image
 |  2 25 Травня 2023 | 08:54

"Боялася бути безвісти зниклою": спогади про загиблу на війні матір з Волині

Від початку повномасштабного вторгнення в Україні з’явилося чимало матерів, які втратили своїх дітей. А також – дітей, які в результаті російської військової агресії втратили своїх матерів.

"Українська правда. Життя" розповідає історію 44-річної матері двох доньок Оксани Горпініч, яка все довоєнне життя пропрацювала фельдшеркою у селі Заболотці Волинської області, а у 2016 році підписала контракт і приєдналася до лав ЗСУ.

За 7 років служби Оксана здобула звання старшого сержанта та отримала чимало нагород.

9 травня 2022 року, після 5-и діб пошуків, військову знайшли під завалами лікарні на Харківщині, в яку влучила російська ракета.

Ми поспілкувалися з доньками Оксани Наталією Щур та Іриною Колісниченко, з її побратимом з позивним "Туман", а також більше дізналися про довоєнне життя жінки від її односельчанки Ксенії Щуцької.

З цивільної у військову

Оксана Горпініч народилася 2 травня 1978 року в російському селі Гордєєво. Коли їй було 2 роки, разом із батьками вони переїхали до України, в селище Благодатне Волинської області.

Жінка закінчила Ківерцівський медичний коледж і у 17-річному віці влаштувалася на свою першу роботу медсестрою у медичний пункт у сусідньому селі Заболотці.

У ньому вона працювала все подальше життя: спочатку була медсестрою, потім стала фельдшеркою. Також Оксана працювала медсестрою у сільській школі.

Відстань у 5 км до роботи жінка щодня долала на велосипеді. На ньому ж могла навідуватися до хворих особисто.

"Оксані можна було зателефонувати в будь-який час, 8-9 вечора... Кажу, що захворіла дитина. Вона: дай те і те, якщо немає цього – те. І все. Вранці зустрічай її на перевірку", – згадує односельчанку Ксенія Щуцька.

Про те, що маму знало все село, розповідає молодша донька Оксани, 25-річна Ірина. Дівчина пішла по стопах матері – здобула медичну освіту й нині працює медичним представником в аптеках.

Свою відданість роботі мама проявляла ледь не щодня, каже Ірина, коли в снігопад чи дощ сідала на свій двоколісний та вирушала на роботу.

У 17 років Оксана вийшла заміж і протягом наступних двох років двічі стала мамою. Із чоловіком, який мав стосунок до військової справи, але був комісований, вона розлучилася у 2019 році, коли сама вже кілька років мала статус військової.

Долучитися до армії Оксана вирішила ще до повномасштабного вторгнення. Своє рішення вона до останнього приховувала. Доньки дізналися про це, коли матір підписала контракт про проходження військової служби терміном на 3 роки.  

Ірина розповідає, що коли почула новину не змогла втримати сліз, – раніше Оксана ніколи не казала, що хоче долучитися до лав ЗСУ. Через тиждень після звістки жінка поїхала на свої перші навчання.

"Мама не приховувала, що спершу не думала долучатися до армії. Коли постало питання, чи підписувати другий контракт, то вона вже казала, що це її місце. Але першочергово пішла туди через зарплату. Ми з сестрою тоді навчалися: я на фармацевта, Наталка – на хореографа", – розповідає дівчина.

Вже під час першої ротації, згадує Ірина, мама повідомила, що "повернеться додому після перемоги України".

"Кожен день у нас був однаковий: зранку ми вставали і не розуміли, чи напише, чи не напише. Коли вона казала, що декілька годин не матиме зв’язку – ти цілий день ходиш і думаєш – як вони там", – мовить Ірина.

Військова лікарка "Мурашка"

До війська Оксана приєдналася у 2016 році, де через свою спритність та бажання всім допомогти отримала позивний "Мурашка".

Жінка служила у 14 окремій механізованій бригаді імені Князя Романа Великого. Отримала звання старшого сержанта.

