Майже сто років тому в передмові до другого видання роману «Мир у війні» (перший переклад українською Богдана Чуми вийшов торік у Видавництві «Астролябія») Міґель де Унамуно запевнив свого читача, що цей «історичний роман, або романізована історія, не містить ані дещиці вигаданого», і висловив сподівання, що «юнаки або й дорослі зможуть чимало почерпнути з того, про що думали та мріяли, як відчували, чим мучились і жили в 1874 році, коли мої дитячі сни заколисували вибухи карлістських бомб». І мав рацію, бо й сьогодні, роздумуючи про наслідки для сьогодення минулих історичних подій, інтелектуали й митці звертаються до постаті М. де Унамуно і до його творів.
Доказом цього є останній фільм знаного іспанського режисера сучасності Алехандро Аменабара «Допоки триває війна» (Mientras dure la guerra), що минулого року був нагороджений найпрестижнішою кінематографічною нагородою Іспанії – премією Ґойї. Протаґоніст фільму – сам Унамуно, його останні дні життя в перші дні громадянської війни 1936–1939 років у місті Саламанка. Фільм Аменабара, хоч і розповідає про іншу війну і в іншому часі, передав отой особливий унамунівський трагізм, оте відчуття тонкої грані між радістю і сумом, славою і безчестям, перемогою і поразкою, надією і розчаруванням, яких маємо вдосталь у романі.
«Миру у війні» – перший роман іспанського автора. У ньому знаходимо всі ті ідеї й оповідні стратегії, що розкриваються у пізніших романах М. де Унамуно, хоч перекладених і опублікованих в «Астролябії» раніше. Це кохання й одруження як спосіб пізнання життя («Туман»), спомини-туга за дружиною («Тітка Тула»), епізоди трагічної втрати дітей («Любов і педагогіка») і використання простору для передачі настроєвості та символічності («Святий Мануель Добрий, мученик»). Та найперше треба сказати про наявність персонажа протагоніста-агоніста, що незмінно відображає ідентичність самого дона Міґеля (як його люблять називати іспанські критики у своїх текстах). У романі «Мир у війні» це – Пачіко-мислитель. А може, й Іґнасіо-солдат? Або обоє? Адже вони проявляють різні грані й періоди життя їхнього творця – автора роману. Думаю, прочитання самого тільки «Миру у війні» не дасть вичерпної відповіді, а спонукає до ознайомлення з іншими творами автора та його біографією, а ще спонукає добре поміркувати.
У романі багато баскського колориту: власні назви і замальовки краєвидів; але також бачимо тут численних другорядних персонажів зі звичними для іноземця іспанськими іменами: Педро Антоніо, Хуан Хосе, Рафаела, Домінґо, Паскуаль, Хосефа Іґнасія (у цьому проявилася іспаноцентрична сутність самого автора, який свідомо кастилізував імена), але з незвичними прізвищами – Сабальбіде, Сумалькарреґі, Ітурріóндо, Оріяменді. Їхня роль – бути краплинками великого людського потоку, який творить історію, який живить буття народу «звичайними» діями: вірити, творити, закохуватися, народжувати, виховувати, будувати, багатіти, мріяти… Так само, як і наша роль тепер, або не так… Варто почитати.
Ольга Маєвська,
кандидат філологічних наук,
викладач кафедри світової літератури
Львівського національного університету імені Івана Франка
