приниження і задля для торжества національної справедливості та гідності, а не задля зміни одного приниження на інше.
Й міняймо свою психологію приниженого та закомплексованого прохача на психологію повноправного у товаристві рівних воїна-борця і переможця.
Й тримаймося своєї самості, бо великим гріхом є відмовлятися від тієї національної природи, якою нас наділив Всевишній!
Олександр СИЧ
Довідка:
Олександр Сич народився 16 липня 1964 року на етнічній Волині у с. Дерть, зараз Рокитнівського району, що на Рівненщині. Доктор політичних наук, професор ІФНТУНГ та Прикарпатського університету ім. В. Стефаника.
2015 року з його ініціативи створено Інститут наукових студій націоналізму. Офіційно зареєстрований у статусі громадської організації у 2019.
Автор нарисів і дослідницьких праць з історії визвольних змагань України, теорії націоналізму, сучасної політики.
Дослідник життя і творчості члена ОУН Степана Ленкавського.
Нині - голова Івано-Франківської обласної ради від Всеукраїнського об'єднання «Свобода». Заступник голови Всеукраїнського об'єднання «Свобода» з питань ідеології.