Після навчання, з перших днів в АТО вони з бригадою об’їздили Донеччину та Луганщину. А під час повномасштабного вторгнення Оксана пересувалася по лінії фронту від Херсонщини до Харківщини.

У період АТО (пізніше ООС) "Мурашка" отримала свої перші нагороди, зокрема, медаль учасника АТО, у 2017 році – медаль "За військову службу Україні", у 2020-му – знак пошани "Захиснику Луганщини".  

Повномасштабне вторгнення РФ застало військову на навчаннях на Рівненщині. Спершу її бригада мала виїжджати на підконтрольну Україні територію Луганщини, але пізніше вони поїхали на Житомирщину, на кордон з Білоруссю.

У перші дні жінка писала донькам, щоб ті не нервували, а облаштували підвал у тимчасове укриття. Оксана підтримувала дітей з лінії фронту, а вони її з тилу.

"Тоді стало набагато більше загиблих та поранених, мама навіть сама казала, що найбільше боїться бути безвісти зниклою", – згадує Наталія.

У лютому 2022-го "Мурашка" познайомилася з військовим з позивним "Туман", який згодом став її водієм.

"У нас був Хамер, авто укомплектоване за стандартами НАТО, на якому ніхто не вмів їздити. Оксана протягом 11 місяців шукала водія на цю машину. Можете уявити, яка вона була рада нашому знайомству", – розповідає побратим жінки.

Чоловік згадує воєнні робочі будні й розповідає, як у перші дні великого наступу РФ поїхав облаштовувати позиції у передмістя Овруча на Житомирщині. На третій день – забрав туди Оксану.

Вже 1 березня 2022-го вони відправилися до Житомира на автомобільний ремонтний завод і по дорозі потрапили під обстріл.

"На околиці Житомира на блок-посту в нас випадково поцілила тероборона. Я отримав важкі поранення, мені перебили обидві ноги. Ліва ще більш-менш, а от права зростається досі... Оксана отримала легке поранення, оскільки перебувала в машині", – розповідає "Туман".

Від госпіталізації та 10-днів "лікарняного" Оксана тоді відмовилася – жінка сама собі надала допомогу й продовжила працювати.

Військовий розповідає, що він чи не єдиний, хто бачив "Мурашку" заплаканою, адже вона "не знаходила собі спокою через великі втрати на фронті".

Протягом всієї служби жінка один або двічі на рік поверталася додому на ротацію. Родинні зустрічі завжди закінчувалися сльозами та довгими обіймами, розповідають діти. 

Під час однієї з ротацій Оксана здійснила власну мрію – побувала на морі в Одесі. Іншу відпустку дівчата втрьох провели у Карпатах. Це було ще в 2018-му, коли обидві доньки були вагітними. 

У тому ж році Оксана вперше стала бабусею. Ірина згадує, що мама завжди могла підтримати телефоном, а у скрутні моменти приїжджала додому на кілька годин, щоб підтримати особисто.

"В мене почалася кровотеча, коли я була в пологовому, й мамі подзвонила знайома й все розповіла. Після цього мама з Донбасу на один день приїхала до нас у Луцьк, щоб мене підтримати. Все завершилося добре, в мене народився син", – розповідає Ірина.

"Мурашка" стала бабусею спочатку в грудні 2018-го, а потім в лютому 2019 року. Діти подарували їй двох онуків. У майбутньому саме вони спонукали військову повертатися додому частіше.

Востаннє жінка була вдома в лютому 2022 року – 6 лютого у родинному колі святкували 4-річчя молодшого онука Оксани.

"Онуки обожнювали бабусю. Оскільки не було можливості спілкуватися наживо, ми зідзвонювалися по відеозв’язку. Це бувало що декілька разів на день. Діти й зараз інколи хочуть телефонувати їй, бо сумують, але ми пояснюємо, що бабуся тепер на небі", – додає Наталя.

