image
24 Липня 2018 | 14:01

Гібридний бокс

Перемога наших над ненашими тішить завжди, але сьогодні, у розпал українсько-російського протистояння, це має особливий присмак реваншу. Тим більше, що Усик — попри всі зауваження — чітко позиціонує себе як українець і патріот України. «Слава Україні!» він, здається, у Москві не кричав, зате вийшов на ринг під пісню про «неподільний край наш». Словом, усе пройшло, як по нотах: те, що відбулося того дня у Москві, можна без вагань вважати великою українською перемогою. Однак, якщо повернути цю перемогу в її історичний контекст, плюс перетворюється на мінус. Звичайно, бути абсолютним чемпіоном світу Усик не перестає, але досягнення українського спорту в цьому випадку не надто збігаються з державницькими інтересами України. На перший погляд, усе це відгонить якоюсь казуїстикою. Навіщо ускладнювати? Раз ми воюємо з москалями, отже треба їх бити всюди і радіти кожній перемозі. Тим більше, коли ці перемоги прославляють Україну на весь світ. Але така логіка є хибною, оскільки нечутлива до нюансів.


Передусім, не всіляка перемога має стосунок до війни. Коли двоє солдатів, настрілявшись один в одного, вилазять зі своїх окопів, братаються і сідають грати в карти, хтось неодмінно виграватиме і програватиме, але то вже буде рахунок не війни, а дружби. Бо гра — хоч у карти, хоч у шахи — це простір мирної, хоч і суперницької взаємодії. Те саме стосується і спорту, який також є грою. Щоб спортивне змагання стало можливим, війна має хоча б тимчасово призупинитися, інакше простір гри перетвориться на театр бойових дій, де панує зовсім інша логіка. Історики кажуть, що античний світ припиняв побоїська на час Олімпійських ігор. Воно і не дивно, інакше б атлети жбурляли списи не у ціль, а один в одного. Тож виходить, що на час конкретного боксерського поєдинку ми поставили українсько-російську війну на паузу? Судячи з повідомлень штабу ООС, ніякої паузи не було. Поки Усик «місив» того російського осетина, бойовики 15 разів відкривали вогонь по українських військових, однин з яких дістав поранення. Деякі коментатори писали, що того дня ринг теж став ареною бойових дій, але це цілковита дурня. Арена бойових дій — це Авдіївка, Мар’їнка, Кримське, Широкине та інші місця, де шматки заліза роздирають людську плоть. А загородка, в якій натреновані хлопці розбивають один одному писки — це, вибачте, дещо принципово інше.
Щоб їхати до Москви на двобій, треба бачити в усіх цих російських менеджерах та глядачах лише менеджерів і глядачів, а не людей, які з великою вірогідністю волали «Крим наш», уболівали за «Новоросію» і голосували за Путіна. Я не бачив світу очима спортсменів, а тому можу лише здогадуватись, як можна відокремити одне від іншого (це просто констатація факту, а не заклик до моралізування та етичних вердиктів). Можна зауважити, що наша війна — гібридна, а отже ведеться на різних рівнях, у тому числі — у сфері символів, інформації і т. ін. З цим не посперечаєшся. І тут росіяни, скориставшись Усиком, нас гарненько обіграли. Так, ми продемонстрували світові велич нашої боксерської школи і конкретно — мужнього і неймовірно талановитого Усика. Зате Кремль пред’явив світові факти, що українці можуть спокійно приїздити до Росії, не боячись арешту, облудних звинувачень і тюрми. Навіть якщо вони загортаються у синьо-жовтий прапор і вмикають пісні про «неподільний край». Як казав з іншого приводу Путін, «для нас Україна — братський народ, ми зробимо все, щоб українці почувалися в Росії як удома». Крім того, Кремль укотре просигналізував, що між Росією та Україною йде не війна, а всього-на-всього «конфлікт», який не заважає країнам взаємодіяти у торгівлі, шоу-бізнесі, спорті тощо. Варто лише усунути від влади в Україні «партію війни», і все стане на свої місця.
І тут слід сказати, що справа не тільки і не стільки в Усику, скільки в нас. Росія і досі є головним торговим партнером України: минулого року ми експортували туди товарів на $3,9 млрд, а імпортували звідти на $7,2 млрд. А ще до Росії й досі їздить ціла армія наших заробітчан. Про те, скільки українців продовжує дивитись російські фільми та серіали, слухати кіркорових та споживати інші російські продукти, я взагалі мовчу. До речі, із заборонених російських соцмереж український трафік також не зник — тільки тепер VPN видає його за німецький, австралійський, американський. Тож бій Усика — лише маленька крапля у каламутному морі українсько-російської «дружби» в часи війни. І якщо говорити про етику, то виправдати Усика якраз неважко. Бо, як не крути, це справа всього його життя, та й український спорт він таки прославив. Натомість виправдати тих, хто не знаходить у собі сил відмовитись від чергового серіалу про «мєнтов с Рубльовкі» чи відпочинку в окупованому Криму, набагато складніше. Та й зрештою, не взаємодіяти з Росією без критичної потреби — це лише початковий етап нашого внутрішнього звільнення. Набагато складніше буде видлубати з власної свідомості «спільний культурний код», який століттями забивали туди творці «єдіной і нєдєлімой». І цей бій буде набагато важчим, ніж усе, що українська нація робила впродовж своєї історії.

Вас також може зацікавити