25 серпня минули треті роковини по смерті Джона Сіднея Маккейна. Великого друга України, масштабного американського політика, чия життєва позиція в багатьох випадках була визначальною для революційних перетворень і в нашій країні. Власне, задум цієї статті торкається більше не особистості Маккейна, а тієї системи цінностей, яку він сповідував.
Не скривлю душею, коли скажу, що для багатьох американців та українців ім’я Маккейна асоціюється з такими моральними постулатами, як честь, відданість присязі і даному слову. Скоріш за все, це один із небагатьох політичних діячів минулого і нинішнього століть, що заслуговують на щиру повагу з боку своїх співвітчизників та друзів із усього світу.
Чого лише варта принципова позиція молодого американського льотчика, сина військового адмірала, що травмованим попав у полон до в’єтнамців над Ханоєм, коли йому запропонували передчасне звільнення? Відповідь Маккейна була однозначною: або з червоного полону виходять усі американські військовополонені, або ж не вийде ніхто. 5 років, проведених у комуністичному полоні, безумовно, загартували характер і волю цієї людини.
Чого лише варта позиція Маккейна, котрий абсолютно чітко розставляє акценти в російсько-українській війні? Біле є білим. Чорне є чорним. Росія і Путін є агресором та загарбником. Росія своїми діями в Україні та Грузії порушила усталений Гельсінськими домовленостями світовий та післявоєнний європейський устрій. Тому Росія – агресор, Україна і Грузія – жертви цієї агресії, а не «країни з внутрішнім громадянським конфліктом».
Власне, якою ж була мета Революції Гідності? Жити правдиво, називати речі своїми, а не гібридними іменами, ввести в щоденний життєвий вжиток набір базових цінностей та моральних принципів, основними з яких є законність, повага до особистості, її свобода, вільний конкурентний ринок, демократія. Адже саме на цих «китах» і базується європейська та американська державність.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Позорище, дно, запроданець, - реакція лучан на звання Заслуженого артиста Монатика (ФОТО)
Чи досягли Ми, маю на увазі Українську державу і громадянське суспільство, вагомих успіхів у цій царині?
І так, і ні. З 2014 року рух у напрямку побудови національної державності з усталеними демократичними цінностями став незворотним. Мені та багатьом моїм співвітчизникам хотілося, аби цей процес завершився чимскоріше. Але...
Перепонами на нелегкому шляху до повноцінного людського життя, а не животіння, стоять не лише місцеве доморощене малоросійство і хохляцтво з їх неодмінними рисами – угодовством, пристосуванством, крутійством, нехлюйством, злодійкуватістю, брехливістю і фарисейством. Серйозну допомогу внутрішні деморалізатори отримують ззовні і від безсумнівних ворогів, і від, нібито, «європейських друзів».
З Московією – все більш-менш зрозуміло і стабільно – традиційно «пьют і варуют». Відповідно, й експортують та нав’язують атмосферу захланності і рабства, куди тільки можуть, використовуючи нашу внутрішню зневіру, розсвареність і озлобленість одне на одного.
Західні ж «друзі» маскують своє непереборне бажання «підстерв’ятитись» за рахунок України категоріями «реальної політики», «толерантності», «прагматизму» і «встановлення миру». Зайве говорити, що якщо не протистояти черговим спробам розмити кордони між чорним і білим, то це призведе до чергової «сірятини», чергової «мюнхенської змови» і сумновідомого розвитку ситуації – наслідку таких змов. Та, схоже, новітніх «чемберленів» і «даладье» такий розвиток подій лякає мало, адже мислять ці політики не столітніми категоріями державних діячів, а інтересами тимчасових лідерів політичних груп у часовому проміжку «сьогодні-на-сьогодні».
Звісно, що за такою поведінкою проглядається не лише комсомольське минуле умовної мешканки ГДР юної Ангели Меркель із відповідними прив’язками і біографічним «гріхами». Туманно бовваніє тут і інтерес ситого німецького бюргера та французького буржуа, які за дешевший газ у своїх оселях готові не помічати не тільки трагедії України і Грузії, вбивства пасажирів голландського літака МН-17 у 2014 році та багатьох далеких від Кьольна і Ліона речей. Частина виборців країн ЄС вперто не помічає і майбутнього жаху війни, яка неодмінно прийде у сите життя Євросоюзу, якщо не вказати новітнім «чемберленам» їх справжнє місце...
Але мене менше обходять німецькі бюргери і їх політичні кумири. Більше тривожусь нашими співгромадянами, які під жупелами «адіннарод», «простапєрєстатьстрєлять» чи «толерантність» і «мир» підтакують суфлерам з Заходу чи Сходу і роблять одну і ту ж «каїнову роботу», крадучи майбутнє нашої країни.
Мабуть, апофеозом цієї політики політичних «гешефтів» була «тверда і послідовна» позиція іншого керівника наймогутнішої країни світу, що претендує на безсумнівне право повчати молоді демократії: якщо сьогодні «Путін – вбивця», а за декілька днів «вбивця» на виступі перед молодими американськими вояками трансформується в «мого кращого друга», то така політична позиція, а також її виразники, – викликають нерозуміння і несприйняття і в мене, і в багатьох інших людей.
І тут, якщо не вистачає «Маккейнів» на Заході, то мусимо перейняти «Маккейнівський» стиль самі – і назвати біле – білим, а чорне – чорним. У наших реаліях це має такий вигляд:
– найнадійніша опора, на яку ми можемо опертися найбільше, – це ми самі: наші Збройні Сили, наша українська спільнота, ті наші духовні та політичні авторитети, які здатні повідомляти нам не тільки приємну, але й гірку правду, не боячись нашого тимчасового осуду чи несприйняття;
– ніхто в цьому світі не буде керуватися нашими інтересами, захищати і здобувати їх – мусимо перш за все ми самі;
– допомагаймо собі самі – і лише за такої умови нам допоможе кожен.
І хоча для багатьох така правда є страшною, та все ж саме в цьому й полягає і реальна політика, і справжній прагматизм, і єдино можлива дорога до встановлення миру – через перемогу. І саме в цьому, як це не дивно для багатьох, полягає справжня толерантність до свого народу...
Сергій СІВАК,
депутат Луцької районної ради від ВО "Свобода"