Вчора, 22 червня, Україна попрощалася з легендарним комбатом, командиром «Карпатської Січі» Олегом Куциним. Ми погортали сторінки видань, аби ще раз віддали шану цій славетній Людині. 15 січня 2015 року часопис ВО «Свобода» брав інтерв’ю в Олега Куцина, який саме лежав у шпиталі – лікувався після поранення, отриманого у Пісках напередодні тогорічного Різдва. Ми тоді розпитували про події на сході, про саме поранення і насамкінець запитали таке:
З висоти пережитого, що таке для Вас ця війна?
Ось якою пророчою була відповідь:
«Для мене це священна війна. Я її чекав давним-давно і розумів від початку своєї свідомої української патріотичної діяльності, що рано чи пізно вона буде. Боявся, що відбудеться без мене. Але вона відбулася за мого життя, і я розумію зараз, що це війна на знищення однієї з держав. Або російської або української. Співіснування цих двох держав я не бачу. Тому й не бачу швидкого закінчення…
В Росії розуміють, що коли українська держава відбудеться ‒ їхня імперія лусне і посиплеться. І тому, на мою думку, річ не в Путінові. В Росії прекрасно розуміють, що тут ‒ їхні війська, що все це ‒ їхня затія, і правда ‒ не на їхньому боці… Відповідно й ми маємо розуміти, що все це не закінчиться жодними перемовинами… Ми отримали шанс вирватися з вікової залежності й обіймів того північного ворога, який вкрав нашу історію і який сотнями років нищить нас як націю. Або вони захоплять нашу державу і знищать нас, або ми оборонимо свою державність і це фактично призведе до розпаду Росії.
Треба готуватися до тривалого протистояння, яке розтягнеться на роки. Нагадаю, що у 30-х роках наші політики також говорили, що от нам дали якісь маленькі блага і треба схопитися за тоненьку ниточку миру і тихо сидіти. А це призвело до Голоду та мільйонів невинно убитих українців…»
Ще одне цікаве інтерв’ю з Олегом Куциним записала журналістка Ірина Гармасій 22 жовтня далекого тепер 2012 року. Це інтерв’ю – розповідь про своє життя – якнайліпше засвідчує те, наскільки сильний український стержень був в душі українського комбата. Кілька коротких уривків.
«Мене народили в Івано-Франківську батьки-студенти, за місяць до захисту диплому. А я з часу народження проживаю на Закарпатті. Це моя рідна українська земля. Батько мій родом із Нересниці, і вся моя родина в Нересниці, і прізвище моє Куцин – чисто закарпатське. І виріс я в сім’ї, де завжди звучала українська мова і пісня. А недалекі люди сприймають мене чисто по-містечковому – «прийшляком» із Галичини. Це мої дорогі батьки охрестили мене по два боки Карпат, за що я їм дуже вдячний».
«Все почалося 1988-го, у 22 роки. Одного разу побачив стяг на якомусь мітингу у Львові, коли був студентом Політехніки, і мене це запалило. Також мало вплив виховання в сім’ї – батьки відзначали українські свята, здійснювали поїздки по місцях української слави. В дорозі завжди, пам’ятаю, звучала українська пісня, велися розмови про рідний край, про Україну. Тобто, мені з братом Миколою, який, на жаль, передчасно пішов з життя, закладалися не космополітичні цінності, а любов до свого, рідного. Також по маминій лінії багато членів родини загинули в УПА, або були виселені на Сибір. Тоталітарна система їх практично знищила, але в сім’ї про це не говорили. Моя майже 90-річна бабця відкрила мені очі на ці події у той час, коли я сам вже проявляв зацікавлення, більш детально – перед смертю».
«Коли під час пар в Івано-Франківському інституті нафти і газу в «акваріумах» – великі аудиторії, де читалися лекції для всього потоку, виявляли бажання хоч би два студенти слухати пари російською, то викладач переходив на російську мову. Ми, кілька свідомих хлопців, протестували. У 1982-84 роках нас викликали в райком комсомолу, «виховували», і ми відчували до себе загострену увагу керівництва інституту».
«Свідомо поїхав в Київ на голодування із студентами, коли побачив по телевізору акцію протесту. Сказав своєму товаришу: «Василю, що ми тут робимо? Там будується Україна, а ми п’ємо пиво. Я завтра їду до Києва». Він теж погодився, але так і не зміг поїхати через стан здоров’я, проте мені оплатив таксі до столиці. Уявіть, о шостій ранку збираю рюкзак, а в дверях з’являється чоловік: «Таксі до Києва замовляли?». Таксист мене завіз тоді до самого табору голодуючих на майдан Незалежності. Там, серед тисячі наметів, більше тижня стояв і мій, з написом «місто Тячів»…»
А це вже зовсім недавні висловлювання, після початку повномасштабного вторгнення. З відеоінтерв’ю:
«Мені пощастило — я побачив нову когорту українських героїв, які гідно стали в один ряд із тими, про кого читав, ким захоплювався. І мав щастя формувати цю силу».
«Ми усвідомлюємо, що зараз вирішується доля Української держави та Нації. Тому йти на фронт необхідно. Ні американські „джавеліни“, ні англійські „енлави“ за нас цю боротьбу не виграють. Лише ми, українці, здатні подолати ворога, бо ми породили цю імперію і лише ми з допомогою здорового цивілізованого світу здатні її знищити», — слова-заповіт легендарного командира батальйону «Карпатська Січ».
