– Усе гуділо і шуміло, – розповідає мешканка Іванич, – люди поспішали на роботу. Кожен день проводили в праці: спершу, заробляючи кошти, а потім удома, дбаючи про родину, благоустрій своєї оселі та двору.
Але щось відбулося… Раптово зникла краса, занедбали вулиці, будівлі, дороги. Почали виїжджати, а, може, й утікати, люди. Повна зневіра та апатія в наших обличчях.
Для скількох талановитих і знаменитих Іваничі є малою батьківщиною. Але вони неохоче повертаються сюди, навіть у гості. Кажуть, прикро дивитись, як потопають у багнюці їх хороші спогади. Головне: люди вже не ті…
Втратилася любов до праці, гостинність, радість. Кожен живе, аби вижити. Старається витягнути копійку з кожної можливості. Але, на жаль, ці можливості від нас забирають. Розпочалася дивна політика поступового знищення всього найкращого і перекриття дихання тому, що лише розвивається.
Для прикладу, маємо Іваничівську лікарню. Скільки радості й заспокоєння принесло мешканцям всього району відкриття цього потужного комплексу. Навіть люди, які мали потребу лікуватися в сусідній Польщі, були здивовані тутешнім розмахом і комфортом. Чого не зустрінеш в кожній польській лікарні. Не зважаючи на це, існування установи – вже під загрозою. Де лікуватимуться прості люди і хто забезпечить роботою медсестер і технічний персонал – невідомо.
Лікарня – це яскравий доказ того, що настав жорстокий і антигуманний час. Долі людей, їх турботи і потреби стали байдужими. Найгірше, що й самі люди змінилися до непізнаваності: один одному ногу підставляють. А що стало з колишніми приміщеннями лікарні – іваничівці знають добре. Виною цьому лише людська рука.
Такими нас зробили обставини та умови, в яких ми живемо. Над нами, іваничівцями, просто знущаються і насміхаються. А ми – наче осліпли і оглухли. Щодня тонемо в болотах, оминаємо багнюку і бруд. По яких дорогах нас змушують ходити? Покажіть, де в селищі хоч одна рівна та чиста вулиця! Щось порозривали, десь порозгортали; де були рештки асфальту – знищили. Хіба ж це не знущання?
А ми все прощаємо, звикаємо і тішимося з того мізеру,що маємо. «Всі так живуть!» – стало нашою коронною фразою.
А ще нас заспокоюють, що благоустрій – справа не одного року і не одного мільйона гривень. Коли ж розпочнеться той рік і для добробуту людей вкладеться хоча б гривня? Мабуть, ніхто й не дочекається, бо виїдуть усі в пошуках кращої долі.
Далеко їхати не треба. Досить подивитися, як живуть волиняни в різних куточках області. Чомусь в інших районах будують будинки, відкривають бізнес, чистять узбіччя і підрізають дерева. Міжсільські дороги – асфальтовані, тротуари – прибрані, люди – щасливіші. Вони ставлять на газонах альтанки і гойдалки, бо хочуть задовольнити своїх дітей. Здається, ми – однакові, однаково працюємо. Але різниця в тому, що вони бачать результат роботи, мають віддачу та впевненість у завтрашньому дні.
Найлегше судити, як змінилося життя людини, перед святами. Ще декілька років тому передсвятковий період створював у магазинах черги. Всі поспішали за найкращими продуктами, купували подарунки, бігали і метушилися. Іваничівський ринок перетворювався на мурашник, де перші покупці з’являлися ледь не вдосвіта.
Тепер разом із купівельною спроможністю населення зникло це відчуття хорошої передсвяткової метушні. В будні і в свята магазини пустішають, сильніші підприємці витісняють слабших. Тай харчовий кошик наповнюється далеко не тими товарами, що декілька років тому. Свят тепер не чекають, а бояться. Бо будь-яке святкування тягне за собою величезні витрати. А на ринок ходять, як на прогулянку чи то екскурсію.
Така ситуація турбує кожного – і дітей, і дорослих. Діти, спостерігаючи складнощі в сім’ї через брак бюджету, втрачають ентузіазм до навчання та позакласної роботи. Дорослі перестають дбати про себе, віддаючи всі сили та заощадження на благо своїх дітей.
На «рівному місці» виникають непотрібні сварки і непорозуміння. Бо лаври першості займають щоденні турботи, комунальні послуги та витрати на харчування. Водночас, зникає просте сімейне спілкування, доброта і щирість.
У народі кажуть: хто жив, той і живе. Серед потоплених у болоті сіл виростають ошатні будинки. Серед тих, хто рахує копійки, є такі, які не знають грошам ліку. Світ завжди був несправедливим.
Але пам’ятаймо, що випробовують найсильніших. Тож борімося, живімо, захищаймо своє вголос, не ховаймо обличчя і погляди в підлогу! Любімо ближнього свого – і зроблене добро сторицею нам повернеться.
