У розквіті сил у бою з окупантами загинув ще один наш мужній воїн – камінь-каширець Букало Роман Сергійович. Боронячи рідну землю і всіх нас, він віддав найдорожче – життя. Про його бойовий шлях можна знімати фільми й писати книги…
Про це пише газета Полісся.
Роман був єдиною дитиною в сім’ї, тож завжди шукав товариства серед однокласників та сусідів. З дитинства вирізнявся комунікабельністю, легкістю на підйом, розважливістю та поміркованістю водночас. Із ним ніколи не було нудно. Був цікавим оповідачем та вмів знайти спільну мову як з однолітками, так і з дітьми чи людьми похилого віку.
– Він був наймолодшим у нашому класі, але одним із тих, хто вмів вести за собою колектив. Він був людиною-святом. Після школи ми разом вступили у наше училище на маляра-штукатура. Активно займалися спортом, ходили в спортзал та часто бігали. Шкідливі звички – табу. Вечорами збиралися в когось у хаті за задушевними розмовами. Роман вже тоді дуже цінував життя й оточуючих людей. Ніколи не ставив перед собою матеріальних цілей, хоча завжди без проблем вмів підтримувати фінансову стабільність. Він завше спонукав нас ловити моменти молодості: подорожувати, насолоджуватися краєвидами світу, займатися самопізнанням. Він, зокрема, окрім ведення здорового способу життя, ще юнаком почав цікавитися медициною, часто переглядав онлайн-тренінги з надання медичної допомоги в екстремальних умовах. Вже тоді добре розумівся на зброї. Закінчивши ВПУ, він одразу підписав контракт і вступив на військову службу, ще в 2013 році, – розповідає друг Романа та тепер уже також військовослужбовець Тарас Зубач.
Роман Букало вже з 2014 року воював на сході України в складі 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Був оборонцем Луганського аеропорту, брав участь у запеклих боях у районі Станиці Луганської тощо. Смерть неодноразово підкрадалась до нього дуже близько: то влучання снаряду в кількох метрах від нього, то потрапляння його групи у пастку противника під жорстоку вогневу атаку. Дивом врятувався від загибелі у 2014 році, коли вагнерівці збили поблизу Луганська Іл-76 із українськими десантниками. Тоді загинуло 49 осіб. Камінь-каширець в останні хвилини перед вильотом пересів в інший літак. Ризикував життям і тоді, коли викликався рятувати «загублених» побратимів і сам вернувся витягати їх з оточеного й вщент зруйнованого ворогом аеропорту.
Тож із закінченням контракту, з 2017-го, хлопець вирішує залишити фронт і в свої молодечі роки хоч трохи пізнати радість мирного життя. Спочатку шукав себе в різних професіях в Луцьку та Києві, потім поїхав працювати в Німеччину. Однак як тільки почув, що рашисти бомблять міста по всій Україні, одразу 24 лютого 2022-го вирушив додому. А вже за декілька днів у складі добровольчого українського корпусу «Правий сектор» обороняв Київ, потім охороняв аеропорт у Жулянах. Далі успішно пройшов відбір і підготовку до лав Сил спеціальних операцій ЗСУ – підрозділу, куди потрапляє дуже малий відсоток солдатів: лише високомотивовані, стресостійкі та досвідчені військові. Був морським піхотинцем.
Поліг наш захисник 17 грудня під час виконання завдання із визволення острова Великий Потьомкінський на Херсонщині. Всього кілька днів залишалось до його дня народження: 29 грудня йому виповнилося б 28 років…
Лише 12 січня Роман Букало знайшов вічний спочинок на рідній землі. В останню дорогу його проводжало все місто, тисячі людей розтягнулись, здавалося, безкінечною змійкою. Навіть у нетеплий зимовий день на дорогах Каменя-Каширського для Героя замайоріла стежина із зеленого віття туй та різнобарвних троянд, а краяни навколішки зустрічали його на своїх вулицях із жовто-блакитними стягами й приєднувались до траурної ходи. Ховали воїна з усіма почестями на центральному кладовищі.
«Уже ніхто не поверне батькам єдиного сина, який у тяжку годину кинувся захищати свою державу. Він воював за кожного з нас, і за мене в тому числі. І як би йому часом не було важко на цьому шляху, він знаходив у собі сили знову вставати й іти далі. Ворог вбив його тіло, але душа новопреставленого Романа тепер поповнила Небесний легіон й боронитиме нас ангелом звідти…», – зазначив Старовижівський декан ПЦУ, протоієрей Іван Зеленко, який очолив заупокійне богослужіння.
Сотні пар очей дивилися на вкриту стягом домовину й не вірили в те, що відбувається. Що вже ніколи не заговорить до них такий життєлюбний товариш, родич чи сусід… Ніщо не залікує розірвану на клапті душу мами Валентини, до якої вже ніколи її первісток не зайде до хати хоч на мить, не забіжить погомоніти в магазин, де вона працює. Не пізнає й згорьована бабуся Романа обіймів його правнуків… Від їхньої кровинки їм залишилися лише теплі спогади, фото та численні нагороди. Не знайти тепер спокою й татові Сергієві, який від початку повномасштабного вторгнення рашистів також пішов на фронт. Спопелити б вщент до єдиного тих виродків, що відібрали в нього нащадка, що посіяли криваве горе по його країні! І навіть військовослужбовці, тихо зронивши сльозу, били себе рукою в груди, жестикулярно обіцяючи над труною побратимові, – «ти був гідним воїном й назавжди залишишся у нашому серці, ми за тебе помстимося». Бо таких світлих людей не забувають, а слава про подвиги таких Героїв не згасає віками…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Трагічна звістка: на війні з росією загинув Герой з Волині