Донька додає, що незадовго до загибелі мама вкотре зверталася і намагалася змінити думку про війну у своїх родичів, які живуть в Росії. За 2 місяці до смерті жінка присвятила їм допис.

"Прості росіяни, повірте, розкрийте врешті-решт очі, це наробила ваша влада, ваша верхівка... Ми на своїй Богом даній землі, ми ні в кого нічого не забирали, нам було однаково, якою мовою ви говорите і до якої церкви ходите", – написала Оксана.

За словами Наталії, спілкування з родичами в Росії остаточно припинилося після початку повномасштабного вторгнення і навіть після загибелі родички своєї думки про війну в Україну вони не змінили.

Про смерть мами дізнались з допису у Facebook

Ввечері 4 травня 2022 року на сторінці Оксани у Facebook поширили допис зі словами "вічна пам’ять". Розповідають, що в той день, як зазвичай, списувалися з мамою, й все було добре.

Під час власного "розслідування" донькам вдалося з’ясувати, що жінка надавала допомогу постраждалим в селі Протопопівка на Харківщині. В будівлю, де вона перебувала, влучив російський снаряд, тому Оксану назвали безвісти зниклою.

На другий день пошуків з-під завалів дістали тіло побратима Оксани, який на той час працював з нею водієм.

"Зі слів військових, спочатку був артилерійський обстріл і мама залишилася в будівлі, щоб допомогти пораненому військовому, а пізніше в будівлю влучив російський снаряд", – розповідає Наталя.  

Через постійні обстріли пошуки завалів тривали дуже повільно. Тіло Оксани виявили через 5 діб. Вона перебувала із загиблим військовим, у якого був накладений турнікет, а поруч були розкидані ліки.

Транспортування тіла доньки організували самостійно. З Волині за ним виїхав їхній рідний дядько з волонтерами, які надали машину.

12 травня о 5 годині ранку тіло військової привезли до батьківської хати в Благодатному. Жінку поховали на цвинтарі в селі Біличі.

"Люди чекали з першої до п’ятої години ночі, бо дорога з Харкова була важка й ми не знали точного часу, коли привезуть маму. Приїхало багато родичів, знайомих з сусідніх сіл, вчителів зі школи. Люди зробили живий коридор майже від самого в’їзду в селище і до будинку батьків, куди везли маму", – каже Наталя.

Ірина: ставлення до війни змінилося

У вересні 2022-го Оксана Горпініч отримала орден "За мужність" III ступеня посмертно.

Цьогоріч у день її народження – 2 травня – доньки принесли торт зі свічкою на могилу матері, якій мало виповнитися 45 років.

Сестри зізнаються, що досі не можуть змиритися з думками, що їхня мати загинула. За рік після поховання Ірина навчилася "тихо плакати", щоб не почув син, а Наталя час від часу перечитує спільну з мамою переписку.

"Нашу з нею переписку я не видаляю. Я часто її перечитую, передивляюся. Так легше. Тут всі спогади збереглися, всі слова", – розповідає Наталя. 

Під час прощання з військовою труна була зачинена, тому тривалий час, каже Ірина, здавалося, що мама в полоні або місцевості, де немає зв’язку, і через деякий час вона повернеться.

"Ненависть була до всіх – всі були винуваті, що не вберегли її. Змінилося ставлення до війни, ми почали боятися кожної сирени та ракети ще більше. Навіть були думки виїхати за кордон, бо в Україні страшно", – каже дівчина.

Військовий побратим Оксани з позивним "Туман", який наразі проходить лікування, називає жінку героєм й наголошує, що вони таки вмирають.

"Усі кричать, що герої не вмирають. Вмирають. Саме вони вмирають першими. І, як не прикро, про них дуже швидко забувають", – зазначає "Туман".

Бажаєте першими дізнаватись останні, важливі та цікаві новини Луцька, Волині, України та світу? Приєднуйтеся до нашого каналу Telegram .

Також слідкуйте за нашою сторінкою у Facebook .

Вас також може зацікавити